Містифікація

МІСТИФІКА́ЦІЯ (грец. μύσιης — утаємничений і ...фікація) — зумисне введе­н­ня в оману, приховува­н­ня справжніх намірів; літературний твір, автор якого сві­домо прихований або асоціюється з певним реальним, іноді вига­даним письмен­ником. Від аноніма чи під­писаного псевдонімом твору М. від­різняється тим, що з неї по­стає не лише образ містифіков. автора, а й світ, що був органічним для нього в його справж. творах. При­йомом М. може скори­статися плагіатор, який не покликається на джерело. У М. формується фантом. образ автора, що набуває ви­гляду симулякру, а тому першочерг. значе­н­ня надають стилізації, в межах якої формується ідіолект вига­даного письмен­ника. До М. належать імітов. памʼятки літ-ри, приписува­н­ня текс­тів певним авторам, введе­н­ня по­статі вига­даного автора. Деякі твори, що стали на­дба­н­ням світ. класики, виконані як М.: «Дон Кіхот» М. де Сервантеса, «Мандри Гул­лівера» Дж. Свіфта, «Історія Нью-Йорка» В. Ірвінґа. Здебільшого містифікатор створює текст від імені іншого, тому ретельно опрацьовує деталі, повʼязані з його імʼям, та внутр. форму, тобто мову, архітектоніку текс­ту, ана­граму чи крипто­граму вига­даного автора, який «оживає» в по­двій. семант. полі, запобігаючи роз­ме­жуван­ню дійсності та вигадки. М. вважають паралітератур. жанром, що черпає з культурол. джерел, хоч може бути повʼязана з ро­зі­грашем. Роз­глядають поряд з ін. інтертекс­туал. жанрами стилізації — пародією, травестією, епатажем тощо, однак має семант. від­мін­ності, зокрема різниться від них від­сутністю покликань на певне джерело, з яким її ототожнюють. М. вважають і апокрифи. Здебільшого різновиди М. ви­окремлюють за га­даною належністю певному письмен­нику або фольклор. походже­н­ням: справж. письмен­никам (Г. Кониський, якого називають автором трактату «Исторія Русовъ»), істор. особам — не письмен­никам («Листи» Нінон де Ланкло, на­справді, написав Г. Волпол), вига­даним по­статям на зразок Самійла Зорки, на діаріуш якого часто покликається Самійло Величко в текс­ті козац. літопису. За збереженою стиліст. манерою, способом мисле­н­ня, специфікою ідіолекту певного автора на­справді прихований фантом, тому містифікатор не завжди ди­станціюється від псевдоніма чи аноніма (трубадури чи менестрелі часто не роз­кривали свого імені). М. як різновид літ. гри була типовою для антич. мистецтва, в якому через за­охочува­н­ня мистецтва стилізації поширювали псевдолисти 7-ми грец. мудреців (Фалеса, Солона, Піфагора, Платона, Фемістокла, Демосфена, Гіп­пократа), а також дис­кредитац. епістоли Епікура, вига­дані Діотімом. За доби християнства зʼявлялися М. творів отців Церкви (текс­ти Псевдо-Діонісія Ареопагіта), що дало під­стави Еразму Рот­тердамському нарікати на від­сутність оригін. священ. текс­тів. Ви­вче­н­ня М. започатковано в добу Середньовіч­чя, коли за­проваджували перші спроби каталогізації, повʼязані з потребою ви­значе­н­ня сакрал. текс­тів, що закладали основу текс­тології та критики текс­ту. До 19 ст. накопичено при­йоми декодува­н­ня та класифікації псевдонімів, плагіатів, під­робок, осмислено способи ідентифікації текс­ту, що було неможливо зробити без від­повід. авто­графа. Про­блема М., повʼязана з пита­н­нями текс­тології, автор. права, стала предметом ви­вче­н­ня франц. літературо­знавців О. Дельпʼєр­ра, Ж. Керара. Франц. теоретик літ-ри Ф. Брюне­тьєр обʼ­єд­нував М. у 3 групи: твори із за­значе­н­ням від­повід. істор. редакції; вига­дані автором (епатації публіки, змішува­н­ня вигадки й історії, під­міна жанрів); ті, які мають лише назву. Важливим в осмислен­ні М. стало вид. «Литературная мистификация» (Москва; Ленин­град, 1930) рос. дослідника Є. Ланна, що ґрунтується на зх.-європ. джерелах. Він вважав стилізацію домінантою М., твор. процес роз­глядав як формува­н­ня діалогів вига­даного автора та героїв «у межах чужого психол. світу», пропонував таку класифікацію жанру: під­робки творів без­особового походже­н­ня та власне письменства, приписувані авторам, істор. чи вига­даним по­статям. Згодом Ю. Масанов зарахував до М. і фальшиві пере­клади, вбачаючи в них «засіб літ. полеміки, су­спільно-політ. сатири та протицензур. маскува­н­ня» (праця «В мире псевдонимов, анонимов и литературных под­делок», Мос­ква, 1963). Д. Лихачов у ст. «К во­просу о под­делках литератур­ных памятников и исторических источников» («Исторический архив», 1961, № 6) трактував середньовічну під­робку як істор. памʼятку писемності. Його міркува­н­ня уточнив П. Берков, роз­межовуючи М. та під­робку; у 1-му випадку вбачав насмішку над довірливими бібліофілами, у 2-му — утилітар. сподіва­н­ня на їхню довірливість. Іноді М. за­стосовують у літ. змага­н­нях, яким шкодить втруча­н­ня позахудож. інтересів. Так, задля дис­кредитації віровче­н­ня брамінів ка­­тол. місіонери роз­по­всюджували під­робки санскрит. ману­скриптів, а публікація «Фрейлина Ее Величества. Интимный дневник и во­споминания А. Вырубовой» («Минувшие дни», 1927–28) виявилася грубим пасквілем на родину Романових, сфабриков. істориком П. Щоголєвим і прозаїком О. Толстим на замовле­н­ня більшов. режиму. Однак М. може виконувати й культуротворчу функцію. Напр., пошире­н­ня текс­тів «Краледворського рукопису», «Зеленогорського рукопису», що нібито зна­йшов філолог Я. Ганка, стимулювало роз­виток чес. культурниц. руху, формувало засади нац. від­родже­н­ня. Вони вплинули на укр. письмен­ників М. Костомарова, М. Шашкевича, І. Вагилевича, І. Срезневського, М. Онуфрієвича, С. Ру­данського, В. Верхратського, І. Франка та ін., які пере­кладали ці текс­ти українською мовою, вважали їх суголосними нац.-визв. руху в Україні. Автор може не приховувати М., використовуючи в творі підзаголовки з джерела, якого не існує, напр., «Къ Лицинію. (Съ латинскаго)» («Рос­сійскій музеумъ», 1815, № 5) О. Пушкіна. З такою метою за­стосовують і при­йом рецепції ніби зна­йдених памʼяток писемності: «Ману­скрипт з вулиці Руської» Р. Іваничука. М. поширювали й на мемуари (сфабриков. П. Вʼяземським «Письма и записки Оммер де Гель», С.-Петербург, 1933). Роз­по­всюджували також фальсифікації творів під іменами ві­домих авторів, зокрема І. Гарусов, М. Городецький — драму «Горе от ума» О. Грибо­єдова, М. Ястржембський — роман «Мертвые души» М. Гоголя. Явищем у письменстві стали афоризми та поезії Козьми Пруткова, за образом якого приховувалися брати О. та В. Жемчужникови, О. Тол­стой. Викри­т­тя М. здійснюють засобами текс­тології, графології, палеонтології, стилістики, адже містифікатор за­звичай має власну тенденційність, роз­будовуючи образ певного автора, стилізуючи його ідіо­лект або фольклорну чи писемну памʼятку під невластиві їй конкретно-істор. дискурси. Так зʼявлялися не­припустимі неточності. Напр., у доробку Клотильди де Сюрвіль йшлося про супутники Сатурна, однак у її добу про їхнє існува­н­ня не знали, але містифікатор її поезій досі не ві­домий, на від­міну від пастиша «Последний из свойствен­ников Иоан­ны дʼАрк» О. Пушкіна (1837), у якому поет використовував ним же вига­дані листи Вольтера. Інколи під­робку верифікують через зі­ставле­н­ня текс­тів із пізнішими ві­домими творами. Зрідка М. стають обʼєктом не­упередж. наук. аналізу, як-то фальсифікація Д. Зуєва фіналу поеми «Русалка» О. Пушкіна, яку ви­вчав Ф. Корш у дослідж. «Разбор во­проса о подлин­ности окончания “Русалки” Пушкина» по записи Д. Л. Зуева» («Извѣстія Отдѣленія рус­скаго языка и словесности», 1898, № 3; 1899, № 1, 2). Літературозн. аналіз під­дає сумніву автентичність багатьох памʼяток писемності, напр., на­друк. у добу М. «Слово о полку Ігоревім» (1800), оригінал якого згорів під час пожежі в Москві (1812). Твір викликав недовіру М. Каченовського, А. Зиміна, А. Мазона, Ю. Кшижановського. Тому гіпотет. твір від­різняють від зумисне містифікованого. Так, І. Срезневський у зб. «Запорожская старина» не лише редагував зі­брані ним укр. думи й істор. пісні, а й вдавався до їх під­робле­н­ня («Дары Баторія», «Смерть Бог­данка», «Татарскій походъ Серпяги», «Битва Чигиринская»), що викрили В. Антонович і М. Драгоманов у зб. «Историческія пѣсни малорус­скаго народа» (К., 1874, т. 1; 1875, т. 2). Водночас практика І. Срезневського стимулювала роз­виток нац. фольклористики та літ-ри (істор. поеми Т. Шевченка, поема «Черниця Марʼяна» П. Куліша, «Марко проклятий», «Маруся Богуславка» О. Стороженка), пробуджувала нац. самосві­домість, особливо важливу в період культурно-просвітн. руху. До М. вдавалися і для уникне­н­ня цензури: П. Куліш у зб. «Записки о Южной Руси» (С.-Петербургъ, 1856–57, т. 1–2) подав поему «Наймичка» Т. Шевченка як твір неві­домого автора. Таку історично зумовлену тенденцію Г. Грабович (ст. «Вічне поверне­н­ня містифікацій», «Слідами національних містифікацій» у ж. «Критика», 2003) ви­значив як сакралізацію колектив. сві­домості, канонізацію «нац. епосу» та «нац. поета» і водночас заперечив право на існува­н­ня зб. «The Poems of Ossian» («Поеми Ос­сіана») Дж. Макферсона, «Велесова книга», «Посла­н­ня оріян хозарам», поеми «Слово о полку Ігоревім». Не всі ці твори виявилися М. Так, група авторитет. філологів на чолі з О. Шахматовим довела автентичність поеми «Слово о полку Ігоревім». Ю. Смолич в есе «Мене нема (Моя майбутня книга)» («Універсальний журнал», 1929, № 3), аналізуючи свої книги («По той бік серця […]», «Остан­ній Ейджевуд», «Фальшива Мельпомена», «Господарство доктора Гальванеску»), заявляв: «… мої твори — сама містифікація. Мої пʼять книжок не існують та існувати не можуть. Не мають права», оскільки існують у контекс­ті властивої укр. письменству «самолірики» та «самонатуралізму», де немає місця металітературі. Іноді письмен­ники вдавалися до М. як худож. при­йому. Такою, зокрема, була перед­мова М. Йогансена до його роману «Пригоди Макк Лейстона, Гаррі-Руперта та інших», де автор приховувався під крипт. М. К. Яскравою подією в літературі 1920-х рр. були футурист. М. Едварда Стріхи (псевд. К. Буревія): «Зозе», «Автопорт­рет», «На хвилі 3000 метрів», «Партвивіска», а також — на поезії П. Тичини та Г. Коляди, В. Маяковського, які друкували на сторінках ж. «Нова генерація» (1927, 1928). Особливо привертала увагу його радіопоема «Зозендропія», опубл. в альманасі «Авангард» (1928, ч. 3), та організація матеріалів до альманаху «Літературний ярмарок» (№ 138). До М. вдаються й сучасні письмен­ники, напр., Ю. Вин­ничук зробив себе героєм влас. творів, зокрема у зб. «Легенди Львова» опублікував поему «Плач над градом Кия» від імені вига­даного ірланд. ченця Ріандґабора («Жовтень», 1984, № 9), поширював «Житіє гаремноє», яке немовби створила Настя Лісовська (Роксолана).

Завантажити статтю