Місцеве самоврядування | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Місцеве самоврядування


Місцеве самоврядування

МІСЦЕ́ВЕ САМОВРЯДУВА́ННЯ – інститут народовладдя, через який здійснюють управління місцевими справами у низових адміністративно-територіальних одиницях шляхом самоорганізації жителів за згоди та при сприянні держави. У сучас. Україні М. с. гарантов. Конституцією (ст. 7) та визначено як право територ. громади – жителів села чи добровіл. об’єднаних у сільс. громаду жителів кількох сіл, с-ща та міста – самостійно вирішувати питання місц. рівня у межах Конституції (ст. 140) і законів України. Конституц. засади М. в. розвинено в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997) та ін. законодав. актах. Воно здійснюється на принципах народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місц. і держ. інтересів; виборності; правової, організац. та матеріал.-фінанс. самостійності у ме­жах повноважень, визначених законами; підзвітності та відповідальності перед територ. громадами їхніх органів і посадових осіб; держ. підтримки та гарантій М. с.; судового захисту прав М. с. Територ. громада здійснює М. с. у порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через сільс., селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Система М. с. включає територ. громаду; сільс., селищну, міську раду; її виконавчі органи; сільс., селищ., міського голову; рай. та обл. ради, що представляють спільні інтереси територ. громад сіл, с-щ, міст. Питання орг-ції упр. р-нами у містах перебуває у компетенції міських рад. Сільс., селищні, міські ради можуть дозволяти створювати з ініціативи жителів будинк., вуличні, квартал. та ін. органи самоорганізації насел. і наділяти їх частиною влас. компетенцій, фінансів, майна. М. с. є складним і багатогран. за своєю природою явищем, тому його розглядають як самост. вид публіч. влади, особл. вид прав та свобод людини і громадянина, елемент системи конституц. ладу, ін-т громадянського су­спільства, вид соц. упр. тощо. Воно може бути охарактеризоване як публічно-самоврядна (муніцип.) влада. Це самост. і незалежна від держави форма орг-ції публіч. влади територ. громади, що забезпечує вирішення місц. жителями безпосередньо або через органи та посад. осіб М. с. питання місц. значення. Муніцип. влада – система публічно-влад. відносин, у межах яких реалізують функції та повноваження М. с. Ці відносини зумовлені наявністю особл. суб’єкта – територ. громади, а також об’єкта – питань місц. рівня, пов’язаних із колектив. інтересами місц. жителів (чл. відповід. територ. громади). З погляду прав і свобод людини та громадянина М. с. можна визначати як визнані та гарантов. державою природні можливості людини і територ. громад самостійно та під свою відповідальність вирішувати питання місц. значення у політ., екон., соц., культур., екол. та ін. сферах сусп. життя. Саме через дієздатне М. с. реалізують більшість прав і свобод людини та громадянина. Лише в умовах послідов. та всебіч. реалізації принципу верховенства прав і свобод людини та громадянина у М. с. цей демократ. ін-т відіграватиме значну роль у гармонізації інтересів держави, сусп-ва та особи. Саме така спрямованість М. с. відповідає ідеям сучас. демократ. та соц.-правової держави, вищою цінністю якої є людина, її права та свободи. Відповідно до Європ. хартії про місц. самоврядування (1985), воно становить одну з основ будь-якого демократ. ладу. Принцип М. с., проголошений у ст. 2 хартії, має бути визнаним у внутр. законодавстві, та, по можливості, у конституції держави. Конституція України, встановлюючи основи конституц. ладу та визначаючи укр. державу як демократ., правову та соц., фіксує найважливіші системоутворюючі ознаки її демократизму, що знаходять вияв у низці принципів, серед яких – принцип визнання та гарантування М. с. Визнання М. с. як однієї з основ конституц. ладу передбачає встановлення децентралізов. системи упр., запровадження ін., ніж в умовах централізації і концентрації, засад взаємин центр. та місц. влади. Це означає, що М. с., як одна з основ конституц. ладу (поряд із державою), має джерелом свого існування не держ., а конституц. волю; виступає як фундаментал. конституц. принцип, що встановлює, визнає та гарантує управлін. самостійність територ. громад; правотворча, правоза­стосувальна та правореалізац. діяльність, спрямов. на здійснення цього принципу; політико-правовий стан місц. життя тощо. У зарубіж. країнах під впливом правових, політ., соц.-екон., духовно-культур., геогр., ідеол., наук. та ін. чинників сформов. різні моделі орг-ції та функціонування М. с. Оскільки більшість сучас. держав пройшли загалом подібні етапи розвитку, мали спільні цілі, задачі та інтереси, моделі М. с. мають багато схожих рис, але водночас не позбавлені й певних особливостей. Зокрема, спостерігається подібність у моментах закріплення характеру повноважень М. с., близькість за змістом та формою механізмів взаємин, що виникають між держ. та муніцип. органами в процесі здійснення М. с. тощо. При застосуванні будь-якої моделі М. с. держава залишає за собою право контролювати здійснення повноважень місц. органами, що є істот. елементом держ. механізму та підтверджує, тим самим, певну функціонал. єдність діяльності держави та М. с. У різних країнах застосовують різні системи упр. на місц. рівні (у ме­жах відповід. адм.-територ. одиниць), вибір їх зумовлений низкою факторів: держ. режимом, формою держ. устрою, відмін. підходами до розуміння сутності та природи держ. влади, розме­жуванням адм.-територ. одиниць на «природні» й «штучні», нац. та істор. особливостями й традиція­ми та ін. На розвиток М. с. у державах сучас. світу впливали також різні правові системи, що детермінувало виникнення та фор­му­вання його англо-амер. (ан­­гло­саксон.), континентал. (франц., романо-герман. або європ.), іберій. (лат.-амер.) та т. зв. рад. моделей; процеси демократизації та урбанізації; зміни в соц.-екон. розвитку та розширення екон. самостійності територій, підвищення мобільності робочої сили, реалізація принципів партисипатив. демократії і запровадження споживац. моделі відносин між органами М. с. і чл. територ. громад; рівень демократизації, децентралізації та деконцентрації публіч. влади тощо. Починаю­чи від 1990, коли у вітчизн. науці розпочалося формування сучас. поглядів на М. с., окремі аспекти проблематики М. с. досліджували М. Баймуратов, О. Батанов, В. Борденюк, І. Бутко, В. Гробова, І. Дробуш, Б. Калиновський, В. Кампо, М. Корнієнко, В. Кравченко, П. Любченко, Н. Мішина, М. Орзіх, В. Погорілко, О. Прієшкіна, М. Пухтинський, М. Теплюк та ін.

Літ.: Актуальні проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні. К., 2007; Баймуратов М. А., Буряк Т. М. Объектный состав публичной самоуправленческой (муниципальной) власти: Телеологические установки, идентификация, конституционно-правовая регламентація. С., 2007; Борденюк В. І. Місцеве самоврядування та державне управління: конституційно-правові основи співвідношення та взаємодії. К., 2007; Батанов О. В. Муніципальна влада в Україні: проблеми теорії та практики. К., 2010; Гробова В. П. Система місцевого самоврядування в Україні: доктринальні та прикладні аспекти. Х., 2013; Петришин О. О. Правові засади місцевого самоврядування в зарубіжних країнах та Україні: теоретико-правовий та порівняльний аналіз. Х., 2014; Дробуш І. В. Соціальна функція місцевого самоврядування в Україні та конституційно-правові проблеми її реалізації. Р., 2015; Калиновський Б. В. Місцева публічна влада в Україні: конституційно-правові засади функціонування та розвитку. В., 2016.

Статтю оновлено: 2019