Міське середовище | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Міське середовище


Міське середовище

МІСЬКЕ́ СЕРЕДО́ВИЩЕ – сукупність природного і штучно створеного матеріального середовищ, що виникає внаслідок впливу урбанізаційних процесів на природне оточення. У взаємодії з М. с. відбувається життєдіяльність людини. Гол. факторами природ. середовища є повітр. і вод. басейни та ґрунт, а його елементами – рельєф, рослинність, водотоки та водойми, що разом із забудовою утворюють міський ландшафт. До штуч. матеріал. середовища належать будинки, споруди та ін. об’єкти, що утворюють вироб., сельбищні зони та зони відпочинку. М. с. вважають повноцінним, якщо воно відповідає потребам насел., забезпечує високоякісні умови життя та всебіч. розвитку людини. Якість М. с. залежить від комфорту проживання насел. (визначають рівнем досягнення сусп. цілей, зокрема, соц., екон., екол., естет.) у процесі гармоній. формування функціон.-простор. орг-ції забудови міст. Поліпшення стану М. с. здійснюють за рахунок комплексу інж.-тех., технол., сан.-гіг., містобуд. та ін. захис. заходів. До заходів, безпосередньо спрямованих на створення якіс. М. с., належать: розташування житл. забудови в сприятл. умовах залежно від джерел забруднення; удосконалення архіт.-планув. рішень; рац. функціон. зонування тер. міста; поліпшення інж.-транспорт. інфраструктури; упорядкування старої забудови; формування розвинених систем культурно-побут. обслуговування насел., озеленення та благоустрою тер.; винесення шкідл. підпр-в за межі міста або вдосконалення технологій пром. вироб-ва; упорядкування тер. вироб. зон; створення заг.-вузл. систем інж. устаткування; поліпшення архіт.-худож. особливостей пром. забудови. В істор. містах такі заходи здійснюють насамперед для охорони істор.-культур. та архіт.-худож. спадщини. Важливе значення має задоволення соц. потреб сусп-ва, спрямованих на створення найсприятливіших умов проживання людини (її праці, побуту, відпочинку, культур. дозвілля та всебіч. розвитку). Особлива роль також належить престижності р-ну міста, де знаходиться будинок, його транспорт. та пішохід. сполученню з центром міста, місцями труд. діяльності, зонами відпочинку, екол. стану довкілля, рівню розвитку культурно-побут. обслуговування, поверхові, на якому розташ. квартиру, орієнтації вікон (на Пд. чи Пн., у двір, на вулицю, шумну магістраль, у парк тощо), матеріалу стін будинку (цегляний, панел.), його оснащеності інж. обладнанням, благоустрою. Не­­від’єм. частиною М. с. є житл. середовище, що складається з 2-х рівнів – міського та об’єкт­ного. Міський рівень забезпечує формування системи взаємо­зв’язків міста з природ. оточенням або з природ. компонентами, певний порядок і співвідношення відкритих та закритих просторів. На міському рівні об’єкт розглядають як ланку ціліс. системи (елемент міста або р-ну), його місце й значення у заг. системі визначає ступінь контакту з довкіллям. Осн. завдання об’єкт. рівня – виявлення позит. природ. властивостей; охорона та підвищення їхнього сприятл. впливу на М. с.; орг-ція штуч. середовища, що має певні ознаки природ.; створення сприятл. мікроклімату; формування індивідуальності міста, ансамблю забудови. Поняття «житл. забудова» та «М. с.» поєднані комунікац., функціон., простор., психол. та соц. зв’язками. Порушення будь-якого з них може призвести до неповноцінності житл. середовища. Якість житл. середо­вища визначають нормуванням житл. забезпеченості, планувал. параметрів і структури квартир, містобудів. стандартами житл. будинків, щільності житл. фонду, потреб у тер., а також забезпеченості насел. закладами та підпр-вами культурно-побут. обслуговування. Серед гол. ознак якості М. с. – рац. розміщення місць проживання насел. та їхній взаємозв’язок з об’єктами невироб. сфери (торгівлі, культури, освіти, мед. обслуговування, відпочинку тощо), вироб. підпр-вами та ін. об’єктами труд. діяльності людини. Нині дедалі зростає пріоритетність збереження довкілля та необхідність поліпшення екол. стану міст. Упроваджують заходи щодо захисту повітря, поверхн. і підзем. вод, ґрунт.-рослин. покриву, відновлення природ. ресурсів та збереження природ. ландшафтів, охорони довкілля від впливу вироб. і транспорт. шумів, електромагніт. випромінювання, тепл. забруднення та радіації. Пошук способів поєднання урбаніз. структур із природою сприяв утворенню теорії екол. рівноваги між містом і довкіллям, метою якої стало формування умов для процесів підтримання екол. системи в стані потенціал. самовідновлення. Під екол. рівновагою розуміють динам. стан природ. та антропоген. середовища, у процесі чого відбувається саморегуляція та відновлення осн. його компонентів: атмосфер. повітря, вод. ресурсів, ґрунту, рослин. і тварин. світу. Цьому сприяє утворення екол. каркаса країни, регіону та міста. Екол. зв’яз­ки (коридори) проектують балками, яругами, долинами річок, лісосмугами. На базі екол. каркаса здійснюють екол. спрямоване функціон. зонування з відповід. регламентами використання тер. цих зон. Відповідно до можливих структур. конфліктів розробляють природоохоронні заходи та обмеження стосовно використання тер., щільності насел., розміщення вироб. об’єк­тів тощо. Мікроклімат. районування міських тер. дає змогу враховувати в містобудів. рішеннях температурно-вологіс. і вітр. режими, інтенсивність прямої соняч. радіації та ін. Гігієн. критерієм якості атмосфер. повітря населених місць є концентрація у повітрі шкідл. речовин. Розмір фонової концентрації цих речовин і їхній розподіл тер. міста одержують за даними спостережень органів Мін-ва охорони здоров’я. В Україні проводять чимало робіт для покращення якості М. с., зокрема, сучасні житл. р-ни зводять на тер., що не зазнають впливу шкідл. викидів, приділяють увагу створенню затиш. для людини мікрорайон. просторів, орг-ції зелених зон, розширюють мережу заг.-доступ. спорт. і культур. об’єктів.

Літ.: Клюшниченко Є. Є. Соціально-економічні основи планування та забудови міст. К., 1999; Прималенный А. А., Солодов В. В., Клюшниченко Е. Е. Тео­ретические аспекты формирования эко­полисов // Містобудування та територ. планування. К., 2008. № 29.

Статтю оновлено: 2019