Мова українська | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Мова українська


Мова українська

МО́ВА УКРАЇ́НСЬКА – національна мова українців. Держ. мова України і рідна мова українців за її межами (в РФ, Білорусі, Польщі, Молдові, Казахстані, Узбекистані, Словаччині, Румунії, Італії, Португалії, Великій Британії, Канаді, США, Арґентині, Бразилії, Австралії та ін. країнах). Входить до 20-ти найпоширеніших мов світу – нею розмовляють бл. 45 млн людей. За генеалог. класифікацією М. у. разом з білорус. та рос. належить до сх.-слов’ян. підгрупи слов’ян. мов індоєвроп. мовної сім’ї. З цими мовами вона має такі спільні риси, як повноголосся (сполучення -оро-, -оло-, -ере-, -еле- в словах типу корова, голова, берег, пелена), початк. е на місці колиш. [je] (озеро, олень), приголосні [ж], [ч] на місці колиш. dj, tj, kt (межа, свіча, піч), відсутність носових голосних (дуб, зуб, піч) тощо. За ін. фонет. та грамат. особливостями М. у. має більше спіл. рис із білорус. та верхньолужиц. (29), нижньолужиц. (27), чес. та словац. (23), польс. (21), серб. та македон. (20), мертвою полаб. (19), словен. (18), а з рос. мовою – лише 11.

Серед усіх слов’ян. мов укр. вирізняється багатьма специф. особливостями. Їй характерна найбільша кількість фонем (48), найбільша вокальність (Милозвучність і немилозвучність), наявність серед. [и] на місці давніх [і] та [ы], голосний [і] на місці колиш. [ѣ] (дѣдъ, лѣсъ, хлѣбъ > дід, ліс, хліб) та в новозакритих складах на місці [о], [е] (сто-лъ, пе-чь > стіл, піч), чергування [у] з [ў] (спіл. з білорус. мовою), перехід [е] в [о] після шиплячих та [й] (пшоно, чорний), фарингал. [h] замість вибухов. [g] та фрикатив. [γ], паралельне вживання закінчень -ові, -еві (-єві) у давал. відмінку однини іменників чол. роду, клич. відмінок іменників (брате, земле, друже, сину), давноминулий час вираження дії, що відбулась в минулому, але раніше від дії, вираженої формою звич. минулого часу (будівельники були припинили всі роботи, але потім відновили), паралельне вживання синтет. та аналіт. форм діє­слів майбут. часу (житиму і буду жити, читатиму і буду читати), флексія -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперіш. часу і наказ. способу (візьмемо, напишемо, візьмімо, напишімо) та ін.

Сучасна укр. абетка, що сформувалась на графіч. основі кирилич. системи слов’ян. писемності, має 33 літери для позначення на письмі 38-ми фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 – голосні звуки а, е, и, і, о, у та є, ю, я після м’яких приголос. (синє, любов, лягти, але на поч. слова, після голосних та апострофа вони позначають по два звуки [й+е], [й+у], [й+а] (віє, юність, б’є); літера ї завжди позначає два звуки [й+і]; літера ь вживається для позначення м’якості приголос. звуків (день, сьогодні). Сучасна М. у. за структурою – флективна. У ній осн. лексичне значення міститься в коренях слова, зміст яких уточнюється числен. префіксами та суфіксами, а розгалужена система закінчень забезпечує грамат. зв’яз­ність мови.

Осн. словник. фонд М. у. складається зі спільноіндоєвроп. лексики, праслов’ян. лексич. спадщини, до якої належать, зокрема, істор. архаїзми (боярин, городище, древній, князь, муж, лук, рать, смерд), сучасні діалектизми (баюра, легінь, плай, чічка), з оригінал. слів, властивих лише М. у. (багаття, байдужість, батьківщина, безумовно, володар, діяти, завзяття, загальний, згодом, лелека, линути, мереживо, млявий, мрія, паляниця, потужний, промовець, садиба, смуга, соняшник, темрява і багато ін.) та із запозичень з ін. слов’ян., а також герман., роман. та ін. мов. Серед цих запозичень – найсучасніша переважно інтернац. термінологія, пов’язана з наук.-тех. прогресом, новими екон. і сусп.-політ. реаліями тощо (андроїд, бігборд, брокер, ваучер, віртуальний, гамбургер, гіпермаркет, дайджест, дерибан, дисплей, іміджмейкер, інтернет, картридж, корупція, креатив, ксерокс, ламінувати, лізинг, люстрація, маркетинг, мас-медіа, менеджер, ноутбук, олігарх, онлайн, піар, пін-код, популізм, принтер, провайдер, рейдер, рейтинг, рекет, сайт, сервер, смартфон, трафік, фітнес, хакер, чартер, шоумен та ін.). За подібністю лексики найближчою до М. у. є білорус. мова (84 % спіл. лексики), а також польс. (70 %), словац. (68 %) та рос. (62 %). У різних регіонах України збереглися істор.-територ. групи корін. укр. насел. зі своїми давніми самоназвами та місц. діалектами. За діалект. особливостями етномовна тер. України поділяється на північне наріччя, або поліське (східнополіський говір, середньополіський говір, західнополіський говір), найбільш диференційоване південно-західне наріччя (волинський говір, подільський говір, наддністрянсь­кий говір, надсянський говір, по­кутсько-буковинський говір, бойківський говір, лемківський говір, закарпатський говір) і досить пізнє (від 16–17 ст.) південно-східне наріччя (середньонаддніпрянський говір, слобожанський говір, степовий говір).

Діалектне мовлення етногр. груп не вживається як засіб писем. спілкування на заг.-укр. рівні, проте широко використовується в класич. та сучас. худож. творах. Так, деякі особливості пн.-укр. говірок відображені в творах Лесі Українки, П. Куліша, У. Сам­чука, С. Васильченка, В. Дрозда, В. Шевчука, В. Лиса та ін., деякі елементи пд.-зх. укр. говорів відбиті у творах І. Франка, В. Стефаника, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, Марка Черемшини, Л. Мартовича, М. Устияновича, Ю. Федьковича, Ю. Андруховича, М. Матіос та ін.; мовні риси слобожан. говору простежуються у творах Г. Квітки-Основ’яненка, а середньонаддніпрян. говір став основою нової української літературної мови. Сучасна укр. літ. мова відзначається багатством функціонал. стилів, серед яких виділяють науковий стиль, офіційно-діловий стиль, публіцистичний стиль, художній стиль, сакральний стиль, епістолярний стиль, розмов. (розмовно-побут.) та оратор. стилі.

Для різноаспект. лінгвіст. дослідж. системи М. у. нині існує репрезентативна наук. база – Укр. електрон. нац. лінгвіст. корпус, створений у Мовно-інформ. фонді НАНУ (понад 180 млн слововживань), який постійно попов­нюється новими матеріалами. Заг.-нац. значення має також Лексична картотека Ін-ту укр. мови НАНУ (Київ), що нині налічує бл. 6-ти млн карток. Джерелами її комплектування є переважно твори укр. худож. літ-ри від І. Котляревського до наших днів, а також підручники, посібники, наук.-популярна та сусп.-політ. літ-ра, твори усної нар. творчості, преса тощо. Норми М. у. встановлюють у словниках і довідниках та в Правописі українському, обов’яз­ковому для всього сусп-ва.

Історія української мови. Походження й історія М. у. до цього часу не має заг.-прийнятої версії й залишається об’єктом гострих суперечок серед науковців і політиків. Найаргументованішою й найприйнятнішою видається гіпотеза, згідно з якою фонет. та грамат. особливості, властиві М. у., формувалися протягом багатьох віків, починаючи від пізнього періоду праслов’ян. мови (серед. 1-го тис. н. е.), сх. ареал якої містився в межах сучас. укр. Полісся та Лісостепу (від Прип’яті до Росі та від Карпат до нижніх течій лівих приток Дніпра – Сули, Псла та Ворскли). Через це М. у. перейняла від пра­слов’ян. знач. лексич. фонд і чимало грамат. (насамперед морфол.) рис, які в ін. слов’ян. мовах замінилися новими, а в укр. вони склали найдавнішу групу своєрід. мовних особливостей. До праслов’ян. спадщини слід віднести: закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чол. роду (меду, дому, солоду); паралельні закінчення -у та -ові, -еві (-єві) в давал. відмінку однини іменників чол. роду (брату, дому, сину і братові, домові, синові); чергування приголосних г, к, х зі свистячими з, ц, с у давал. та місц. відмінках однини іменників (слуга – слузі, ріка – на ріці, муха – мусі); клич. відмінок іменників (брате, жено, княже); закінчення -ої в родовому відмінку однини прикметників жін. роду (великої, дорогої, золотої); форми давал. відмінка займенників мені, тобі, собі; форми 3-ї особи дієслів теперіш. і простого майбут. часів 1-ї дієвідміни без кінцевого -ть (може, іде, живе, убиває, поучає); закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперіш. і майбут. часів (даємо, ставимо, питаємо, даймо, постав­мо, спитаймо) та ін.

Значна частина специф. для М. у. фонет. рис (деякі спільні й для ін. сусід. мов) поступово з’явилися вже після розпаду праслов’ян. етномовної спільності (5–6 ст. н. е.), коли на основі насел. Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Галичини та Волині почав формуватися укр. етнос і відповідно – його мова. Цей процес відбувався синхронно з формуванням ін. слов’ян. і неслов’ян. етносів Європи в 2-й пол. 1-го тис. н. е. З великою вірогідністю можна вважати, що протягом цього часу, ще в дописем. період, у нар. мовленні на відзнач. укр. теренах відбувалися такі фонет. процеси: перетворення вибухового задньоязик. приголосного g у фрикатив. γ, а потім у фарингал. h (hолова, ноhа, hородити); поява в деяких говорах (можливо, у волинян та деревлян) пристав. приголосних в і г (восінь, возеро, вухо, госінь, гозеро, говес, горати); злиття давніх голосних ы та і у серед. звук и; взаємне зближення ненаголош. голосних е – и (веисна, сеило, веиликий, ожиеве); перехід е після ж, ч, ш перед наступ. твердим приголосним в о (женатый > жонатий, єго > його, пшено > пшоно); перетворення дифтонга іе, що на письмі позначався літерою ѣ, у голосний і (вѣче > віче, дѣти > діти, лѣсъ > ліс). Характерні риси, притаманні М. у., формувалися й у сфері морфології, з’яв­лялися нові слова, не відомі в ін. слов’ян. мовах. У Київ. Русі протягом 10–12 ст. у зв’язку із занепадом ультракоротких (редуков.) голосних о, е, що на письмі позначалися літерами ъ, ь, у ранній М. у. з’явилися нові фонет. риси: ці короткі голосні в новозакритих складах перейшли спочатку в довгі [ō], [ē], а потім в і (ко-нь > кінь, пе-чь > піч). Замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- з’явились -ри-, -ли- (гриміти, кривавий, глитати), приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук ў: воўк, воўна, доў­гий, моўчати), суфікс -ский по­­м’якшився у -ський, відбулося подовження приголосних у словах типу збіжжя, зілля, життя, суддя, ніччю тощо. Таким чином, кін. 12 ст. можна умовно визнати часом завершення формування фонетико-фонол. та ін. осн. особливостей М. у. як самост. мовної системи й початком нового етапу її історії. Більшість зазнач. мовних рис досить широко зафіксовані вже в найдавніших писем. пам’ятках 11–13 ст. з Пд. Русі й систематично виступають у пізнішій писемності 14–15 ст. і далі. Цей факт переконливо спростовує ще донедавна офіц. й ідеологічно заангажовану версію походження сх.-слов’ян. мов, згідно з якою вважалось, що після праслов’ян. епохи понад 500 р. тривав сх.-слов’ян. період з давньорус. народністю й спільною для всіх сх. слов’ян давньорус. мовою. Цей період нібито закін. аж у 12–13 ст. унаслідок феодал. роздрібненості Київ. Русі. Натомість мовні та істор. факти свідчать про те, що після розпаду пра­слов’ян. спільності в 5–6 ст. н. е. на її колиш. території формувались не слов’ян. етномовні угруповання, а окремі етноси зі своїми відмін. мовними особливостями (див. Давньоруської мови Концепція).

Консолідація укр. народу й становлення його мови на Наддніпрянщині та Наддністрянщині галь­мувалося тим, що після монголо-татар. навали його землі входили до різних держав: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина, Поділля й більша частина Волині – до Великого Князівства Литовського з офіційною «руською» (тобто староукр.) пи­семно-літ. мовою, Пн. Буковина увійшла до Молдав. князівства, зх. частина Волині й Галичина – до Польщі, а Закарпаття – до Угорщини. У 2-й пол. 16 – 1-й пол. 17 ст. українці заселяли Чернігівщину, Київщину, Переяславщину, Поділ­ля, Запоріжжя, Волинь, Галичину, Пн. Буковину та Закарп. Русь. Провідна роль у культур. розвитку укр. народу належала Серед. Наддніпрянщині, від 14 ст. – і Галицько-Волин. землі, для яких вживалася назва «Україна» (тобто «край», «земля, заселена своїм народом»), уперше зафіксована в Іпатіїв. літописі 1187: «и плакашася по немь [переяславським князем Володимиром Глібовичем] вси переяславци… о нем же Украина много постона».

Для консолідації укр. народу та його мови й розвитку його самосвідомості велике значення мали міста Київ та Львів, що стали могутніми осередками укр. науки, освіти й культури. Культурно-політ. життя Галичини та Волині в 1-й пол. 13 ст. помітно впливало на всю Наддніпрянщину, а волин. говірки стали основою староукр. писемно-літ. мови – насамперед давніх укр. грамот 13–15 ст. з їхніми місц. поліс. (укр.-білорус.) мовними рисами. Пам’ятки М. у. 16 – 1-ї пол. 18 ст. ще повніше й послідовніше відбивають специфічні укр. фонет. та грамат. особливості: появу нових [о] та [е] перед сонорними л, м, н, р (вузол, земель, вогонь, вихор), появу перед сонорним та съ- приставного и (Ильвов – Львів, илжа, иръжавєть, изъпочи­ти, изробити), спрощення в групах приголосних (кажному, позно, серце, слати, мла – імла), асиміляцію приголосних (прозба, прутко, небощик), зміну л > ў в певних позиціях (повно, мовчати, шовк, розваливъся), втрату початк. голосного перед приголос­ним у влас. і заг. назвах (Єрусалим, Ларион, Ларивон, Сидор, грати), ствердіння колиш. м’я­ких шиплячих приголосних (жыто, на­шыми, стоячы). У морфол. структурі М. у. в тогочас. пам’ятках відображені дієслівні форми на -но, -то (украдено, убито) і форми майбут. часу на -му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть, стягнені форми прикметників (велики очи, гусяча вика, козацька шабля), аналіт. форми наказ. способу з часткою нехай (нехай пребываєт, нехай посылаєт), нові способи вираження синтаксич. зв’язків у реченнях за допомогою сполучників або, який (яка, яке, які), аби жеби (жеб), щоби (щоб), тільки, лише (лиш), ледве тощо.

На кін. 18 ст. староукр. писемно-літ. мова вичерпала свої можливості через несприятливу політ. ситуацію та ін. чинники. Вона занепала й витіснилася церковно­слов’ян. мовою, а замість неї почала формуватися нова (сучасна) укр. літ. мова на нар. основі середньонаддніпрян. говору. Її риси стали проявлятися, починаючи від 2-ї пол. 17 ст. у творчості І. Галятовського, А. Радивиловського, І. Некрашевича та в укр. інтермедіях до шкіл. драм 17–18 ст. Якуба Гаватовича та ін. авторів. Зачинателем нової укр. літ. мови вважають І. Котляревського (1798 вийшли друком 3 перші частини його «Енеїди»), а також поетів-романтиків 1-ї пол. 19 ст. Є. Гребінку, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забілу, М. Петренка, прозаїка Г. Квітку-Основ’яненка та ін. Мова їхніх творів базувалася на розмовно-побут. та фольклорно-пісен. джерелах нар. мови. Основоположником нової укр. літ. мови став Т. Шевченко, творчість якого відзначається багатством тем і жанрів, а лексич. склад і грамат. лад його мови стали зразком і нормою для письменників та діячів укр. культури наступ. поколінь і в усьому істотному збереглися аж до нашого часу. Мовні традиції Т. Шевченка продовжили й розвинули насамперед письменники-уродженці Київщини та Полтавщини – І. Нечуй-Левицький, Л. Глібов, Панас Мирний, Олена Пчілка, М. Зеров, Остап Вишня, Григорій і Григір Тютюнники, О. Гончар та ін. Виражальні особливості сучас. укр. літ. мови збагачували також письменники з ін. етномов. ареалів – І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Олександр Олесь, О. Кобилянська, В. Стефаник, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, Ю. Яновський, М. Бажан, П. Загребельний, І. Багряний, У. Самчук, М. Стельмах, Р. Іваничук, В. Шевчук та ін.

Літ.: Павловскій А. Грамматика мало­россійскаго нарѣчія. С.-Петербургъ, 1818; Крымскій А. Украинская грамматика. Т. 1–2. Москва, 1907–08; Шах­матовъ А. Краткій очеркъ исторіи малорусскаго (украинскаго) языка // Украинскій народъ въ его прошломъ и насто­ящемъ. Петроградъ, 1916; Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії українсь­кої мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини ХІ–ХVІІІ вв. К., 1924; Булаховський Л. А. Питання походження української мови. К., 1956; Жилко Ф. Т. Говори українсь­кої мови. К., 1958; Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови. Уж., 1960; Питання історичного розвитку української мови. Х., 1962; Самійленко С. П. Нариси з історичної морфології української мови. Ч. 1–2. К., 1964–70; Сучасна українська літературна мова. Фонетика. К., 1969; Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К., 1969; Чапленко В. Історія нової української літературної мови (ХVІІ ст. – 1933). Нью-Йорк, 1970; Плющ П. П. Історія української літературної мови. К., 1971; Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусского язы­ков. Ленинград, 1972; Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. К., 1972; Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія. К., 1973; Історія української літературної мови. Морфологія. К., 1978; Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія української мови. Фонетика. К., 1979; Історична граматика української мови. К., 1980; Історія української мови. Лексика і фразеологія. К., 1983; Історія української мови. Синтаксис. К., 1983; Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. К., 1985; Муромцева О. Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Х., 1985; Півторак Г. П. Формування і діалектна диференціація давньоруської мови. К., 1988; Його ж. Українці: звідки ми і наша мова. К., 1993; 2014; Огієнко І. Історія української літературної мови. К., 1995; Матвіяс І. Г. Варіанти української літературної мови. К., 1998; Русанівський В. М. Історія української літературної мови. К., 2002; Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Х., 2002; Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні. К., 2004; Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. К., 2004; Тищенко К. М. Всеслов’янськість мови українців // Тищенко К. Долітописна мовна історія українців. К.; Дрогобич, 2016.

Статтю оновлено: 2019