Мови національних меншин | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Мови національних меншин


Мови національних меншин

МО́ВИ НАЦІОНА́ЛЬНИХ МЕНШИ́Н – мови меншин національних України. Окрім держ. мови (мова українська), на тер. України функціонують мови корін. народів – кримськотатарська мова, караїмська мова, кримчацька (див. Кримчаки). За переписом 2001, окрім українців, проживали понад 130 ін. національностей (22,2 % усього насел.). Серед найчисленніших – росіяни (17,3 %), білоруси (0,6 %), молдовани, кримські татари (обидві – по 0,5 %), болгари (0,4 %), угорці, румуни, поляки (усі – по 0,3 %), євреї, вірмени, греки, татари (усі – по 0,2 %), цигани, азербайджанці, грузини, німці, ґаґаузи (усі – по 0,1 %). Мову своєї національності визнали рідною: росіяни (95,9 %), угорці (95,4 %), крим. татари (92,0 %), молдовани (70,0 %), болгари (64,1 %), азербайджанці (53,0 %), вірмени (50,4 %), цигани (44,7 %), грузини (36,7 %), татари (35,1 %), білоруси (19,8 %), поляки (12,9 %), німці (12,2 %), греки (6,4 %; її носії користуються у побуті румей. говірками грец. мови), євреї (3,1 %; переважно їдиш). Носіїв М. н. м. залежно від часу поселення на тер. України поділяють на 3 групи: тих, хто здавна, щонайменше від 19 ст., живе в Україні; хто поселився тут між 1-ю і 2-ю світ. вій­нами; хто почав селитися після 2-ї світ. вій­ни (внаслідок посилення зв’язків із країнами т. зв. третього світу – Азії, Африки, Лат. Америки). В першому випадку носії мови живуть великими скупченнями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови є локалізованою, в другому й третьому – вони розпорошені (переважно в містах), тому точно визначити територію їхнього поширення неможливо. До першої групи належать носії рос. (переважно Сх. і Пд. України), білорус. (Полісся), польс. (Житомирщина, Вінниччина, Галичина, частково Буковина), чес. (Волинь), словац. (Закарпаття), болгар. (Одес. і Запоріз. обл.), їдишу (переважно великі міста Правобережжя і Зх. України – Київ, Одеса, Чернівці), нім. (Зх. Закарпаття), румун. (Буковина, Сх. Закарпаття, Одес. і Кіровогр. обл.), албан. (Одес. і Запоріз. обл.), грец. (Донец. обл.), циган. (Закарпаття, Крим і Одес. обл.), вірмен. (міста Сх. України), новоассирій. (Донец. обл., частково міста Наддніпрянщини), татар. (Сх. Україна, переважно Донбас), ґаґауз. (Одес. обл.), чувас., естон. (обидва – Крим), угор. (Закарпаття). Друга група охоплює носіїв мов литов., лат., частково іспан. (за винятком кубинців, які оселилися в Україні після 2-ї світ. вій­ни), таджиц., осетин., узбец., казах., азерб., киргиз., туркмен., башкир., комі, марій., мордов.-ерзя, мордов.-мокша, удмурт., груз., авар., даргин., лезгин., чеченської. До третьої групи належать ті, що розмовляють араб., корей., в’єтнам. та ін. мовами. Рос. мову визнали рідною 29,6 % насел. України. Такий стан зумовлений поперед. тривалою цілеспрямов. політикою т. зв. інтернаціоналізації, що втілювалася мовним зросійщенням України. Це знайшло вияв у голодоморі 1932–33, спрямов. проти укр. селянства, репресіях 1920–70-х рр. інтелігенції (українців, а також поляків, німців, євреїв, греків, болгар та ін.), у ліквідації освіти й преси М. н. м. (викладання нац. мовою було збережено лише для частини поляків у Зх. Україні, румунів, молдован та угорців), у депортації українців під час колективізації, оргнаборів тощо за межі України й в організов. переселенні в Україну рос. і російськомов. насел. з ін. республік. Унаслідок цього в Україні склалася демогр. й мовна ситуація, що стала кризовою щодо укр. мови (особливо в сх. і пд. обл.) та ін. мов. Про кризовий стан більшості М. н. м. країни (крім росіян) свідчить порівняння даних 1988 про кількість носіїв нац. мов із чисельністю відповід. меншин: їдиш/іврит мова – 34 504 осіб за кількості євреїв – 485 975 осіб; білорус. – відповідно 155 710 і 439 858, польс. – 27 361 і 218 891, естон. – 1292 і 4208, нім. – 8758 і 37 912 тощо. У 1920–30-х рр. із суто тактич. міркувань (потреба в агітації на користь світ. революції) для тих народів, які жили в Україні, утворювали школи з викладанням нац. мовою (польс., нім., молд., їдиш/іврит, болгар., грец., вірмен., ассирій., чеські). Діяло спец. вид-во – Укрдержнацменвидав, що друкувало літ-ру М. н. м. Існували нац. райони, де мову відповід. меншини вживали разом з укр. як офіційну. Цей ілюзор. курс на розгортання нац.-мов­ного буд-ва серед нац. меншин України відбувався паралельно з кампанією українізації нібито з метою поширення української як офіц. мови УРСР. 1930–33 у зв’язку зі стабілізацією взаємин із країнами Зх. Європи і США та втратою надії на близьку революцію у світі, а також посиленням міжнар. ізоляції СРСР усе це «нац. буд-во» почало згортатися, а його актив. учасників піддано репресіям. Було ліквідовано майже всі школи нац. меншин, за винятком рос., а в 1970-х рр. почалася ліквідація й укр. шкіл. Під прикриттям гасла т. зв. інтернаціоналізації керівні кола СРСР послідовно продовжували внутр. політику Рос. імперії, спрямов. на «обрусіння інородців». У 1990-х рр. із прийняттям Законів «Про мови в Українській РСР» (1989) та «Про національні меншини в Україні» (1992) становище почало змінюватися на краще. Згідно з остан. документом держава гарантує всім нац. меншинам права на нац.-культурну автономію, зокрема користування й навч. рідною мовою в держ. навч. закладах або через нац. культурні т-ва. Законом передбачено зобов’язання всіх громадян України поважати мови, культури, традиції, звичаї, реліг. самобутність укр. народу та всіх нац. меншин. Унаслідок появи зазнач. законів на філол. ф-ті Київ. ун-ту створ. каф. мов і літ-р народів України. Від 1988 діє Гунґаролоґії центр Ужгородського національного університету, що від 1990 видає наук. записки «Acta Hungarica». Зроблено перші кроки для впровадження викладання болгар. мови та літ-ри в місцях компакт. проживання болгар. Відкрито євр. школи з викладанням івриту та їдишу. Відновлено викладання в школах грец. мови. Польс. школи з’явилися також у сх. обл. України. Ще 1988 в окремих школах Одес. обл. розпочато навч. молд., ґаґауз. і болгар. мовами. 1993 у м. Болград (Одес. обл.) відкрито болгар.-укр. г-зію. Підготовку пед. кадрів для болгар. шкіл в Україні здійснюють Ізмаїл. гуманітар. ун-т (Одес. обл.), Бердян. пед. (Запоріз. обл.) і Львів. ун-ти; Білгород-Дністров. пед. уч-ще (Одес. обл.) – учителів початк. класів і вихователів дошкіл. навч. закладів. Від 1994 видають вірмен. та укр. мовами г. «Арагац». Налагоджено систему вивчення новогрец. мови, підвищення кваліфікації вчителів цієї мови на семінарах у Маріуп. гуманітар. ін-ті, де є ф-т грец. філології та перекладу, діє Ін-т укр.-грец. дружби та еллініст. досліджень. 2003 новогрец. мову вивчали в 107-ми навч. закладах (120 вчителів) понад 7 тис. учнів, зокрема як предмет – 2155, факультативно – 4968 осіб. Важливою подією в усіх сферах життя укр. сусп-ва було прийняття Конституції України (1996). У ст. 10 зазначено, що держ. мовою в Україні є укр. мова: держава забезпечує всебіч. розвиток і функціонування укр. мови в усіх сферах сусп. життя на всій тер. України. Водночас гарантується вільний розвиток, використання і захист рос., ін. М. н. м. України. Здійснення конституц. норм стосовно укр. як держ. та рос., ін. М. н. м., а також захисту культури й самобутності українців та представників нац. меншин покладено на Держ. ком-т України у справах національностей та міграцій, що керувався «Положенням про Державний комітет України у справах національностей та міграцій» (1996). ВР України 1997 ратифікувала Рамкову конвенцію про захист нац. меншин – документ Ради Європи, спрямов. на захист прав нац. меншин (окрім ін., надає нац. меншинам у сферах сусп. життя свобод, що стосуються мови й освіти; див. також Мовне законодавство). Росіяни в Україні мають сприятливі умови для культ.-осв. розвитку і найширшого використання рідної мови в усіх сферах сусп. життя. На поч. 1994–95 навч. року в Україні діяло 2973 рос. школи, в яких навчалося 2 945 924 учні, що становить майже 42,7 % усіх школярів країни; 2367 змішаних шкіл, зокрема укр.-рос. – 2338, рос.-кримськотатар. – 10, рос.-молд. – 7, рос.-угор. – 4, рос.-румун. – 3, укр.-рос.-угор. – 3, укр.-рос.-польс. – 2. Підготовку фахівців з рос. мови та літ-ри здійснювали в 11-ти ун-тах і 20-ти пед. ун-тах та ін-тах країни. Рос. мовою навчалися 466 120 студентів вузів (56,2 % усіх студентів), а також 379 339 учнів вузів системи підготовки молодших спеціалістів (55,7 % усіх учнів цієї категорії). На поч. 1994–95 навч. року діяло 97 румун. шкіл, у яких навч. 26 096 учнів (майже 22 тис. – у Чернів. обл., бл. 5 тис. – у Закарпатті). Крім того, діяли змішані школи: 8 укр.-румун. (3223 учні), 3 рос.-румун. (1900 учнів). Фахівців румун. мови для шкіл і дошкіл. закладів готують пед. уч-ща в Мукачеві (Закарпаття) та Чернівцях. Вид-ва «Освіта» і «Карпати» друкують підручники й посібники для шкіл із румун. мовою навчання. 1994 виходило 7 румуномов. газет. З поверненням крим. татар у Крим видрукувано підручники кримськотатар. мови. Для видання підручників М. н. м. України (польс., болгар., румун., угор. тощо) утворено спец. вид-во «Етнос». Здійснюють радіомовлення, транслюють телепередачі М. н. м. в Україні (зокрема угор. і румун.). Дедалі більше газет і журналів виходить М. н. м., зокрема, в Києві видають польс. мовою г. «Kurier Kijowski» та ж. «Кrynіса» тощо. У 1990-х рр. одес. вид-во «Маяк» розпочало друк книг ґаґауз. та болгар. мовами. Виникли наук. осередки, де досліджують ці мови (в Києві, Ужгороді, Чернівцях, Одесі, Сімферополі, Донецьку, Запоріжжі). Важливу роль для відродження мов і культур нац. меншин України відіграють нац.-культурні т-ва, а також зв’язки з країнами, де мова відповід. нац. меншини є державною. Тут використовують різні форми спів­праці й допомоги (орг-ція шкіл, літнього відпочинку дітей на істор. батьківщині – у Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині), відновлення й буд-во церков відповід. конфесій. Освітні заклади й гуртки для вивчення мови й культури нац. меншин не призначені винятково для представників відповід. національності, а приймають усіх охочих. Зокрема, в Криму є випадки навч. росіян у кримськотатар. школах, на Волині в роботі білорус. гуртка «Зорка Венера» беруть участь українці. Тому те, що проголошення незалежності України передбачає із відродженням і розвитком укр. мови та культури вільний духов. розвиток усіх народів, які живуть в Україні, є не лише декларацією, а й реал. фактом. 2003 ВР України ратифікувала Європ. хартію регіон. мов або мов меншин, відповідно до якої Україна зобов’язалася захищати й підтримувати регіон. мови та М. н. м. В Україні діють й ін. законодавчі акти та правові документи, спрямовані на захист інтересів нац. та мовних меншин, напр., Декларація про держ. суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Декларація прав національностей України, Закони України «Про телебачення і радіомовлення», «Про освіту» та ін. Загалом законодавство України щодо регулювання прав нац. меншин відповідає міжнар. стандартам. Однак є й розбіжності між термінологією нац. законодавства і міжнар. нормат.-правових актів, що спричиняє виникнення низки проблем політ. та юрид. характеру. Зокрема, в законодав. базі України відсутні такі поняття, як «міноритарна мова» («minority language»), «мовна меншина» («linguistic minority»), «регіональна мова» («regional language»). Натомість у ній фігурують терміни «державна мова», «національна меншина», «регіональна мова або мова національних меншин», «корінні народи», «мови корінних народів». Від 2019 діє Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Закріплюючи укр. мові статус єдиної держ. і надаючи їй функції міжетніч. спілкування, закон водночас забезпечує корінні народи та нац. меншини правом на дошкіл. й початк. освіту рідною мовою поряд із державною. Статус укр. мови як державної означає обов’язковість її використання на всій тер. країни при здійсненні повноважень органами держ. влади та органами місц. самоврядування, а також в ін. публіч. сферах сусп. життя. При цьому в законі передбачено винятки для випадків, коли йдеться про дотримання мовних прав корін. народів і нац. меншин. Держава надає кожному громадянинові, зокрема й представникам корін. народів чи нац. меншин, які не володіють укр., можливість для опанування держ. мови, пропонуючи безкоштовні курси укр. мови. Та незважаючи на це, ухвалення закону викликало політ. реакції з боку вищих кіл влади сусід. держав – РФ і Угорщини, на думку яких документ звужує функціонування М. н. м. в Україні. Подіб. була реакція цих держав та Румунії у 2016, коли було прийнято Закон «Про освіту». Загалом мовне законодавство України передбачає в державі посилення укр. мови за підтримки розвитку М. н. м. При цьому в містах сх. та пд. регіонів де-факто домінує рос. мова, і немає жодних обмежень щодо її використання в приват. сфері. Як наслідок, згідно з дослідж. укр. соціолінгвістів, у цих регіонах саме укр. мова перебуває під загрозою й потребує держ. захисту. Питання укр.-рос. двомовності часто стає об’єктом політ. спекуляцій. Події у 2014, пов’язані з Євромайданом і намаганням скасувати мовний закон, що розширив функціонування рос. мови, були навмисно інтерпретовані офіц. Мос­квою як мовний конфлікт, у якому етніч. росіянам і в цілому російськомов. насел. країни нібито загрожує небезпека з боку нової влади. Це стало одним із аргументів зброй. агресії РФ проти України. Соціол. й лінгвіст. дослідж. спростовують наявність реал. мовного конфлікту та розколу насел. в Україні на мовній основі.

Літ.: Наулко В. І. Етнічний склад населення Української РСР: Статистико-картогр. дослідж. К., 1965; Його ж. Географічне розміщення народів в УРСР: Додаток до «Карти сучасного етнічного складу населення Української РСР». К., 1966; Національний склад населення України та його мовні ознаки: за даними Всеукр. перепису насел. 2001. К., 2003; Мельник С., Черничко С. Етнічне та мовне різноманіття України: Аналіт. огляд ситуації. Уж., 2010; Хентшель Г., Брюггеманн М. Чи існує в Україні українсько-російський мовний конфлікт? Про співіснування протистояння та змішування української та російської мов // Укр. мова. 2016. № 1.

Статтю оновлено: 2019