Мовне законодавство | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Мовне законодавство


Мовне законодавство

МО́ВНЕ ЗАКОНОДА́ВСТВО – сукупність законодавчих і нор­мативно-правових актів, що регулюють використання мов у державі та світі. Належить до сфери політики мовної. Кожна країна сформувала свій підхід до М. з. відповідно до влас. нац.-культур., істор., політ., соц.-екон. досвіду. У країнах світу М. з. визначається переважно конституцією та/або законами про держ. (офіц., нац.) мову. У демократ. країнах М. з. зазвичай підпорядк. стандартам міжнар. права у сфері мовної політики на рівні ООН (ЮНЕСКО), Ради Європи, ОБСЄ, що визначені в таких документах, як Конвенція про захист прав людини і основополож. свобод (1950), Міжнар. пакт про екон., соц. і культурні права (1966), Європ. хартія регіон. мов або мов меншин (1992) тощо. Історія М. з. щодо укр. мови починається з її заборони в добу бездержавності України, коли вона перебувала в складі Моск. (згодом Рос. імперії) та ін. держав. Ідеться про різноманітні нормат. документи 17–20 ст., що обмежували чи забороняли функціонування укр. мови: наказ Моск. царя Михайла спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Транквіліона-Ставровець­кого (1627), ухвала сейму Речі Посполитої про запровадження польс. мови в судах і установах Правобереж. України (1696), указ Петра І про заборону книгодрукування укр. мовою і вилучення укр. текстів з церк. книг (1720), указ Катерини II про заборону викладати укр. мовою в Києво-Могилян. академії (1763), Валуєв. циркуляр (1863), Емський указ (1876), закон Румун. королівства про зобов’язання давати освіту дітям лише в румун. школах (1924) тощо (див. також Заборона української мови, Лінгвоцид). Початки М. з. в Україні в контексті захисту й розвитку укр. мови сягають часів УНР і стосуються низки держ.-політ. актів на зразок Універсалів УЦР (1917–18), закону про обов’язк. навч. укр. мови і літ-ри, історії та географії України в серед. школах (1918), закону ЗУНР про мови на її тер. (1919) та ін. За рад. доби до 1989 положення про мову містили тексти конституцій і деяких офіц. документів про освіту. Так, згідно з Конституцією УРСР (1978), громадянам надано можливість користуватися рідною мовою та мовами ін. народів СРСР, а також навч. у школі рідною мовою (насправді ж, ці положення мали лише декларатив. характер). Про вибір мови навч. у школах УРСР йшлося також у Законі «Про зміцнення зв’язку школи із життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» (1959), де зазначено, що навч. у школах УРСР здійснюється рідною мовою учнів, при цьому батьки мають право вирішувати, у школу з якою мовою віддавати своїх дітей. Мін-во освіти УРСР дбало передусім про поліпшення якості викладання рос. мови в школах, про що свідчить постанова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (1978). Правова основа розв’язання мовних питань у всіх сферах сусп. життя з’явилася із прийняттям Закону «Про мови в Українській РСР» (1989), що був чинним в Україні до 2012. Це вагомий здобуток укр. інтелігенції в боротьбі за демократ. й нац. цінності народу. У преамбулі закону зазначено, що УРСР забезпечує укр. мові статус держ. з метою сприяння всебіч. розвиткові духов. твор. сил укр. народу, гарантування його суверен. нац.-держ. майбутності. Закон забезпечував вживання укр. мови в держ., парт., громад. органах, установах і орг-ціях, підпр-вах, у сфері освіти (від дит. дошкіл. установ до закладів вищої освіти й науки), інформатики, культури, інформації та зв’язку, а також у маркуванні товарів, утворенні й поданні назв держ., парт. та громад. органів і орг-цій, топонімів і влас. імен. Ним передбачено, що УРСР надає всебічну допомогу громадянам укр. походження, які проживають у зарубіж. країнах, у вивченні укр. мови та проведенні наук. дослідж. з українознавства. Проголошуючи українську держ. мовою УРСР, цей закон забезпечував і вживання мов ін. національностей у місцях компакт. проживання більшості громадян ін. національно­стей та визначав мовами міжнац. спілкування укр., рос. та ін. мови. Громадянам гарантувалося право спілкуватися будь-якою мовою, однак служб. особи повинні володіти укр. і рос. мовами, а в разі необхідності – й ін. нац. мовою. Отже, закон закріплював окреме значення й рос. мови в Україні. Знач. лакуною цього закону було питання про контроль за впровадженням М. з. та відповідальність за його недотримання. Внаслідок цього мовний закон часто порушували без будь-якого покарання. Для його впровадження прийнято «Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року» (1990). Прийнята в 1996 Конституція України закріпила статус української як держ. мови: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування...» (ст. 10). Згідно зі ст. 2 держава сприяє консолідації та розвитку укр. нації, її істор. свідомості, традицій і культури, а також розвитку етніч., культур., мовної та реліг. самобутності всіх корін. народів і нац. меншин України. Для реалізації конституц. мовних норм КМ України прийняв постанову «Про затвердження Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови» (1997). Вищі органи держ. влади створювали комісії, ради (в їхній компетенції – реалізація держ. мовної політики): Рада з питань контролю за дотриманням норм укр. мови при КМ України, Комісія з мовної політики при Департаменті із здійснення мовної політики, Рада з питань мовної політики при Президентові України (усі – 1997–2005). Нині функціонує Експертна група з питань мовної політики при КМ України, утворена 2018. Указом Президента Л. Кучми (1997) в державі встановлено День укр. писемності та мови, який святкують щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Нестора Літописця. Тоді ж здійснено першу спробу ухвалити новий мовний закон, який би замінив рад. Закон «Про мови в Українській РСР» (1989), однак проект закону під назвою «Про розвиток і застосування мов в Україні» (1997) не прийняли. Окремий етап у розвитку укр. М. з. пов’язаний із Законом «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (2003). Ним визначено, що заходи, спрямовані на утвердження укр. мови як державної, не повинні перешкоджати чи створювати загрозу збереженню й розвитку ін. мов у країні. Прикмет. особливістю цього документа стало неправильне трактування базових англомов. термінів. Зокрема, словосполучення «minority language» переклали як «мова меншин», хоча в хартії, прийнятій у Страсбурзі (1992), йдеться про міноритарні мови, тобто такі, що вимирають і потребують захисту. Проте закон про ратифікацію хартії стосується переліч. у ньому мов нац. меншин – білорус., болгар., ґаґауз., грец., івриту та їдишу, кримськотатар., молд., нім., польс., рос., румун., словац. та угорської. Натомість міноритарні мови (ромська, кримчац., караїм.) у документі не згадані. Наступ. етап у розвитку М. з. України пов’язаний із президент. указом «Про концепцію державної мовної політики» (2010), що трактує укр. мову як основу самобутності укр. народу, його духовності й істор. пам’яті. Згідно з нею, повноцінне функціонування укр. мови в усіх сферах сусп. життя на всій тер. держави є гарантією збереження ідентичності укр. нації, єдності України. Натомість звуження функціонування укр. мови в сусп-ві суперечить інтересам нац. безпеки України, ставить під загрозу її суверенітет. Загалом зміст документа спрямов. на вдосконалення законодавства про мови в Україні. Пророс. політ. сили всупереч основополож. принципам цієї концепції прийняли Закон «Про засади державної мовної політики» (2012), відомий ще як «закон Ківалова–Колесніченка». Його автори скористалися недосконалістю ратифікації згаданої вище хартії, наголошуючи на необхідності забезпечення в Україні підтримки міноритар. мов (до яких помилково віднесено мови нац. меншин, зокрема рос.). У такий спосіб досягнуто істот. розширення функціонування рос. мови на укр. землях. Закон передбачав право офіц. використання регіон. мов одночасно з українською на тих територіях, де кількість їхніх носіїв перевищує 10 %. Як наслідок – упродовж 2012 в Дніпроп., Запоріз., Луган., Микол., Одес., Херсон. обл. та Сімферополі рос. мова отримала статус регіональної. Цей закон набув скандал. слави, оскільки піддавався суціл. критиці експертами з лінгвістики й правознавства, представниками інтелектуал. еліти, багатьма лідерами сусп. думки. Він спровокував «мовний майдан» у Києві (2012) – акції заперечення прийняття цього закону та захисту укр. мови, запам’ятався голодуванням окремих його учасників як формою протесту. Закон намагалися скасувати 2014 у період усунення від влади Президента В. Януковича на хвилі Євромайдану, однак це дало додаткові аргументи для опонентів у їхніх твердженнях про «дискримінацію» росіян в Україні. Тоді ж відбулося посилення інформаційної та поч. зброй. агресії РФ проти України. Скандал. закон 2018 був визнаний антиконституц. і втратив чинність. Вагомою подією щодо захисту укр. мови як держ. було прийняття Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» (2015). Він вимагає від радіо- і телекомпанії надавати 75 % продукту укр. мовою на заг.-нац. та регіон. і 60 % на місц. каналах. 2016 прийнято два Закони: «Про наукову і на­уково-технічну діяльність», згідно з яким мовою у сфері наук. та наук.-тех. діяльності є держ. мова, і «Про державну службу», що зо­бов’язує осіб держ. органів та органів місц. самоврядування під час виконання посад. обов’яз­ків і ведення діловодства користуватися винятково держ. мовою. 2017 прийнято Закон «Про освіту», відповідно до якого мовою освіт. процесу в закладах освіти є держ. мова. Та найзначнішою подією виявилося ухвалення ВР України Закону «Про забезпечення функціонування українсь­кої мови як державної» (2018, підписаний президентом у 2019). Згідно з ним українська є єдина держ. (офіц.) мова в Україні. Такий статус укр. мови передбачає обов’язковість її використання на всій тер. країни при здійсненні повноважень органами держ. влади та органами місц. самоврядування, а також в ін. публіч. сферах сусп. життя (освіта, медицина, армія, транспорт, ЗМІ, спорт, культура тощо). На укр. мову покладено функції міжетніч. спілкування. При цьому корінні народи та нац. меншини мають право на дошкіл. й початк. освіту рідною мовою поряд із державною. З точки зору права цей закон має істотні інновації. По-пер­ше, він вводить в юрид. поле стандарти укр. мови (зокрема правопис), передбачаючи окремий орган з їх забезпечення – Нац. комісію зі стандартів держ. мови. По-друге, закон упроваджує кон­троль за застосуванням держ. мови, що спрямований, з одного боку, на захист прав громадян отримання держ. мовою інформації та послуг у сферах сусп. життя, а з ін. – на несення відповідальності за недотримання вимог закону. Для цього в ньому передбачено окрему інституцію – Уповноваженого із захисту держ. мови, що фіксує правопорушення й притягає до юрид. відповідальності тих, хто його вчиняє (система накладення штрафів). Окрім того, умовою закону є створення мережі держ. курсів з вивчення укр. мови (відповідно до передбач. законом Програми сприяння опануванню держ. мови) та запровадження системи рівнів володіння укр. мовою. Прийняття закону викликало політ. реакції з боку сусід. держав – РФ і Угорщини, на думку яких документ звужує функціонування мов нац. меншин в Україні. 2019 КМ України схвалив «Стратегію популяризації української мови до 2030 року “Сильна мова – успішна держава”», мета якої – підвищити популярність та конкурентоспроможність укр. мови в Україні та світі. М. з. привертає увагу науковців, виступаючи об’єктом їхніх розвідок. М. з. зазвичай вивчають крізь призму лінгвіст., лінгвофілос., культур., ідеол. сфер, рідше – в контексті правового регулювання мовної політики.

Літ.: Мовні питання в Україні. 1917–2000: Док. і мат. Сф., 2003; Законодавчо-нормативні акти з питання функціонування української мови як державної: Зб. 2-е вид. Л., 2010; Клименко Л. С. Законодавче регулювання мовної політики країн світу (порівняльно-правовий аналіз) // Університет. наук. зап. 2011. № 1; Абрамова Д. С. Зарубіжний досвід формування та реалізації мовного законодавства і можливості його використання в Україні // Актуал. пробл. держ. упр. 2014. № 2; Фаріон І. Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива. Л., 2015; Хентшель Г., Брюггеманн М. Чи існує в Україні українсько-російський мовний конфлікт? Про співіснування протистояння та змішування української та російської мов // Укр. мова. 2016. № 1; Ажнюк Б. М. Мовне законодавство і мовне планування в сучасній Україні // Мовознавство. 2017. № 4.

Статтю оновлено: 2019