Мовчан Павло Михайлович | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Мовчан Павло Михайлович


Мовчан Павло Михайлович

МОВЧА́Н Павло Михайлович (13. 07. 1939, с. Велика Вільшанка Васильків. р-ну Київ. обл.) – поет, перекладач, публіцист, літературознавець, сценарист, громадсько-політичний діяч. Чоловік Л. Голоти. Чл. НСПУ (1970). Засл. діяч мист-в України (1996). Нар. депутат України (1990–2006, 2007–12). Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1992). Ордени князя Яро­слава Мудрого 5-го (1998), 4-го (2005), 3-го (2009) ступ. та Свободи (2018). Навч. у Київ. ун-ті (1958–60), закін. Літ. ін-т (1965) та Вищі сценарно-реж. курси при Держкіно СРСР (1969) у Москві. Працював різноробом, диспетчером, нач. гідрометеорол. експедиції АН СРСР (1966–69, 1971–88), літпрацівником, сценаристом Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. Довженка (1969–71). Секр. правління СПУ та її Київ. орг-ції (1988–90). Голова Всеукр. т-ва «Просвіта» ім. Т. Шевченка (від 1990) та шеф-ред. г. «Слово Просвіти». Чл. Центр. проводу Укр. нар. партії (від 2003). У ВР України 1-го скликання входив до Нар. ради, очолював підкомісію з питань гласності Комісії з питань Чорнобил. катастрофи; 2-го – чл. фракції НРУ, очолював підком-т з міжпарламент. зв’язків Ком-ту у закордон. справах і зв’язках з СНД; 3-го – чл. фракції УНР, 1-й заст. голови Ком-ту у закордон. справах; 4-го – чл. фракції «Наша Україна», 1-й заст. голови Ком-ту з питань культури й духовності; 6-го – очолював підком-т з питань твор. діяльності, мист-ва, культурно-просвітниц. та мовної політики Ком-ту з питань культури й духовності. Дебютував зб. «Нате!» (1963), в якій самобут. голос молодого поета ще тільки починав пробиватися крізь наслідування «шістдесятницьких» зразків. Декому М. здався епігоном, хоч насправді він ішов самотужки та вперто шукав себе, віддаючись внутр. роботі самовизначення і самоствердження, що невдовзі далося взнаки. У ті роки його твори з’являлися не часто й більше в рос. часописах у перекладах, ніж в оригіналі (він навч. і деякий час жив у Москві). Та природа його виявлялася тіневитривалою. Хоча вже й тоді в нього було хай і вузьке, але віддане коло читачів, прихильників. Прозірливі голоси лунали й у критиці: глибока стаття Л. Череватенка («Дніпро», 1969, № 3); тепла та вдумлива рец. на зб. «Кора» (1968) рафінов. поцінувача поезії О. Дейча («Дружба народов», 1969, № 9), а пізніше – виступ Л. Аннінського («Литературная газета», 1974, 13 апреля). Наступне десятиліття було особливо плідним для М. – одна за одною вийшли зб. «Пам’ять» (1977), «Досвід» (1980), «В день молодого сонця» (1981), «Голос» (1982), «Жолудь» (1983), «Календар» (1985), «Світло» (1986), «Поріг» (1988), «Осереддя» (1989). Критика дедалі частіше й зацікавленіше зверталася до творчості цього поета (статті й рец. П. Марусика, Л. Таран, Б. Грищука, В. Кордуна), однак трохи й «не встигає» за ним. Кожна його книжка – етап розвитку, до якого поет уже не повертається. Чи не найбільше «мовчанівською» стала десята оригін. зб. «Світло» (ще 4 його книжки видано в Москві в рос. перекладі). У ній бл. 90 нових віршів, з яких можна було судити про тодішні верховини поета і його можливі перспективи, про поет. начало М., те, що становить осереддя поетового духу, загалом змінного, різно­якісного і не сказати щоб зовсім поза літ. впливами сущого. Книжка не випадково має цю назву: мотив світла в ній один із голов­них і наскрізний. Але світло М. – це не лагідність, тепло і благодать, як здебільше було в укр. поезії. Воно різке, оголювальне і часто безжалісне. Це зумовлене суворою, драм. тональністю образу буття в його поезії (3 розділи книжки так і називаються: «При світлі сумління», «При світлі серця», «При світлі істини»). Діалектична тріада (як і діалектична антитеза) взагалі часто впорядковує структуру худож. мислення М.; так, чимало його збірок складаються з 3-х розділів, що далеко не є формальністю, а відбиває 3 етапи розвитку поет. думки, 3 грані картини світу, 3 метафори суперечливої єдності буття (розділи «Час», «Простір», «Слово» – у зб. «Календар»; «Крона», «Серцевина», «Коріння» – у зб. «Жолудь» тощо). Правда, щодо зб. «Світло», то тут якраз поділ на 3 розділи й ознаменування їх відповід. девізами-символами – досить умовне, оскільки в усіх 3-х розвиваються одні й ті ж самі мотиви драм. взаємин особистості із світ. буттям, але в кожному є деякі свої акценти, свої особливі аспекти і в предметі, і в характері поет. мови. У 1-му розділі – «При світлі сумління» – координати самоусвідомлення окреслюються переважно у взаємодії із зовн. світом; у 2-му – «При світлі серця» – у шуканні злагоди із самим собою, з коханою як образом життя взагалі й водночас як своїм другим і, може, справж. «я»; у 3-му – «При світлі істини» – спроба шукання якихось безумов. підстав життя, зокрема й у звертанні до історії, спроба співвіднести свої зусилля самоутвердження серед драматизму, а то й алогізму буття з якимись важкодосяжними, але необхід. цінностями морал. й філос. порядку. Осн. поняття його поет. тексту – рух, простір, час (тобто, першоелементи буття), одна з особливостей переживання світу – в «стражденній» інтимізації й психологізації його матеріал. плоті, що постає як душевна реальність поета. Принциповим для розуміння світу поезії М. є те, що в ньому немає традиц. дистанції між лірич. героєм і зовн. світом, між суб’єк­том і об’єктом лірично-філос. споглядання чи переживання. Його «я» настільки усолідаризоване з усім «живим» і «неживим», з усім обсягом існуючого, що лірич. героєм поезії М. стає немовби саме світ. буття. І якщо в поезії М. буття взагалі «усвідомлює себе» як вічний рух, зміну, перетворення, але не радісні, гармонійні, миродайні, а тяжкі, болісні, невтоленні, – то на рівні людської особистості воно осмислюється як мука влас. неповноти, неідентичності, нездійсненності. Воля бути собою не досягає мети. Але це не є принцип. песимізм. Адже йдеться не про абсурдність світу, а про власну «кривизну» («Чим спокутувать мені це життя по кривизні? Що не крок був – шлях з обриву, що не лінія, то криво, що не слово, то верзня!»). Власне, пошук цільності – також один із гол. мотивів усієї поезії М. Можна говорити про своєрід. філос. смуток, якусь космічну скорботу (і житейську водночас, зрозуміло: бо космічне у М. не є понад житейське, воно просто ширше, більше, загальніше за нього): в образах проминання, втрати, саморозтрачання й меншання, вихлинання тепла, вилущування й вищерблювання сутності, обранювання (і життя – рана, і час – рана) тощо. Але ця розгалуж. система метафоризов. мотивів саморуйнації не породжує депресії, не викликає почуття пригніченості, бо їй протидіє не менш складна й естетично дійова система (точніше плетиво) мотивів і метафор, що виражають волю до життя, надію, творення. Серед них варто відзначити мотиви любові, па­м’яті, самопізнання, – також драм. і діалектично-суперечливі. Одна з особливостей метафорики М. в тому, що її продуктивність виявляється в нескінчен. розрості, «кущуванні» образ. переосмислень. Серед найбагатших «сімей» його метафор ті, що вийшли зі семантич. гнізд «вода», «пісок» та «сіль». Їх у М. багато десятків, вони мають різноманітні значення й складно співвіднесені між собою. Загалом і проблематика, і образність поезії М. закорінені в житті та духові укр. народу, хоч це не завжди очевидно, не поверхнево, глибинно. Багато що в нього – зі світу укр. нар. поезії, казки, легенди, з демонології, міфол. та космогоніч. уявлень народу. Тільки не в цитат. чи прихов. запозиченнях, а в поет. уяві, мисленні, «поводженні» зі світом і словом. Навіть метафорика філос. «абстракцій» розгортається в нього в стихії нац. нар.-поет. образів, які – в своїх першоджерелах – виявляються нерідко рівноцінними, спорідненими з великими символами антич. (як і давньоіндій.) міфології та філософії. Особливо це стосується надзвичайно розгалуж. і багатознач. символіки, пов’яза­ної з образами дороги, кола, свічада, коня, вершника, вогню, води, піску, солі тощо. Варто відзначити й глибокий зв’язок символіки М. зі символікою Г. Сковороди, вплив якого взагалі відчутний у його поезії (є дещо споріднене в М. з В. Свідзинським, М. Вінграновським, В. Голобородьком). Очевидним є перегук М. з де­якими темами й мотивами лірики Т. Шевченка (мотив мандрів, шукання долі – в плані оновлення особистості, тема минання й минущості тощо). 1991 в Нью-Йорку вийшла його зб. «Материк», яка разом зі зб. «Осереддя» відзнач. Шевченків. премією. Пише для дітей («Нитка-оксамитка», 1975; «Польовичок», 1985; «Зозулині чобітки», 1987), виступає як літ. критик (кн. «Хвала канону. Поетичні пристрасті», 1989; «Ключ розуміння», 1990; «Витоки», 2004 та ін.), в яких він схиляється до космолог. роздумів про долю рідної землі та про рідну мову. Властивий йому і гострий публіцист. стиль, а його емоц. виступи у ВР України не раз викликали збурення й не­однозначну реакцію колег. Усі зазнач. видання опубл. в Києві. М. – один із тих укр. письменників, які багато сил і часу віддавали вивченню культур ін. народів та ознайомленню з ними укр. читача – як і пропаганді серед них укр. літ-ри: через публікації в рос. періодиці. Він чимало перекладав тоді з мов народів СРСР, зокрема твори Г. Матевосяна, В. Распутіна, Ю. Марцінкявічюса, М. Каріма, Махтумкулі та ін. Поезії М. перекладені багатьма мовами світу. Автор кіносценаріїв «Наш дім» (1970), «Зозуля з дипломом» (1972), «Незручна людина» (1978). Творчість М. стала одним із виявів зрілості й багатства укр. літ-ри.

Тв.: Твори: В 3 т. 1999; Вибрані твори: Поезії. 2008; Ти...: Поезії. 2009 (усі – Київ).

Літ.: Кордун В. Любов життю тотожна... // Вітчизна. 1989. № 10; Хомицька Х. Феномен Павла Мовчана // Дзвін. 1990. № 1; Мороз Л. «Ой мить прозріння, ти страшна й прекрасна!» // ЛУ. 1990, 1 берез.; Моренець В. Крізь вічність і мить // Там само. 1991, 14 лют.; Драч І. Павлові Мовчану – 60 // СіЧ. 1999. № 7; Талалай Л. У колі «вічних» тем: пунктиром про поезію Павла Мовчана // Березіль. 2006. № 6; Дзюба І. Павло Мовчан // Дзюба І. З криниці літ: У 3 т. Т. 3. К., 2007; Сковронек А. В сузір’ї розмислів деміурга...: про «Книгу роздумів» П. Мовчана // Вітчизна. 2009. № 7/8; Славинський М. Павло Мовчан: «Навіть звичайна абетка – це своєрідний відбиток зоряного неба» // Віче. 2013. № 17; Голобородько В. Незриме братерство поетів: [Павлу Мовчану – 75!] // Слово Просвіти. 2014, 17–23 лип.; Буряк Ю. Крізна глибина Павла Мовчана // Там само; Дроздовський Д. Слово про Дон Кіхота: [про поета П. Мовчана] // Там само; Слабошпицький М. «Біжучу мить бери в майбутній час...»: Павло Мовчан учора й сьогодні // ЛУ. 2014, 24 лип.; Кир’ян Н. Ми – в часі Є! На святі Слова, або Український космос Павла Мовчана // Слово Просвіти. 2014, 11–17 верес.

Статтю оновлено: 2019