Морфонологія | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Морфонологія


Морфонологія

МОРФОНОЛО́ГІЯ – розділ мовознавства, що сформувався на перетині морфології та фонології і вивчає закономірності функціонування морфологічно зумовлених фонологічних засобів. Об’єкт М. – варіювання морфем і парадигматика їх алофонів, зокрема фонемна структура морфем; комбінаторні зміни звуків, яким підлягають морфеми в окремих морфемо­сполуках; звук. чергування, що виконують морфол. функцію. Фонол. структура морфем впливає на характер чергувань, морфотактику мови, морфемну структуру слова. Графічно її можна передавати послідовністю голосних (Г) і приголосних (П) фонем, напр., у корені лук – ПГП, у суфіксі -уваг – ГПГП. Залежно від того, в якій мовній підсистемі здійснюються морфонол. процеси, чергування поділяють на парадигмат. й деривац. Перші відбуваються при словозміні та формотворенні, другі – при словотворенні, тому М. поділяють на М. словозміни, формо- і словотворення. М. словозміни вивчає морфонол. правила переходу від осн. (вихід.) форми слова до всіх ін. та здійснювані при цьому альтернації, їхню комбінаторику, характер відношень. Напрям морфонол. чергувань при словозміні в сучас. мові не пов’язаний з істор. чергуваннями і визначається при зіставленні форм у словозмін. парадигмі.

Вихід. формою іменників та прик­метників уважають назив. відмінок однини, а дієслів – інфінітив. Виділяють типи чергувань, характерні для словозміни укр. мови: консонантні (к – ч: сік-ти – січ-у, к – ц: рук-а – руц’-і, н – н’: червон-иj – червон’-і), вокал. (о – і: доб-а – діб, е – і: греб-ти – гріб), чергування голосної з нулем звука, чергування # – о: вік#н-о – вікон, е – #: винен-Ø – вин#н-а, метатеза (жнец’-Ø – женц’-а), розширення (чуд-о – чудес-а) та усічення (клясти – кля-ну) основи. Консонантні, вокал. чергування і чергування голосної з нулем звука широко вживаються в усіх частинах мови, де є словозміна. Метатезу представлено лише кількома іменниками: жрець, жнець, мрець. Розширення та усічення основ належать до периферій. ознак відмінювання іменників, вони зовсім не трапляються у прикметників і широко функціонують при дієвідмінюванні. Рухомий наголос виразно виділяє М. словозміни іменників та дієслів і є периферій. у прикметник. словозміні, охоплюючи до двох десятків слів: сестри́н-Ø – сестрин-óго. Морфонол. типи чергувань реалізуються в окремих видах альтернатів – мін. морфонол. сегментів, що перебувають у відношенні чергування з ін. морфонол. сегментами, отже, змінюють один одного в морфах тієї самої морфеми у певних морфонол. позиціях. Консонантні чергування, напр., можуть бути такими: тверда – м’яка приголосна т – т’ (кіт – кот’-ів), задньоязикові г, х, к – передньоязикова з’ (ног-а – ноз’-і), ц’ (книжк-а – книжц’-і), с’ (мух-а – мус’-і) або шиплячі ж, ч (берег-ти – береж-у, сікт-и – січ-у). Види чергувань диференціюють змінювані частини мови і залежать від структури основи, особливо її кінц. частини, типу флексії, лексич. характеристики слова, звук. ладу мови. В кожному випадку вони мають свої продуктивні й малопродуктивні схеми та співвідношення альтернатів. Так, іменник. словозміні притаманні чергування симетр. характеру: і – о (сніп-Ø – сноп-а) та о – і (ног-а – ніг), е – і (сел-о – сіл-Ø) та і – е (кур’ін’-Ø – курен’-а), поява приголосної, голосної (бе­різ#к-а – берізок-Ø) і випадіння їх (знан’н’-а – знан’#-Ø), пом’як­шення і ствердіння приголосних (брат#-Ø – брат’ів). Морфонол. симетр. чергування не характерні для словозміни прикметників, у яких вони мають однобічну спрямованість, тобто тільки і – о, і – е (синів – синов-ого, лікарів – лікарев-ому), лише пом’якшення твердих (куц-ий – куц’-і), а також здебільшого для дієслів.

У М. словозміни виділяють чергування сегментні та несегментні (акцентні). Перші реалізуються у змін. сегментах тієї самої морфеми і виражають грамат. інформацію, зіставляючи відмінк. форми іменників, часові та способові – дієслова. Так, чергування л – л’ маркує два відмінки парадигми іменника вузол – місц. в однині (у вузл’-і) і родовий в множині (вузл’-ів). Несегментні чергування виявляються в змін. схемах наголосу, що при відмінюванні чи дієвідмінюванні може переходити з основи на флексію (напр., у всіх відмінках однини іменника світ наголошена основа, у множині – флексія), з флексії на основу (порівняти парадигму іменника верствá) або поєднувати обидві схеми перенесення наголосу (горнý-ти – горн-ý – гóр-н-еш – горн-и́). Морфонол. чергування при словозміні поділяють також на одиничні й комплексні. Одиничні реалізуються одним різновидом зміни фонем у морфах словоформи при відмінюванні чи дієвідмінюванні, напр., лише пом’якшен­ня кінц. твердої приголосної ос­нови н – н’ (революц’ійн-иj – револю-ц’ійн’-ім). Кількість змін при комплекс. альтернаціях у ме­­жах однієї словозмін. парадигми іменників досягає шести (поява –ер-, (j), чергування е – і, т – т’, р – р’, зміна наголосу: мат-и, мат’ір-Ø, матер’-і, мат’ірj-у), в одній словоформі – не більше чотирьох (тверда – м’яка приголосна, е – #, о – і, # – тверда: #овес-Ø – вів#с’і), у прикметниках – від однієї до трьох (е – #, н – н’, подовження м’якої приголосної: винен-Ø – вин’#н’-і). Морфонол. чергування при словозміні здійснюються в певних позиціях словоформи – на поч., в середині та кінці основи. В укр. мові вони мають досить великий діапазон, оскільки полегшують пристосування основи до сукупності закінчень. Відмінювання і дієвідмінювання більшості слів (в іменниках – 76 %, прикметниках – 64 %, дієсловах – 72 %) характеризується зміною і основи, і флексії. Незмінні, неваріат. основи без чергувань належать до периферії словозмін. парадигми мови.

М. словотворення вивчає процеси взаємопристосування морфем при переході від твірн. слова до похідного. Об’єктом М. словотворення є морфонол. зміни одиниць в одному гнізді або в парах твірне – похідне безвідносно до гнізда. В першому випадку відбувається систематизація морфонол. явищ у словотвір. ланцюжках гнізда або його парадигмах. Є гнізда, марковані (вол’-а, волок-) і немарковані морфонол. змінами при словотворенні (бурjaн-Ø, вапно). Найбільші зміни при словотворенні відбуваються в корені або прикорен. частині слова. Префікси в першій докорен. позиції зазнають консонант. чергувань з – с перед коренями, що починаються на к, п, т, х: сказати, спитати, стишити, схопити. Вони розширюються голосною і пояснюють перехід о – і, що супроводжується чергуванням тверда – м’яка приголосна: над’іjти, роз’ібрати, д’іjти, прозвати – прізвище). Рідко в префіксах чергуються і – е (міжрядниj, межиріч’ч’а) та і – о (піjмати – поjма). В коренях мають місце вокал. чергування, одна частина з яких є симетрич. о – і (бродити – бр’ід), і – о (вечір – вечор’іти), і – е (ос’ін’ – восени), е – і (село – с’іл’с’киj), е – и (мерти – вмирати), и – е (брин’іти – брен’кати), друга – несиметрич. о – а (помогти – помагати), і – а (л’ізти – лазити). В небагатьох давніх коренях трапляються ком­плексні вокал. чергування е – о – і (везти – возити – віз), # – і – о – и (прозріти – з’ір – зоровий – позирати), # – и – і – о (брати – розбирати – розбір – збори), іноді в супроводі консонант. и – іj – о (бити – біj – по­боjiще), у – и – о, х – ш (сухиj – засихати – засохлиj – засушити), а – ин – и – ен (жати – пожинати – жнива – женц’і). Консонантні чергування в коренях більш різноманітні. Це чергування тверді – парні м’які (білий – біл’іти); рідше м’які – парні тверді (вишн’а – вишневиj); тверді зубні – шиплячі д – дж (садити – саджати), д – ж (уродити – урожай), з – ж (пригрозити – пригрожувати), с – ш (просити – випрошувати), т – ч (викрутити – викручувати); задньоязикові – шиплячі к – ч (бік – бічний), г – ж (берег – бережок), х – ш (рух – рушити); задньо­язикові – зубні г – з (убогий – убозтво), к – ц (каліка – каліц­тво); м’які передньоязикові – тверді шиплячі д’ – ж (ведмід’ – ведмежата), з’ – ж (галуз’ – розга­лу­жений), т’ – ч (хот’іти – заохочувати), ц’ – ч (вівц’а – вівчар); шиплячі – передньоязикові зубні ж – з’ (Париж – париз’кий), ч – ц’ (Галич – галиц’киj), ш – с’ (чуваш – чувас’кий); зубні – щілинні д – с (викрадати – викрасти); щілинні – зубні с – д’ (розповісти – розповід’); подовження приголосних д – д’д’ (гад – гад’д’а), з – з’з’ (галуз – галуз’з’а), л – л’л’ (бадилина – бадил’л’а) та ін. Окремо виділяють морфонол. явища, пов’язані з усіченням ос­нов, широко представленим серед дієслівних (колоти – роз­ко­л’увати – розкол, закидати – закид) і менше серед відприкметникових (глибокий – глибина, вглиб) похід., та розширенням кореня за рахунок черувань # – е (вишн’а – вишенька), # – о (булка – булочка).

Суфіксам властива лише частина вокал. і консонант. чергувань, що характерні для коренів. Найпоширенішими є чергування задньоязикових з шиплячими: к – ч (вершок – вершечок), х – ш (усміх – усмішка), г – ж (пилюга – пилюжний), м’яких перед­ньоязикових із шиплячими: ц’ – ч (водиц’а – водичка). Решта чергувань у суфікс. морфемах реалізується з меншою продуктивністю. Це вокал. альтернації е – # (вітерец’ – вітерцевий), і – о (радіст’ – радошчі), # – о (жінка – жіночий) о – # (світанок – світанковий); м’яка – парна тверда приголосна (жовтен’ – жовтневий), тверда – парна м’яка (директор – директор’ів); тверда задньоязикова – непарна м’яка передньоязикова приголосна к – ц’ (дивак – дивац’кий); шипляча – м’яка передньоязикова зубна (читач – читац’кий); пом’як­шення приголосних з їх подовженням (чутий – чут’т’а). У суфіксах поширені накладання (чита + ач) і нарощення морфем (дов­железний, попівський). У словотвір. ланцюжках встановлюється кілька моделей (зразків) морфонол. змін, коли в них здійснюється: або лише одне явище – чергування х – ш (горох – горошок), зміна наголосу (бíлий – білéсен’кий), усічення основи (ли-ти – ли-т-в-о), або реалізується їх комплекс, зміна наголосу + чергування (хáос – хаоти́чний), нарощення основи + наголос + чергування (пис’мó – писéмний), усічення + метатеза + чергування + наголос (жáти – жнéц’ – женцéвий) тощо. В міру віддалення від вершини гнізда відбувається затухання морфонол. змін, зменшення їх кількості та уніфікація чергувань у похідних. Морфонол. явища скупчуються у словах 1–3 ступ. похідності: вести – водити – вожатий, вод’ін’н’а, радий – рад’іст’ – рад’існий. Морфонол. процеси при словотворенні бувають регулярними, які охоплюють усі слова, що мають дані сполучення морфем (напр., г – ж, к – ч, х – ш у твір. іменник. основах при додаванні суфіксів -ок-, -к-: друг – дружок, сук – сучок, сміх – смішок), і нерегуляр., які властиві частині (іноді великій) слів із цим типом морфемосполук (порівняйте ойроцький і баскський, тюркський).

Літ.: Тимошенко П. Д. Залежність між фонетичними та лексичними явищами в українській мові // УМЛШ. 1965. № 9; Коструба П. П. Чергування фонем і його функції // Сучасна укр. літ. мова. Вступ. Фонетика. К., 1969; Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики системи фонем сучасної української літературної мови. К., 1970; Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. Ч. 1. К., 1972; Морфемна структура слова. К., 1979; Залеський А. М. Подовжені приголосні у фонологічній і морфологічній системах української мови // Мовознавство. 1980. № 6; Федурко М. Морфонологія відіменникового словотворення. К.; Дрогобич, 2003.

Статтю оновлено: 2019