МО́СЕНДЗ Леонід Маркович (08(20). 08, за іншими даними — 20. 09(02. 10). 1897, м. Могилів-Подільський Подільської губ., нині Він­ницької обл. — 13. 10. 1948, місто Бльонау, Швейцарія) — письмен­ник, есе­їст, літературо­знавець, пере­кладач. Один із ви­значних пред­ставників «вістниківської квадриги» (Є. Маланюк, Олег Ольжич, О. Теліга), що стала осердям Празької школи. За фахом — хімік-технолог. Після смерті батька від 1904 року мешкав у селі Маньківці Літинського повіту (нині Барського р-ну Він­ницької обл.), де на­вчався у місцевому сільському училищі. Закінчив Він­ницьку учительську семінарію (1916). Тоді ж був мобілізований і після скороченого курсу військового училища потрапив на Румунський фронт. 1918–20 викладав фізику й природо­знавство у школі містечка Гнівань (нині місто Тиврівського ра­йону Він­ницької області). Брав активну участь у діяльності місцевого осередку товариства «Просвіта», служив в Армії УНР. Після поразки українського війська 1920–22 Мосендз проживав у Польщі: спочатку в Ченстохові, згодом у Луцьку, де його як активного члена товариства «Просвіта» заарештували й від­правили до табору інтернованих українських вояків у місто Каліш (Польща). Проте увʼязне­н­ня тривало недовго й того ж року він пере­їхав до Чехо-Словач­чини. Після закінче­н­ня хіміко-технологічного від­ділу Української господарської академії в Подєбрадах (1928; викладав у ній до 1933) працював над докторською дисертацією «Метод дослідже­н­ня вологості у вугіл­лі» у Політехнічному ін­ституті міста Брно, яку захистив 1931. Наукові праці друкував у німецьких журналах. Від 1933 — у Братиславі, де працював у лабораторії винарства. 1937–39 учителював на Закарпат­ті (Хуст, Свалява). Після окупації краю угорськими військами повернувся до Братислави. На початку 1945, рятуючись від радянського терору, разом із сімʼєю змушений був утікати до Праги, далі, залишивши родину, пере­їхав до Австрії (Зальцбург, Інсбрук). Ще пере­буваючи в таборі інтернованих, Мосендз захворів на сухоти. Письмен­ник тривалий час лікувався на курорті в місті Зеєфельд (Австрія), на­прикінці 1946 потрапив до санаторію «Мот­текс» (Бльонау), де й помер.

Перші ві­домі вірші Мосендза датовані 1919. Від середини 1920-х років його поетичні й прозові твори друкували західноукраїнські та емі­грантські часописи «Нова Україна», «Студентський вісник», «По­ступ», «Літературно-науковий вістник» (від 1933 — «Вістник»), «Дажбог», «Державна нація». Автор збірки поезій «Зодіяк» (Прага, 1941), поем «Канітферштан» (Інсбрук, 1945) і «Волинський рік» (Мюнхен, 1948), ліричної драми «Вічний корабель» (Прага, 1941), збірок новел і оповідань «Людина покірна» (Львів, 1937) та «Від­плата» (Львів, 1939; 2-е ви­да­н­ня — під на­звою «Помста», Прага, 1941), автобіо­графічної повісті «Засів» (Чернівці, 1936), історичного роману «Остан­ній пророк» (Торонто, 1960). Окремими ви­да­н­нями ви­йшли також есеї «Штайн: ідея і характер» (Львів, 1935), «Микола Хвильовий: легенда і дійсність» (Зальцбург; Інсбрук, 1948). Разом із Юрієм Кленом під спільною псевдонімом Порфирій Горотак 1947 у Зальцбурзі видав книжку пародійних віршів «Дияболічні параболи».

 Різножанрова літературна спадщина Мосендза від­ображає ідейно-естетичні пошуки українських майстрів слова 1-ї половини 20 ст., зокрема концепції «Літературно-наукового вістника». Як і інші поети-вістниківці, Мосендз у літературній творчості бачив важливий чин­ник боротьби за майбутню державу — вірші «Балада про по­братима», «Коли ми ранками рушали з сіл», новели «Брат», «Берладник», роман «Остан­ній пророк». Спираючись на досвід світової літератури, Мосендз водночас активно «українізував» теми світового письмен­ництва (поеми «Вічний корабель», «Канітферштан» тощо). Естетичними орієнтирами для нього були неокласицизм, неоромантизм, ім­пресіонізм. Та, головне, у своїх творах він культивував неоромантичний образ людини «високого лету», «шляхетного не зігнутого характеру», національно сві­домої особистості, жит­тєлюба, готового водночас пожертвувати своїм жи­т­тям заради високої мети. Значна частина творів побудована на автобіо­графічному матеріалі (поема «Волинський рік», новела «Брат» та ін.). 

Мосендз пере­кладав українською мовою посібники зі словацьких та німецької мов, а також художні твори європейських письмен­ників (пере­клад з «Чеських псалмів» А. Кляштерського, творів П. Без­руча тощо). Окремої уваги заслуговують німецькі пере­клади ав­стрійського поета Р.-М. Рільке, якими він за­ймався від 1928 (зокрема поема «Карл ХІІ-й, король шведський, мчить Україною», опублікована 1934). Найбільше Мосендз пере­клав англійською мовою (пере­співи за мотивами творів кельтського барда 6 ст. Таліезіна, короля Камбрії Ливорча Гена, пере­клади своїх сучасників — С. Тіздейл, А. Крепсі, Г.-В. Лонґфел­ло, Дж. Джеймса).