Москвофільство | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Москвофільство


Москвофільство

МОСКВОФІ́ЛЬСТВО – національно-культурна й суспільно-політична течія, згідно з якою західні українці (русини) належали до єдиного російського («русского») народу. Була поширена серед укр. («руського») насел. Галичини (включно з Лемківщиною), Буковини, Закарп. України та укр. емігрантів у Пн. Америці у 2-й пол. 19 ст. – 1930-х рр. У нац.-культур. сфері М. знаходило прояв у намаганнях користуватися рос. літ. мовою, поширювати рос. істор. і нац. свідомість. Москвофіли обґрунтовували свою позицію істор. традицією сх.-слов’ян. народів, спільністю нац. назви «Русь», подібністю етнонімів «руський» і «русский», участю багатьох письменників, митців і вчених з України у творенні новочас. рос. культури та науки. Церк. «обряд.» рух, спрямов. на очищення УГКЦ від т. зв. лат. запозичень, підштовхнув частину церк. діячів Галичини та Закарпаття не тільки до переходу в православ’я, а й до самоідентифікації з рос. традицією. Політ. М., мотивоване прагненням здобути зовн. допомогу в нац. боротьбі, полягало в прихильному сприйнятті панславіст. тенденцій (див. Панславізм) у рос. зовн. політиці 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. та в підтримці планів приєднання до Рос. імперії. Термін «М.» первісно мав негатив. відтінок, поряд із ним у офіц. документах кін. 19 – поч. 20 ст. був поширений термін «русофільство». Сучасні історики дотримуються різних поглядів щодо датування виникнення М. та розрізнення або ототожнення його з русофільством і старорусинством, оскільки М. включало широкий діапазон думок – від частк. визнання укр. етніч. самобутності до обстоювання повної етнокультур. єдності з росіянами. Традиційно виникнення М. датують серед. 19 ст., однак дехто з дослідників (О. Аркуша, М. Мудрий, О. Сухий та ін.) вважають, що прагнення до єдності з ширшим панруським культур. простором доречніше окреслювати терміном «русофільство», а М. як ототожнення з Росією та рос. культурою викристалізувалося лише наприкінці 19 ст. Деякі історики (М. Андрусяк ще в 1930-х рр., В. Вендлянд, О. Добржанський, частково – П.-Р. Маґочій та ін.) наголошують на тому, що ті діячі 1860–80-х рр., яких традиційно зараховували до москвофіл. табору, насправді були «старорусинами», тобто місц. патріотами, політ. й мовно-культур. консерваторами, лояльними до монархії Габсбурґів і церк. ієрархії. Старорусини, які стали поперед­никами як русофілів, так і народовців, вели істор. й фольклорно-етногр. пошуки, намагалися визначити й утвердити нац.-куль­турну самобутність та ідентичність зх.-укр. населення. Русофіли, залишаючись ідей. опонентами народовців і попередниками москвофілів, об’єктивно також зробили певний внесок у процес нац. відродження на зх.-укр. землях. Відповідно до цих підходів старорусинство й русофільство трактують як стадію нац. руху на етапі переходу від традиц. етноконфес. руської до модер. укр. нац. ідентичності, що мала істотне значення для ідеол. відокремлення зх. українців від сусід. націй – польс., угор., румунської. Початково русофільство було пов’язане з поширенням ідей про слов’ян. єдність і самобутність та орієнтацією на Росію як єдину на той час незалежну слов’ян. державу. Стимулом для виникнення панруських і пророс. поглядів на зх.-укр. землях стали переїзд наприкінці 18 – на поч. 19 ст. закарп. освіт. діячів І. Орлая, М. Балудянського, В. Кукольника, П. Лодія, Ю. Венеліна та ін. у Рос. імперію, а також наук. і культурні контакти з рос. сло­в’янознавцями, що розпочалися в 1820-х рр. і посилилися в 1830–50-х рр. (поїздки П. Кеппена, М. Надєждіна, М. Погодіна та ін., листування останнього з Д. Зубрицьким). Пророс. погляди спочатку найсильніше про­явилися на Закарпатті. У поет. творах Г. Тарковича та О. Духновича (1-а пол. 19 ст.) наголошено на прихильному ставленні до Росії. Також у громад. житті Галичини періоду «Весни народів» 1848 вже існувала «російсько-руська» течія (відповідно до класифікації автора твору «Слово перестороги» В. Подолинського). Участь рос. військ під командуванням генерал-фельд­маршала князя І. Паскевича в боротьбі з угор. революцією, зокрема їхній перехід через Галичину, Буковину та Закарпаття 1849, придушення царським урядом польс. повстання 1863–64, водночас компроміс офіц. Відня з угор. і польс. політ. колами в 2-й пол. 1860-х рр. стали осн. факторами поширення пророс. політ. орієнтації серед руських нац.-культур. діячів монархії Габс­бурґів.

Основи нац.-культур. русофільства в 1840–50-х рр. заклали діячі гуртків Д. Зубрицького (т. зв. Погодин. колонія) у Галичині й А. Добрянського на Закарпатті. Перехід Я. Головацького на пророс. позиції в 1850-х рр. дав згодом можливість русофіл. і москвофіл. діячам претендувати на зв’язок із діяльністю «Руської трійці». Починаючи від 1860-х рр., частина руських діячів Галичини та Закарпаття співпрацювала з рос. панславістами (Слов’ян. благодій. т-вом) та урядом (зокрема зі священиком при рос. посольстві у Відні М. Раєвським), отримувала від них вид. і фінанс. допомогу. Утвердження русофіл. течії стало складовою ширшої трансформації поглядів багатьох сло­в’ян. діячів у Габсбур. монархії – від австрославізму до панславізму. У Слов’ян. з’їзді у Москві (травень–червень 1867) взяла участь делегація руських діячів Галичини та Закарпаття на чолі з Я. Головацьким. У мовно-правопис. дискусіях 1850–70-х рр. представники русофіл. напряму обстоювали необхідність запозичень з рос. літ. мови та використання етимол. правопису на противагу як уряд. планам запровадження лат. абетки (т. зв. азбучна вій­на 1859 у Галичині), так і народомов. фонетич. засадам народовців. Вони намагалися русифікувати мову вже перших укр. період. вид. у Галичині та на Закарпатті («Зоря Галицка», «Церковная газета», «Слово» та ін.). На їхню думку, в усіх частинах Русі з часом мала сформуватися одна літ. мова та правопис, однак із двома осн. варіантами вимови – пн.- і пд.-руським. Граматико-правописні форми тогочас. книж. мови, яку використовували в русофіл. вид. (т. зв. язичія), вважали перехід. і тимчас., їх намагалися наблизити до рос. літ. мови. Спроби створення місц. повноцін. літ-ри на «язичії» виявилися невдалими (В. Залозецький, В. Хиляк та ін.), твори рос. літ-ри видавали мовою оригіналу. Натомість у публікаціях, що мали на меті просвітн. та агітац. роботу серед селянства, тоді й пізніше використовували розмовну нар. мову. У Галичині угруповання русофілів (Я. Головацький, І. Головацький, І. Гушалевич, Б. Дідицький, Й. Лівчак, І. Наумович, Т. Павликів, А. Петрушевич та ін.) остаточно виокремилося із середовища старорусинів у серед. 1860-х рр. внаслідок розчарування в австр. уряд. політиці та посилення польс. впливів. Роль маніфесту нової орієнтації відіграла стаття у львів. г. «Слово» (8 серпня 1866) під назвою «Погляд в будучность» авторства І. Наумовича із закликом відмовитися від поперед. «опортуніст.» політики щодо Відня і заявити про мовно-літ., церк. і нар. єдність з усім «русским миром». Однак прагнення до культур. єдності з Росією та надії на захист рос. уряду надалі поєднували з деклараціями політ. лояльності до Габсбур. монархії. Австр. лоялізм особливо помітно проявився в програм. документах і діяльності політ. т-ва «Руська (Русская) рада», засн. 1870 у Львові. У 1860–70-х рр. русофіли взяли під свій вплив осн. нац.-культурні інституції галиц. українців – Ставропігійський інститут, «Народний дім», Галицько-руську матицю – і до 1890-х рр. переважали в укр. громад. житті Галичини. Також русофіл. орієнтації дотримувалися студент. т-во «Академічний кружок» (засн. 1870), т-во «Русское касино» (1876), «Об­щес­тво русских дам» (1879; усі – Львів). Для впливу на селянство з ініціативи І. Наумовича 1874 у м. Коломия (нині Івано-Фр. обл.), а 1877 – у Львові створ. «Общест­во имени М. Качковского» (див. Качковського М. Товариство). Протягом 1870-х рр. це т-во швидко зростало кількісно й станом на 1878 нараховувало бл. 6 тис. чл., однак згодом розвивалося повільніше, ніж т-во «Просвіта» (див. Львівське товариство «Просвіта»). Воно також поширило свій вплив на Буковину, а на поч. 20 ст. – на укр. емігрантів у Пн. Америці. Гол. політ. пресовими органами русофільства (згодом – і М.) у Галичині австр. періоду були часописи «Слово» (після 1866 – 1887), «Русская рада» (1871–1912), «Наука» (1871–99, 1902–14), «Пролом» (1880–82), «Новый пролом» (1883–87), «Червонная Русь» (1888–91), «Галицкая Русь» (1891–92), «Галичанинъ» (1893–1913), «Прикарпатская Русь» (1909–15), «Русское слово» (1890–1914), «Голос народа» (1909–14). Позиції русофілів у Галичині підірвав суд, відомий як процес О. Грабар (червень–липень 1882), спричинений переходом громади прикордон. с. Гнилички (нині Підволочис. р-ну Терноп. обл.) у православ’я (заарешт. і звинувачені А. Добрянський, який переїхав у Галичину із Закарпаття, його донька О. Грабар, О. Марков, І. Наумович, В. Площанський та ін.). Спроби досягнути порозуміння між народовцями і русофілами в 1880-х рр. (зокрема спільне проведення вибор. кампаній 1883 і 1889 до Галицького крайового сейму) припинено у зв’язку із т. зв. новою ерою 1890.

На Закарпатті під впливом А. Добрянського, О. Духновича, А. Кралицького, О. Павловича, І. Раковського та ін. русофіл. орієнтації дотримувалися ужгород. «Общество святого Василія Великого» (засн. 1864) і перша газета закарп. русинів «Свѣт» (1867–71). Порівняно з Галичиною, тут частіше вживали рос. літ. мову, вона відігравала більшу роль у сусп.-культур. житті. Нею намагалися писати твори І. Раковський, К. Сабов, Є. Фенцик та ін. Поширення русофільства на Закарпатті мотивоване протистоянням мадяризації та намаганням зберегти слов’ян. самобутність. Після австро-угор. компромісу діяльність угор. адміністрації в 1870–80-х рр. призвела до обмеження русофіл. впливів і тимчас. занепаду русофіл. установ. У громад. житті Буковини найвизначнішими прибічниками русофіл. напряму в 1860–70-х рр. були І. Браник, І. Глібовицький, Т. Дронь, В. Продан. Під їхнім впливом на початк. етапі знаходилися чернів. т-во «Руська бесіда» (засн. 1869), учнів. т-во «Согласіє» (1870), ж. «Ро­­димый листокъ» (1879–82). Один із факторів посилення пророс. настроїв – діяльність рос. консульства у Чернівцях, а також контакти з галиц. русофілами. У серед. 1880-х рр. русофіл. і народовец. угруповання розділилися, на українофіл. позиції перейшли т-ва «Руська бесіда», «Союз» (1886), «Руська рада» (засн. 1889) та ін. Від 1890-х рр. молодше покоління русофіл. діячів у Галичині, т. зв. новокурсники (С. Бендасюк, М. Глібовицький, В. Дудикевич, Д. Марков та ін.), почали послідовно використовувати у публіцистиці та наук.-літ. працях рос. мову, заявляти про повну етнонац. єдність русинів і росіян та критикувати традиц. прогабсбур. лоялізм старшого покоління, таким чином еволюціонуючи до послідов. М. 1900 у Галичині створ. «Русскую народную партию», до кер-ва якої увійшли як старші, так і молодші діячі русофіл. руху. У її програмі ще зберігалася нечітка формула нац. самоідентифікації: галиц.-руське насел. визначено як частину «малоруського племені», приналежного до «русского» народу. 1908–09 відбувся остаточ. розкол у партії та ін. інституціях на «старокурсників» (В. Давидяк, М. Король, І. Костецький, М. Матковський та ін.), які далі дотримувалися лояльності щодо Відня і наголошували на своїй «малоруськості», та «новокурсників». Позицію «новокурсників» у Галичині найяскравіше представляла г. «Прикарпатская Русь», «старокурсників» – г. «Галичанинъ». Незважаючи на протистояння, обидва угруповання співіснували в усіх русофіл. інституціях. На поч. 20 ст. галиц. польс. кола почали підтримувати русофіл.-москвофіл. політиків на противагу діячам укр. нац. орієнтації. За результатами парламент. виборів 1907 русофіли отримали 5 мандатів, тоді як представники укр. партій – 22. На виборах 1908, за підтримки провінц. адміністрації, русофіли отримали 9, натомість політики укр. орієнтації – 12 місць у Галиц. крайовому сеймі. Загалом за русофіл. кандидатів проголосували лише бл. третини укр. виборців у Галичині. На Буковині ідей. натхненником М. наприкінці 1880-х рр. став Г. Купчанко. Москвофіл. орієнтації дотримувалися г. «Русская правда» (виходила 1888–92 у Відні), «Православная Буковина» (1893–1904), «Русская правда» (1910–12) та ін., молодіжні орг-ції «Буковина» та «Карпатъ», гімнастично-протипожежні т-ва «Русские дружины». Намагання їхніх чл. перейти на «чисту» рос. мову викликали невдоволення старшого покоління (т. зв. консерватив. русинів). Під вплив москвофілів 1896 також перейшло політ. т-во «Народная рада». Намагаючись протистояти в усьому народовцям, буковин. москвофіли вели окремі виборчі кампанії, час від часу співпрацюючи з румун. політиками. Серед провід. діячів москвофіл. руху на Буковині на поч. 20 ст. – К. Богатирець, О. Геровський, К. Могильницький. Посилення пропаганди рос. панславізму та неославізму на тер. Австро-Угорщини на поч. 20 ст. призвело до фінанс. та організац. зміцнення «новокурсників». Інтелектуал. допомогу москвофіл. рухові регулярно надавали рос. славісти А. Будилович, В. Ламанський, І. Філевич, Ф. Аристов та ін. Представники москвофілів брали участь у складі рос. делегації у Праз. (1908) та Софій. (1910) слов’ян. з’їздах. У липні 1907 депутат Д. Марков уперше зробив спробу виступити в австр. парламенті рос. мовою, домагаючись її запровадження у шкільництві. Напередодні 1-ї світ. вій­ни допомога москвофіл. орг-ціям йшла через «Галицко-русское благотворительное общество» у С.-Пе­тербурзі (голова – В. Бобринський) та ін. панславіст. й рос. націоналіст. т-ва. У зв’язку із загостренням відносин Австро-Угор. і Рос. імперій рос. уряд посилив фінанс. підтримку москвофіл. орг-ціям з метою нейтралізувати діяльність укр. інституцій та підготувати майбутнє приєднання Галичини, Закарпаття і Буковини до Рос. імперії.

Після поч. 1-ї світ. вій­ни 29 липня (11 серпня) 1914 у Києві галиц. емігранти на чолі з Ю. Яворським і С. Лабенським за сприяння командувача рос. Пд.-Зх. фронту генерала від артилерії М. Іванова утворили «Карпато-русский освободительный комитет». Частиною пророс. діяльності москвофілів був рух за поширення православ’я в Галичині та на Закарпатті. Відомі кілька спроб групового переходу в право­слав’я серед греко-катол. насел. Галичини 1911–14, спровоков. православ. місіонерами (зазвичай вихідцями з Галичини, що здобули освіту в рос. православ. духов. закладах). На Буковині москвофіли намагалися посилити свої впливи, загострюючи агітацію проти греко-католиків, тобто галичан. Перехід у православ’я кількох десятків тисяч вірян (укр. емігрантів з Австро-Угорщини) відбувся в Пн. Америці. Москвофіл. т-ва опікувалися орг-цією подорожей селян до Почаївської Свято-Успенської лаври, Києво-Печерської Свято-Успенської лаври, а також переселен. селян. рухом у Рос. імперію (переважно в Бессарабію та Новорос. край). Пророс. діяльність викликала арешти, а також Марамарош-Сіґет. (1913–14) і Львів. (1914) судові процеси. На Буковині австр. влада провела перші антимосквофіл. акції ще в травні 1910: за звинуваченнями в шпигунстві та держ. зраді закрито кілька москвофіл. т-в, зокрема «Общество русских дам», «Карпатъ», «Русская дружина», бурси у Чернівцях і Сереті (нині м. Сірет, Румунія), а їхнє майно конфісковано та розпродано. Загалом перед 1-ю світ. вій­ною москвофіл. впливи були найсильнішими в прикордон. з Рос. імперією місцевостях Галичини, на Закарпатті та Лемківщині. З її поч. австро-угор. влада у серпні–вересні 1914 закрила практично всі москвофіл. інституції та провела арешти їхніх діячів, які охопили також частину тих укр. священиків і селян, які не брали участі в москвофіл. русі. Під час відступу австро-угор. військ траплялися випадки стихій. розправи над заарештованими, а також страти укр. насел. за рішенням військ. судів. Більшість в’язнів утримували в таборі Талєргоф побл. м. Ґрац (нині Австрія), що діяв у вересні 1914 – травні 1917. За даними москвофіл. публіцистики, за звинуваченням у пророс. діяльності в серпні 1914 у Львові ув’язнено бл. 2 тис. осіб, у таборі Талєргоф восени 1914 утримували 6–8 тис. осіб, з яких від знущань, антисанітарії, епідемії тифу померло понад 1700 осіб. 1915 частину талєргоф. в’язнів звільнено, надалі вони проживали під поліц. наглядом. Восени 1916 до Талєргофа знову відправлено бл. 2 тис. осіб, наприкінці 1917 табір ліквідовано. Водночас ті москвофіл. діячі, які залишилися під рос. окупацією 1914–15, брали участь у репресіях проти укр. громад. інституцій, а дехто з них обіймав посади в рос. адм. апараті (див. Галицьке генерал-губернаторство). У міжвоєн. час москвофіл. діячі видали 4 вип. зб. «Талергофский альманах» (Л., 1924–32), що, незважаючи на тенденційність, зокрема антиукр. спрямування упорядників, містив цінні джерела (спогади, щоденники інтернованих, газетні публікації, офіц. розпорядження тощо). Вибудовуючи культ мартирології «карпато-русского народа», москвофіли використовували його для поширення звинувачень проти укр. діячів у співпраці з австро-угор. владою. З відступами рос. армії 1915 і 1917 на тер. Рос. імперії втекли москвофіли та селяни, які перебували під їхнім впливом і боялися австро-угор. уряд. переслідувань (частину з них виселено примусово), загалом бл. 100 тис. осіб. Центром москвофіл. громад.-культур. діяльності стало м. Ростов-на-Дону, де діяли «Галицко-русский комитет» на чолі з В. Дудикевичем і г-зія для галичан. У січні 1918 з галиц. біженців сформовано військ. загін у білогвард. Добровол. армії. У міжвоєн. період М. зберегло сильні позиції лише на Закарпатті. Там діяли «Русское культурно-просветительское общество име­ни Александра Духновича» (проводило щоріч. фестиваль «Русский день»), що співпрацювало з «Обществом имени М. Качковского» у Галичині та рос. емігрант. орг-ціями й виступало за впровадження рос. літ. мови в місц. шкільництві та проти навч. укр. мовою. 1932 в Ужгороді зведено «Русский народный дом». Виходили часописи «Карпаторусскій голосъ», «Карпатскій свѣтъ», «Русская земля», «Русскій народ­ный голосъ» та ін. У 1920-х рр. за частк. підтримки чехо-словац. уряду на Закарпатті зміцнилися позиції православ’я: 1921–30 кількість православних зросла з 61 до 112-ти тис. осіб. Серед провід. москвофіл. діячів – Й. Камін­ський, А. Карабелеш, С. Фенцик. 1938 деякі діячі москвофіл. напряму виступили проти уряду Карпатської України А. Волошина, дехто з них дотримувався проугор. орієнтації (С. Фенцик), ін. залишалися вірними Чехо-Словаччині. У Галичині продовжували діяти наук. і культурні москвофіл. т-ва: Ставропігій. ін-т (1916–22 знаходився під впливом укр. діячів), «Народний дім», Галицько-руська матиця, «Общество русских дам», «Русский ревизионный союз», «Общество имени М. Качковского», студент. т-во «Друг». 1923 засн. «Русскую народную организацию», що обстоювала «национальное и культурное единство всех русских племен» (згодом розділилася на «Русскую аграрную партию» і «Русскую селянскую организацию», які знову об’єдналися 1931). Гол. моск­вофіл. діячі міжвоєн. періоду – С. Бендасюк, В. Ваврик, Т. Мишковський, Ю. Яворський; осн. період. вид. – г. «Русскій голосъ», тижневик для селян «Земля і воля», ілюстров. популяр. місячник «Наука». Москвофіл. інституції та часописи продовжували існувати в Галичині до 1939, але відігравали вже маргінал. роль. Станом на 1930 чисельність чл. «Общества имени М. Качковского» зменшилася до 4614-ти осіб. Частина галиц. москвофілів лівої орієнтації (К. Вальницький, К. Пелехатий та ін.) вступила 1926 до об’єднання «Сельроб» і перейшла на укр. позиції. Погляди «старокурсників» отримали своєрід. розвиток у публіцист. творах А. Камінського, що виходили друком розмовною укр. мовою. У них автор пропагував порозуміння москвофілів із народовцями через визнання українства складовою частиною «общерусскости» («визнання ширшої єдности всіх Русей і всіх Україн»). Хоча москвофіли здебільшого позитивно сприйняли приєднання 1939 зх.-укр. земель до СРСР, їхні орг-ції та пресові видання припинили своє існування. Після 2-ї світ. вій­ни дехто з останніх москвофіл. діячів (В. Ваврик, Р. Мирович) отримали наук. посади у рад. установах та за допомогою окремих рос. учених і публіцистів (Т. Арістова, Н. Водовозов, В. Малкін) намагалися легітимізувати М. як прогресив. рух за поширення рос. культури на зх.-укр. землях, що викликало критику низки укр. учених. У повоєн. час москвофіл. ідеї популяризували лише окремі емігрант. закарп. вид. у Пн. Америці.

Літ.: Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. Т. 1–2. Л., 1905–09; Аристов Ф. Ф. Карпато-русские писатели. Т. 1. Москва, 1916; Гординський Я. До історії культурного й політичного життя в Галичині у 60-их рр. ХIХ в. Л., 1917; Ваврик В. Р. Карпатороссы в корниловском походе и Добровольческой армии. Л., 1923; Маковський В. Талєргоф: Спогади і док. Л., 1934; Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. Л., 1935; Студинський К. «В адін час»: Російська мова серед москвофілів у Галичині // Наша культура. 1936. Кн. 5; Зару­­бежные славяне и Россия: Док. архива М. Ф. Раевского: 40–80 годы ХIX в. Мос­ква, 1975; P. R. Magocsi. Old Ruthenianism and Russophilism: a New Conceptual Fram­ework for analyzing National Ideologies in Late-Nineteenth-Century Eastern Gali­cia // Аmerican Contributions to the Ninth International Congress of Slavists. Vol. 2. Kiev, 1983; Рудловчак О. Шляхи російського друкованого слова до закарпатських українців: Закарпатоукр. кореспонденти рос. період. преси в 50–70-і роки ХIХ ст. // Наук. зб. Музею укр. культури у Свиднику. 1988. Вип. 13; Магочій П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848–1948). Уж., 1994; Аркуша О. Русофільська орієнтація в Галичині в останній чверті ХIХ ст. // Третій Міжнар. конгрес україністів (Харків, 26–29 серп. 1996): Історія. Ч. 1. Х., 1996; Макарчук А. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. істор. 1997. Вип. 32; Середа О. Місце Росії в дискусіях щодо національної ідентичності галицьких українців у 1860–1867 роках // Россия–Украина: история взаимоотношений. Москва, 1997; Турій О. Конфесійно-обрядовий чинник у національній само­ідентифікації українців Галичини в сере­дині ХIХ століття // Зап. НТШ. 1997. Т. 233; Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХIХ – на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. істор. 1999. Вип. 34; Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХIХ – початку ХХ ст. Чц., 1999; J.-P. Himka. The Construction of Natio­nality in Galician Rus’: Icarian Flights in almost all Directions // Intellectuals and the articulation of the Nation. Аnn Аrbor, 1999; Киричук О. Ставропігійський інститут у політичних змаганнях русофілів і народовців 70–90-х років ХIХ століття // Україна модерна. 2000. Ч. 4–5; Москвофільство: Док. і мат. Л., 2001; Мудрий М. Галицьке русофільство в сучасній історіографії: стан і перспективи дослідження // Україна: культурна спадщина, нац. свідомість, державність. 2001. Вип. 9; V. Wendland. Die Russophilen in Galizien: Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Russland, 1848–1915. Wien, 2001; Середа О. Епізод з історії поширення російських панславістських ідей у Габсбурзькій монархії (1868 рік) // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. істор. 2002. Вип. 37; Мудрий М. Угода між галицькими народовцями та русофілами 1882 року // Зап. НТШ. 2002. Т. 243; Любченко В. М. Москвофільський фактор в політиці Російської імперії напередодні та на початку Першої світової вій­ни // Пробл. історії України ХIХ – поч. ХХ ст. Вип. 6. К., 2003; Сухий О. Від русофільства до москвофільства: Російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХIХ столітті. Л., 2003; Уська У. Політичне розмежування в русофільському русі Галичини у 1908–1914 рр. // Пробл. гуманітар. наук: Наук. зап. Дрогоб. пед. ун-ту. Вип. 12. Дрогобич, 2003; Аркуша О. Українське представництво в Галицькому сеймі 1901–1907 років // Зап. НТШ. 2006. Т. 251; Орлевич І. Боротьба між українофілами та русофілами за «Народний дім» у Львові // Львів: місто–суспільство–культура. Т. 6. Л., 2007.

Статтю оновлено: 2019