Міф і деміфологізація | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Міф і деміфологізація


Міф і деміфологізація

МІФ І ДЕМІФОЛОГІЗА́ЦІЯ Міф – система узагальнень первіс. люд. спільнот у їхніх намаганнях виявити основоположності світобудови, люд. і природ. начал у ній, узагальнень, що, на відміну від наук. абстракцій пізніших часів, мають підкреслено чуттєвий, образно-конкрет. та антропоморф. характер. Ці узагальнення на перших стадіях люд. культури постали як обов’язкові для всіх чл. первіс. колективу; така їхня нормативність здійснювалася че­рез прийняті в тому колективі обряди та ритуали. Первісні люд. спільноти породжували і зберігали узагальнення такого типу, зазвичай, у вигляді певних живих істот, що у них суто люд. біол. та інтелектуальні характеристики поєднували з природ. силами і стихіями. Відповідні міфічні образи мають надзвичайно тривку структуру, канонічно-нормативну для того колективу, що їх витворив, містять чіткий набір певних ознак і рис, що впродовж тисячоліть зберігаються у відповід. колектив. пам’яті, безнастанно поновлюючись у ній. Надзвич. тривкість міфол. структур – і наративно-оповід. (постійні сюжети й тропи), і ритуал.-обрядових – зумовлена їхньою вкрай важливою функцією у первіс. колективі, адже саме у них зосере­джувався весь досвід, напрацьований тим колективом: саме М. і визначав поведінку та мислення архаїч. людини. Міфол. уявлення, відповідні узагальнення, накладені нормативно-інформ. масою на архаїчну свідомість, зумовлювали її орієнтацію у світі. Архаїка витворила величезну кількість розмаїтих міфоструктур, розлогих міфол. систем різних етносів і регіонів планети. У подальшому розвитку люд. культури із первіс. синкретич. міфол. мас поступово виокремилися релігія, мистецтво, література, наука. Разом із тим, емансипуючись від М., ці галузі культури на всіх стадіях становлення зберігають певні міфол. світоглядні релікти до наших днів. Релігія у своєму розгортанні від давнього політеїзму до всіх версій пізнішого монотеїзму постає як особливе перетворення М., як його світоглядна та інституц. адаптація до пізніших стадій люд. історії. Так само словесні та пластичні мист-ва обов’язково зберігають генет. зв’язок зі стихіями міфол. мислення, адже їхній гол. буд. засіб і матеріал – худож. образ – за багатьма структурно-комунікатив. ознаками є ніби сучас. інобуттям М. Невипадково певні течії і напрями у мист-ві Нового часу, а особливо від романтизму до символізму й авангарду, відверто тяжіють у тих чи ін. худож. формах до естет. поновлення М. Нині також очевидно, що навіть модерна наука, що, здавалося б, давно дистанціювалася від М., на певних гносеол. ділянках часто впадає у своєрідну міфологізацію своїх проблем, предметів. Скажімо, новітня фізика виявляє інтерес до деяких архаїч. сюжетів давньої космології (А. Айнштайн, Л. Ландау та ін.), а відомі філософи, історики і соціологи (від К. Маркса і Ф. Ніцше до А.-Дж. Тойнбі, О.-А. Шпенґлера і М. Гайдеґґера) свої об’єк­тивні наук. побудови парадоксально поєднували з міфотворчістю різної інтенсивності. Отож, М. у певному значенні і досі зберігає своє значення як підґрунтя люд. культури. Деміфологізація

Люд. культура дебютувала у вимірі інтенсив. міфотворчості. Проте вже у т. зв. вісьовий час (К. Ясперс) у Давній Греції, на Близькому Сході та в Давній Індії наявні перші спроби відмовитися від наміру імперсональності (знеособлення) та суворої нормативності М. у напрямі більш об’єк­тив. погляду на довколишню дійсність. Розпочалося становлення суверен. люд. думки, незалежної від знеособлення і нор­ма­тивності, та центр. драми культури в її постій. протистоянні міфол. і наук.-об’єктив. поглядів на світ, що водночас із конфліктами і несхожими інтерпретаціями світ. дійсності подає доволі плідні синтези. Напр., художня культура, що аж до Нового часу поставала переважно на міфол. ґрунті, пізніше витворила особливий діалектич. союз міфологізов. погляду на довколиш. світ і його об’єктив., рац. розуміння (насамперед це стосується т. зв. реаліст. методу в мист-ві, що по­єднує ту об’єктивність із певними конвенціями худож. оповіді саме міфол. характеру). Загалом ноосферну сукупність люд. культури можна розглянути і як нескінченну її Д. (саме так виглядає історія нової європ. науки), і як особливу діалектичну взаємодію Д. із міфол. реліктами (практично вся історія досучас. і сучас. мист-ва). Однак на межі 19 ст. – на поч. 20 ст. унаслідок певних соц. ускладнень і навіть катастроф у тодіш. цивілізації давню психол. техніку М. знову використано, але вже у вкрай загрозливому, гранично небезпеч. вигляді. Один із розробників нуклеар. зброї амер фізик-теоретик Дж.-Р. Оппенгеймер зазначив, що «ми виявилися не готовими до тоталітарних революцій». Річ у тім, що у 20 ст. на шляху до виникнення ниніш. т. зв. індустр. сусп-в повсюдно розпочалася ніби мобілізація величез. люд. мас – на основі певних елементарних за своїм характером ідеологем, що структурно постають ніби абсолют. «двій­никами» давніх міфів аж до поновлення тепер уже зовсім анахроніч. їхньої нормативності. Тому визначальні у 20 ст. нім. (на­ціонал-соціаліст.) і рос.-рад. (більшов.) тоталітарні революції продемонстрували вкрай руїнниц. наслідки тієї новоприсутності М. у новіт. історії. Людство було змушене витратити величезні ресурси на гуманіст. усунення тих катастрофіч. «новоміфів» зі своєї історії, розпочати їхній «демонтаж» (зрештою, його ще не закінчено). З огляду на це з нагал. необхідністю відповід. «Д.» велике значення має крит. ознайомлення сучасників з амбіц. соціол. трактатом франц. політ. діяча Ж. Сореля «Reflexions sur la violen­ce» («Роздуми про насильство», Париж, 1908), де автор (за переконаннями марксист) з метою наближення соціаліст. прийдешності переконує читача, що основоположне у новіт. цивілізації – саме тотал. мобілізація люд. мас на основі теоретично будь-якого, але звабливого М. і його паролів. Парадокс цієї пізньомарксист. книги в тому, що вона спонукала до відповід. масових дій таких ніби зовсім різних її читачів – від А. Гітлера і Б.-А. Муссоліні до Л. Троцького і Ф. Кастро. Той трактат і досі залишається «підручником» для носіїв певної «неоміфології», вочевидь, гальмівної і шкідливої для сучас. цивілізації. Новітня цивілізація мобілізувала величезні люд. маси в індустр. та політ. колективи, чим поновила й міфол. інтенції різних штабів, зокрема виникають М. політичні, М. масової культури, ритуалізації яких сприяють тех. засоби мас. комунікації.

Літ.: Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології. Л., 1876; К., 1992; Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии. Москва, 1930; 1993; C. Lévi-Strauss. La Pensée sauvage. Paris, 1962; Пропп В. Я. Морфология сказки. Мос­ква, 1969; Іванов В. В. Найдавніші форми людської культури та їх відображення у первісному мистецтві // Всесвіт. 1976. № 6; Топоров В. М. «Світове дерево»: універсальний образ міфологічної свідомості // Там само. 1977. № 6; Мелетинський Є. М. Що ж таке міф? // Там само. № 10; Словник античної міфології. К., 1985; Золотослов: Поетичний космос Давньої Русі. К., 1988; На ріках вавілонських: З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. К., 1991; Білецький А. О. Вибрані праці. К., 2012; Чернишова Т. М. Вибрані праці. К., 2013.

Статтю оновлено: 2019