Міфу філософія
МІ́ФУ ФІЛОСО́ФІЯ — філософське осмислення природи, сутності та функцій міфу, а також особливостей міфологічної свідомості, її структури, генези, функціонування в культурі. Перші спроби тлумачення міфів належать філософам Давньої Греції, які розуміли їх як алегорії. Ферекід вважав, що боги стародавніх греків — абстрактні символи першоначал буття; Емпедокл — що Зевс є алегорією вогню, Гера — повітря, Гадес — землі; в Анаксагора Зевс виступав алегорією розуму, Афіна — мистецтва. Алегоричні трактування давали й міфам. Згодом богів почали тлумачити і як філософські абстракції (Епікур). У філософії стоїків міфологічних богів вважали особливими потенціями, елементами ієрархічної організації Всесвіту. Завдяки їм єдиний космічний організм поділено на якісно різні стихії — воду, повітря, землю, вогонь, рухи тощо. У неоплатонізмі богів трактували як ідеальні логічні категорії, логічні структури, що відтворюють організацію буття, а міфологію — як модель філософсько-міфологічної картини світу.
Інший напрям філософського осмислення міфу — евгемеристичні тлумачення. Евгемер розглядав богів як давніх правителів, які самі себе обожнювали або були обожнені іншими. Вважав, що в міфах зафіксовано історію народів, діяння і подвиги героїв, предків. Аристотель зазначав, що міфи створюють законодавці для навіювання натовпу, виконання законів і вигоди закону. Геродот тлумачив богів як обожнених історичних осіб, а міфи — як відображення історичних подій. Середньовічна християнська філософія продемонструвала критичне ставлення до міфів загалом та заперечення язичницьких міфологічних розповідей як істинних чи реальних.
В епоху Відродження античні міфи розглядали як певний комплекс символів, що приховують піднесений і мудрий смисл. При цьому розглядали ієрархічні пласти смислів, оскільки смисловий контекст міфів багаторівневий (італійський письменник Дж. Бокаччо). Проголосивши полісемантизм як визначальну характеристику міфотворчості, ренесансний гуманізм у природу міфів додав ще одне нове розуміння — ідею субʼєктивності усіх таких смислів. У 18 ст. у М. ф. звернулися не тільки до античної міфології, а й до національних європейських чи східних міфологічних традицій, культур так званих первісних народів Африки, Океанії, корінних народів Америки та Австралії. Вважають, що дослідження цих первісних культур може стати підґрунтям для вивчення як європейської, так і загальної історії, зокрема історії первісного суспільства.
Італійський філософ Дж. Віко, виокремлюючи загальні закономірності історичного розвитку народів, розглядав історичний розвиток будь-якого народу через повторювані цикли, кожен з яких складається з епох Богів, Героїв та Людей. Міф зародився в епоху Богів, яка є «дитинством» людства (первісне суспільство), це істинна, справжня історія тих часів, коли люди керувалися виключно почуттями та уявою. У руслі філософії романтизму обґрунтовано символічну концепцію міфу. Романтики розглядали міф як вияв мудрості народу, в якому зафіксовано символіку народної поетичної свідомості: німецький антрополог Ф. Крейцер розглядав міф як найпростішу й найдавнішу символічну форму мудрості людства, яка дійшла до наступних поколінь у дещо зміненій формі; брати Ґрімм уважали, що міф виникає навколо певного історичного факту, який у народній памʼяті закарбувався настільки яскраво, що його опоетизували.
Квінтесенцією романтичного трактування міфу є концепція німецького філософа Ф.-В. Шеллінґа, який виокремив філософію міфології як особливу галузь філософського знання, наполягав на необхідності розуміння міфу «зсередини» як автономного та замкненого світу; для нього міф — першовзірець, праобраз усього сущого. Стрімкого розвитку М. ф. набула в 19 ст.: виникли й паралельно розвивалися кілька нових підходів до розуміння природи й сутності міфу. Зʼявилися теорії, за якими походження міфів у первісному суспільстві вважали наслідком пізнавальної діяльності первісної людини та способом пояснення світу. Французький філософ Н.-А. Буланже вбачав сутність міфу в природних катастрофах, змінах клімату, астрономічних явищах, які намагалася через міф пояснити первісна людина, закріплюючи їх в обрядовій діяльності. Український мовознавець і філософ О. Потебня розглядав міф як найпростішу й неаналітичну форму пізнання, особливу, донаукову сутність, що виникає не внаслідок помилок, а як результат її цілеспрямованої пізнавальної активності. Англійський соціолог Дж. Фрезер максимально концептуалізував підхід до міфу як первісної форми пояснення світу, визнаючи головними причинами розвитку міфологічного мислення інтелектуальні мотиви розгляду теоретичних і практичних проблем; міфологію вважав первісною наукою, що аналізує причини подій та явищ. Прихильники психологічного підходу виводять міфологічні уявлення з виключно когнітивного процесу, вписуючи їх у психічне поле.
Першими міфи як колективні психічні форми та уявлення почали розглядати творці так званої психології народів німецькі філософи Г. Штейнталь та М. Лацарус. Вони вбачали природу міфів у взаємній асиміляції елементів, уявлень, відчуттів. При цьому вчені розвивали так звану теорію ілюзій, трактуючи міф як результат обману відчуттів. Німецький мислитель В. Вундт зблизив психологію народів та історію культури. У нього міф як первісна форма свідомості повʼязаний із усім, що викликає емоційно-афективні переживання, зумовлює благополуччя чи неблагополуччя людського буття. Серед них називав потреби, емоції, інстинкти, хвороби, смерть, загрозливі та незрозумілі явища природи — затемнення небесних світил, поява комет, метеоритів, громи, блискавки, паводки, засухи. Австрійський психіатр З. Фройд розглядав міфи як «масові сновидіння», вираз «колективного несвідомого». Швейцарський психолог К.-Ґ. Юнґ трактував колективне несвідоме як головне вмістилище культури, де зберігають архетипи — її «прообрази» і «проформи», що виникають у міфологічній свідомості.
Соціальні аспекти міфологічної свідомості виділяли польсько-англійський соціолог Б. Малиновський та румунський філософ М. Еліаде, у яких міф — «переживана реальність» і обґрунтування соціальної практики. Британський антрополог А. Редкліф-Браун включав міф у соціальну структуру, розглядаючи її як розгалужену систему відносин індивідів у певний час. Для нього міфи — специфічні норми, що лежать в основі ритуалів, регулюють поведінку людей і визначають місце індивіда в соціальній структурі, адже вчинки міфічних героїв — звична норма поведінки. Семіотичний аналіз міфу — один із найпоширеніших у сучасних дослідженнях — започаткував німецький філософ Е. Кассірер, вважаючи, що міф є початковою формою життя, похідними від міфу є мова народу та його історія. Визначав міф як замкнений у собі світ, який не можна змінити зовнішніми цінностями, оскільки той підвладний своєму способу строгої необхідності і має власну реальність. У міфі — ядро свідомості людини, за допомогою якого історично формуються та відокремлюються релігія, наука, мораль, мистецтво, право. Це ядро свідомості продовжує існувати через образи міфу, а також успадковану від нього структуру мови. Його вчення про символічну природу міфу та його інтелігентну стихію розвинене російським філософом О. Лосєвим, а лінгво-семіотичний підхід активно застосовували представники структуралізму — французькі філософи К. Леві-Стросс та Р. Барт. Вони вважали, що кожному міфові притаманна елементарна міфологічна структура розумової діяльності. Міф розглядають не стільки як окрему розповідь, скільки як множину всіх реальних і можливих варіантів; його можна розкласти на багато кодів: кулінарний, соціологічний, космологічний, астрономічний, етичний та ін.
В українській філософській думці питання міфу довгий час не вивчали (крім О. Потебні). Лише на межі 20–21 ст. проблеми міфу зацікавили вітчизняних філософів: сучасний соціальний міф та його прояви в масовій комунікації (Л. Павлюк), рекламі (Л. Хавкіна), політиці (Д. Усов, Л. Харченко, Ю. Шайгородський), соціальних взаємовідносинах (Д. Судин), культурі й суспільному просторі (О. Довгополова, Н. Кривда), історичній площині (П. Кралюк, С. Плохій), правовій сфері (Ю. Тіщенко).
Рекомендована література
Завантажити статтю
