Молотов В’ячеслав Михайлович

МО́ЛОТОВ Вʼячеслав Михайлович (справж­нє прі­звище — Скрябін; 25. 02 (09. 03). 1890, слобода Кукарка, нині м. Совєтськ Кіров. обл., РФ — 08. 11. 1986, Москва) — партійний і радянський діяч. 1906 став чл. РСДРП(б), одним із ініціаторів під­піл. зі­брань молоді. 1909–11 пере­бував на заслан­ні у м. Вологда (Росія). 1912–16 (з пере­рвами) навч. у Петрогр. політех. ін­ституті (нині С.-Пе­тербург). До 1913 був секр. ред. г. «Правда», у цей час по­зна­йомився із Й. Сталіним. 1915 заарешт. і засланий на 3 р. в Сибір, звідки втік 1916 до Петро­града. 27 лютого 1917 на засі­дан­ні Петрогр. ради вперше ви­ступив під псевд. М. Після захопле­н­ня більшовиками влади — на керів. парт. і держ. посадах, зокрема у вересні–листопаді 1920 — секр. Донец. губерн. комітету КП(б)У; у листопаді 1920 — березні 1921 — 1-й секр. ЦК КП(б)У (конфліктував з місц. керівництвом); 1921–30 — секр. ЦК ВКП(б). Один із най­ближчих адептів Й. Сталіна, під­тримував остан­нього в його боротьбі проти політ. конкурентів (Л. Троцького, Л. Каменєва, Г. Зіновʼєва, М. Бухаріна та ін.). У жовтні–листопаді 1932 за доруче­н­ням Й. Сталіна очолював Над­звич. комісію в УСРР, керував примус. реквізицією зерна в селян-одноосібників, ініціював низку карал. заходів проти них. Без­посередньо від­повід­альний за організацію голоду 1932–33 в Україні (див. Голод, Голодомор 1932–33). У грудні 1930 — травні 1941 — голова РНК СРСР, водночас 1930–37 — голова Ради праці та оборони СРСР. Один із організаторів «великого терору» 1937–38. У 1939–49 і 1953–57 — нарком (міністр) закордон. справ СРСР. Учасник під­готовки планів роз­поділу Центр. і Сх. Європи між гітлерів. і сталін. режимами, а також укладе­н­ня Пакту про ненапад з Німеч­чиною (т. зв. пакт М.–Ріб­бентропа). 1941–45 — за­ступник голови Держ. комітету оборони і чл. Ставки Верхов. головнокомандува­н­ня, учасник заснува­н­ня антигітлерів. коаліції, ООН. Під­тримував ідею створе­н­ня держави Ізраїль. У січні 1949 за сфабриков. звинуваче­н­нями заарештували його дружину П. Жемчужину (звільнена 1953 після смерті Й. Сталіна), а М. змусили офіційно схвалити арешт. У жовтні 1952 Й. Сталін роз­критикував М. на пленумі після 19-го зʼ­їзду КПРС. Після смерті Й. Сталіна під­тримав М. Хрущова у його боротьбі проти Л. Берії, проте не спри­йняв хрущов. курсу на де­сталінізацію й певну лібералізацію. Критично оцінював освоє­н­ня цілин. земель, заперечував доцільність повного виводу рад. військ із Австрії, виправдовував «великий терор», наполягав на продовжен­ні критики керівництва Югославії тощо. 1 червня 1956 звільнений із посади міністра закордон. справ, у листопаді при­знач. міні­стром держ. контролю СРСР. 1957 разом із Л. Кагановичем і Г. Маленковим здійснив спробу змістити М. Хрущова, після чого оголошений учасником «антипарт. групи» та при­знач. послом СРСР у Монголії. 1960–62 — керівник рад. пред­ставництва при штаб-квар­тирі ООН з атомної енергетики. 1961 на 22-му зʼ­їзді КПРС було під­нято пита­н­ня про персон. від­повід­альність М. за масове без­зако­н­ня періоду культу особи. М. звільнили з посад і виключили з партії. Від 1963 — на пенсії. 1984, у період нетривалого пере­бува­н­ня на посаді ген. секр. ЦК КПРС К. Черненка, М. від­новлений у партії.

Завантажити статтю