Молотов В’ячеслав Михайлович | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Молотов В’ячеслав Михайлович


Молотов В’ячеслав Михайлович

МО́ЛОТОВ В’ячеслав Михайлович (справж­нє прізвище – Скрябін; 25. 02 (09. 03). 1890, слобода Кукарка, нині м. Совєтськ Кіров. обл., РФ – 08. 11. 1986, Москва) – партійний і радянський діяч. 1906 став чл. РСДРП(б), одним із ініціаторів підпіл. зібрань молоді. 1909–11 перебував на засланні у м. Вологда (Росія). 1912–16 (з перервами) навч. у Петрогр. політех. ін-ті (нині С.-Пе­тербург). До 1913 був секр. ред. г. «Правда», у цей час познайомився із Й. Сталіним. 1915 заарешт. і засланий на 3 р. в Сибір, звідки втік 1916 до Петрограда. 27 лютого 1917 на засіданні Петрогр. ради вперше виступив під псевд. М. Після захоплення більшовиками влади – на керів. парт. і держ. посадах, зокрема у вересні–листопаді 1920 – секр. Донец. губерн. ком-ту КП(б)У; у листопаді 1920 – березні 1921 – 1-й секр. ЦК КП(б)У (конфліктував з місц. кер-вом); 1921–30 – секр. ЦК ВКП(б). Один із найближчих адептів Й. Сталіна, підтримував останнього в його боротьбі проти політ. конкурентів (Л. Троцького, Л. Каменєва, Г. Зінов’єва, М. Бухаріна та ін.). У жовтні–листопаді 1932 за дорученням Й. Сталіна очолював Надзвич. комісію в УСРР, керував примус. реквізицією зерна в селян-одноосібників, ініціював низку карал. заходів проти них. Безпосередньо відповідальний за орг-цію голоду 1932–33 в Україні (див. Голод, Голодомор 1932–33). У грудні 1930 – травні 1941 – голова РНК СРСР, водночас 1930–37 – голова Ради праці та оборони СРСР. Один із організаторів «великого терору» 1937–38. У 1939–49 і 1953–57 – нарком (міністр) закордон. справ СРСР. Учасник підготовки планів розподілу Центр. і Сх. Європи між гітлерів. і сталін. режимами, а також укладення Пакту про ненапад з Німеччиною (т. зв. пакт М.–Ріббентропа). 1941–45 – заст. голови Держ. ком-ту оборони і чл. Ставки Верхов. головнокомандування, учасник заснування антигітлерів. коаліції, ООН. Підтримував ідею створення держави Ізраїль. У січні 1949 за сфабриков. звинуваченнями заарештували його дружину П. Жемчужину (звільнена 1953 після смерті Й. Сталіна), а М. змусили офіційно схвалити арешт. У жовтні 1952 Й. Сталін розкритикував М. на пленумі після 19-го з’їзду КПРС. Після смерті Й. Сталіна підтримав М. Хрущова у його боротьбі проти Л. Берії, проте не спри­йняв хрущов. курсу на десталінізацію й певну лібералізацію. Критично оцінював освоєння цілин. земель, заперечував доцільність повного виводу рад. військ із Австрії, виправдовував «великий терор», наполягав на продовженні критики кер-ва Югославії тощо. 1 червня 1956 звільнений із посади міністра закордон. справ, у листопаді признач. міністром держ. контролю СРСР. 1957 разом із Л. Кагановичем і Г. Маленковим здійснив спробу змістити М. Хрущова, після чого оголошений учасником «антипарт. групи» та признач. послом СРСР у Монголії. 1960–62 – кер. рад. представництва при штаб-квар­тирі ООН з атомної енергетики. 1961 на 22-му з’їзді КПРС було піднято питання про персон. відповідальність М. за масове беззаконня періоду культу особи. М. звільнили з посад і виключили з партії. Від 1963 – на пенсії. 1984, у період нетривалого перебування на посаді ген. секр. ЦК КПРС К. Черненка, М. відновлений у партії.

Літ.: Чуев Ф. 140 бесед с Молотовым. Москва, 1991; Командири великого голоду. Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932–1933 рр. К., 2001; Центральный Комитет КПСС, ВКП(б), РКП(б), РСДРП(б): Истор.-биогр. справоч. Москва, 2005; Лозицький В. С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). К., 2005; Никонов В. А. Молотов. Москва, 2017.

Статтю оновлено: 2019