Молчко Уляна Богданівна | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Молчко Уляна Богданівна


Молчко Уляна Богданівна

МОЛЧКО́ Уляна Богданівна (06. 03. 1965, м. Стрий Львів. обл.) – піаністка, педагог, музикознавець. Доц. (2003). Закін. Львів. консерваторію (1989; кл. М. Крушельницької). Від 1990 працює у Дрогоб. пед. ун-ті (Львів. обл.): від 2006 – доц. каф. музикознавства та фортепіано. Водночас виступає у фортепіан. дуеті з О. Німилович. Дует брав участь у фестивалях «Музика українського зарубіжжя» (Львів, 1991), 9-му Муз. фестивалі ім. А. Кос-Анатольського (м. Коломия Івано-Фр. обл., 1995), «Дні американської та української музики» (Львів, 1996), «Струни душі нашої» (1993, 1996–99, 2007–09, 2011), «Musica Gali­ci­a­na» (1998; обидва – Дрогобич), Фестивалях хор. та інструм. (Львів, 2001) й укр. (м. Мюнхен, Німеччина, 2009–10) музики; спів­працює з Л. Дич­ко, Г. Ляшенком, М. Скориком, Б. Фільц, виконує їхні нові композиції, а також віднайдені ними твори В. Витвицького, Б. Кудрика, Я. Лопатинського, С. Людкевича, Д. Січинського та ін. «Сонатина» В. Витвицького у виконанні колективу прозвучала 2001 у стереозаписі на конф., присвяч. його пам’яті, організов. НТШ у США (Нью-Йорк). Дует випустив аудіо­альбом «Українська музика для двох фортепіано» (2000).

Пр.: Виникнення та діяльність музичного журналу «Боян» // Вісн. Прикарп. ун-ту. Ів.-Ф., 2004. Вип. 6; Жанр біографічного нарису в музично-публіцистичній творчості Михайла Тележинського // Муз. мист-во Волині ХІХ–ХХ ст. Лц., 2012 (спів­авт.); Публіцистична спадщина Нестора Нижанківського. Дрогобич, 2014; Музично-критична публіцистика Меланії Нижанківської: Навч. посіб. Дрогобич, 2015; Публіцистичні нариси Кирила Студинського «Нестор галицької музики – Михайло Вербицький. З нагоди 65-ліття його смерти» та «Остап Нижанківський у моїх спогадах»: Навч. посіб. Дрогобич, 2018.

Літ.: Яцків О. Олександра Німилович – Уляна Молчко – фортепіанний дует з педінституту // Галиц. зоря. 1993, 29 трав.; Тимик К. Чарівний світ музики Олек­сандри Німилович і Уляни Молчко // Франк. край. 2015. № 51.

Статтю оновлено: 2019