МОНОДРА́МА (від моно... і драма) — музично-сценічний твір, що виконується одним солістом або драматичним актором у су­проводі оркестру за участі хору та іноді балету. Походить від театру доесхілів. доби (Фе­спід, Фрініх), де один актор зображав різних персонажів, змінюючи маски й костюми. Худож. принцип М. полягає у сповіді-монолозі її героя. У М. здебільшого бере участь один персонаж, якщо є інші, то вони до актив. роз­витку драм. подій не залучені. У зх.-європ. музиці М. як жанр сформувався у серед. 18 ст. («Піґмаліон» Ж.-Ж. Руссо, 1770); подальший роз­виток від­бувався шляхом зближе­н­ня з оперою. Композиція М. — багато­асоціат. структура, що будується на актив. викори­стан­ні системи смисл. і муз. лейтмотивів. У 18–19 ст. назву «М.» використовували щодо деяких взірців жанру мелодрами, засн. на мелодекламації з оркестр. су­проводом. Серед зразків М. — «Леліо, або Поверне­н­ня до життя» Г. Берліоза (1831), «Чека­н­ня» А. Шенберґа (1909), «Людський голос» Ф. Пуленка (1958), «Записки божевільного» Ю. Буцка (1965). В укр. музиці М. ре­презентують «Листи коха­н­ня» (за новелою «Ніжність» А. Барбюса, 1971) В. Губаренка, кантата-М. для сопрано й камер. ансамблю «Одкрове­н­ня Сафо» В. Губи (1978) та М. для читця з ансамблем духових інструментів «Орестея» (за трагедіями Есхіла, 1996) О. Козаренка.