Монолог | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Монолог


Монолог

МОНОЛО́Г (від моно… і логос) – розлога мова однієї людини. У мовознавстві М. – різновид мовленнєвої комунікації у формі промови однієї особи. Не передбачає безпосеред. словес. реакцій від реципієнта. Відтак М. відбувається поза інтерактив. комунікацією і цим протиставляється діалогу. М. може бути інтраперсонал. мовленнєвим актом, коли промова скерована на самого себе (автоадресованість). Буває усним і писемним, у свою чергу, усний М. – спонтанним і підготовленим (розповідається або читається). Стиліст. різновиди М.: розповідь, роздум, міркування, сповідь, спогад тощо. Синтаксично М. є складнішою формою мовлення за діалог, оскільки йому властива текст. розлогість із заг. структур. цілісністю, темат. змістовністю, композиц. завершеністю, чітким грамат. оформленням, наявністю складних чи ускладнених речень, незнач. відсотком неповних, усічених або уривчастих речень. Типовим прикладом слугують усні публічні виступи й лекції (політ., навч., наук. та ін. змісту) та аналогічні письмові тексти. Мовозн. аспекти М. досліджували Л. Булаховський, В. Виноградов, Т. Винокур, О. Леонтьєв, Л. Щерба, Л. Якубинський та ін. У літературознавстві М. розглядають як літ. прийом для зображення внутр. світу персонажа худож. твору, створення його психол. портрета. М. інформує читача про темперамент, характер, психол. тип персонажа, його світогляд, морал. принципи, переживання, міркування, спогади, мрії тощо. Як елемент тексту М. застосовують для композиц. орг-ції твору, висвітлення його теми, розвитку чи затримки сюжету, відтак реалізовує композиц. та ін. функції. Серед відомих у худож. літ-рі є М. Фауста («Фауст» Й. Ґете), Ромео («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра), Мерсо («Сторонній» А. Камю), Міріам («Одержима» Лесі Українки), Катерини (однойм. поема Т. Шевченка) тощо. М. може охоплювати увесь текст худож. твору: роман англо-амер. письменниці Л. Еллманн «Качки, порт Ньюбері» (2019), напис. у формі М.-спо­гаду. М. у худож. творах зазвичай реалізується як логічно послідовний хід думок (внутр. М.), що є зрозумілим і близьким читачеві. Проте інколи М. – це імпульсивне, безперервне, логічно невпорядковане внутр. мовлення, створ. за законами вільних асоціацій, зрозумілих лише самому персонажеві (М. потоку свідомості). У театральному мистецтві та кінематографі М. – це дискурс, створ. окремою дійовою особою вистави чи кінофільму, полягає в її зверненні до самої себе, ін. дійових осіб (зазвичай вони не є реципієнтами промови або не потребують реплік-відповідей) чи до глядачів. М. вимагає від актора великої словесно-емоц. майстерності. Виокремлюють такі різновиди М.: внутрішній – висловлювання, реципієнтом якого є лише персонаж-мовець, найчастіше вживають для відтворення його псих. стану, є одним із засобів посилення актор. виразності; ораторський – промова перед аудиторією; ліричний – поет. висловлювання, адресов. персонажем до себе, а по суті, до глядачів, часто реалізується у формі сповіді; розповідний – нерозгалужена, однолінійна оповідь; драматичний – розгорнуто-емоц. сценічне мовлення; інформативний – повідомлення персонажа про події, що відбулися поза сценою; обрядовий – звернення до надприродної сили (виголошення молитов, замовлянь). М. відомий ще з часів антич. драматургії (напр., у комедіях у вигляді звернень хору до глядачів чи трагедіях як ліричні відступи хору до глядачів). За доби Класицизму М. надавали особливого значення, його специфіку розробляли поетики (зазначали обставини дії, що не мали сценіч. вияву, або окреслювали повноту переживань та поглядів персонажа). В епоху Просвітництва значення М. посилилося: на перший план часто виходив не текст, а гра акторів, що особливо увиразнювалася під час М. У 20 ст. М. став основою жанру монодрами, вистави якої вирізняються грою одного актора на основі суціл. М., а також декорацій, спецефектів тощо.

Літ.: Баранник Д. Х. Усний монолог: загальні особливості мовної культури. Дн., 1969; Скалкин В. Л. Обучение монологическому высказыванию. К., 1983; Дем’янюк М. До проблеми функціонування внутрішнього монологічного мовлення у літературному тексті // Studia Methodologica. 2005. Вип. 16; Винар С. М. Види монологічного мовлення у драмі: комунікат. аспект // Вісн. Житомир. ун-ту. 2008. Вип. 38; Лещишин З. Внутрішній монолог: до питання дефініції // Парадигма: Зб. наук. пр. Л., 2008. Вип. 3; Кардаш Л. В. Специфіка монологічного мовлення: психол. та лінгвіст. аспекти // Наук. зап. Нац. ун-ту «Остроз. академія». Сер. філол. 2015. Вип. 57.

Статтю оновлено: 2019