Монолог
МОНОЛО́Г (від моно… і логос) — розлога мова однієї людини. У мовознавстві монолог — різновид мовленнєвої комунікації у формі промови однієї особи. Не передбачає безпосередніх словесних реакцій від реципієнта, тож відбувається поза інтерактивною комунікацією і цим протиставляється діалогу. Може бути інтраперсональним (внутрішньоособовим) мовленнєвим актом, коли промова скерована на самого себе (автоадресованість). Буває усним і писемним; у свою чергу, усний М. може бути спонтанним або підготовленим (розповідається або читається). Стилістичні різновиди М.: розповідь, роздум, міркування, сповідь, спогад тощо. Синтаксично це складніша форма мовлення за діалог, оскільки йому властива текстова розлогість із загальною структурною цілісністю, тематичною змістовністю, композиційною завершеністю, чітким граматичним оформленням, наявністю складних чи ускладнених речень, незначним відсотком неповних, усічених або уривчастих речень. Типовими прикладами є усні публічні виступи й лекції (політичного, навчального, наукового та іншого змісту) та аналогічні письмові тексти. Мовознавчі аспекти М. досліджували Л. Булаховський, В. Виноградов, Т. Винокур, О. Леонтьєв, Л. Щерба, Л. Якубинський та інші.
У літературознавстві монолог розглядають як літературний прийом для зображення внутрішнього світу персонажа художнього твору, створення його психологічного портрета. Він інформує читача про темперамент, характер, психологічний тип персонажа, його світогляд, моральні принципи, переживання, міркування, спогади, мрії тощо. Як елемент тексту М. застосовують для композиційної організації твору, висвітлення його теми, розвитку чи затримки сюжету, відтак він реалізовує композиційні та інші функції. Серед відомих у художній літературі є монологи Фауста («Фауст» Й. Ґете), Ромео («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра), Мерсо («Сторонній» А. Камю), Міріам («Одержима» Лесі Українки), Катерини (однойменна поема Т. Шевченка) тощо. Може охоплювати увесь текст художнього твору: роман англо-американської письменниці Л. Еллманн «Качки, порт Ньюбері» (2019), написаний у формі монологу-спогаду. У художніх творах зазвичай реалізується як логічно послідовний хід думок (внутрішній монолог), зрозумілий і близький читачеві. Проте інколи М. — це імпульсивне, безперервне, логічно невпорядковане внутрішнє мовлення, створене за законами вільних асоціацій, зрозумілих лише самому персонажеві (монолог потоку свідомості).
У театральному мистецтві та кінематографі монолог — це дискурс, створений окремою дійовою особою вистави чи кінофільму, що полягає в її зверненні до самої себе, інших дійових осіб (зазвичай вони не є реципієнтами промови або не потребують реплік-відповідей) чи до глядачів. Вимагає від актора великої словесно-емоційної майстерності. Виокремлюють такі різновиди М.:
- внутрішній — висловлювання, реципієнтом якого є лише персонаж-мовець; найчастіше вживають для відтворення його психологічного стану, є одним із засобів посилення акторської виразності;
- ораторський — промова перед аудиторією;
- ліричний — поетичне висловлювання, адресоване персонажем до себе, а по суті — до глядачів, часто реалізується у формі сповіді;
- розповідний — нерозгалужена, однолінійна оповідь;
- драматичний — розгорнуто-емоційне сценічне мовлення;
- інформативний — повідомлення персонажа про події, що відбулися поза сценою;
- обрядовий — звернення до надприродної сили (виголошення молитов, замовлянь).
М. відомий ще з часів античної драматургії (наприклад, у комедіях — звернення хору до глядачів або у трагедіях — ліричні відступи хору). За доби Класицизму М. надавали особливого значення: його специфіку розробляли поетики, які визначали обставини дії, що не мали сценічного вияву, або окреслювали повноту переживань та поглядів персонажа. В епоху Просвітництва значення М. посилилося — на перший план часто виходила гра акторів, що особливо виразно виявлялася під час М. У 20 ст. М. став основою жанру монодрами — вистави, що вирізняється грою одного актора на основі суцільного М., а також використанням декорацій і спеціальних ефектів.
Рекомендована література
Завантажити статтю
