Мордовець Данило Лукич

МОРДО́ВЕЦЬ Данило Лукич (псевд.: Мордовцев, Сліпченко-Мордовець; 07(19). 12. 1830, слобода Данилівка Усть-Медведиц. округу, Обл. Війська Донського, нині смт Волгогр. обл., РФ — 10(23). 06. 1905, м. Кисловодськ, похов. у м. Ростов-на-Дону) — письменник, публіцист, історик. З давнього козац. роду, народився і виріс у місцевості, що була заселена українцями, колиш. запороз. козаками, тому М. виховувався в атмосфері рідної мови та культури. Від 1844 навч. у Саратов. гімназії (Росії), де потоваришував з О. Пипіним, за порадою якого переповів віршем українською мовою пам’ятку чес. поезії «Крале­дворський рукопис» В. Ганки (це високо оцінив І. Срезневський). Закін. істор.-філол. факультет С.-Пе­тербур. університету (1854) зі ступ. канд. і золотою медаллю за дис. «О язы­ке “Русской правды”». Понад 30 р. служив чиновником, переважно у Саратові, де 1854 здружився із засланим туди М. Костомаровим, був ред. г. «Саратовскія губернскія вѣдомости» (1856–62). Від 1886 — у відставці. Писав укр. та рос. мовами. У 1850–70-х pp. активно співпрацював із ж. «Русское слово», «Отечественные записки», «Дѣло», «Вѣстникъ Евро­пы», «Историческій вѣстникъ» та ін. Вивчав фольклор, досліджував архівні джерела, уклав і видав «Малорусскій литератур­ный сборникъ» (Саратовъ, 1859), до якого, крім нар. пісень і казок українців Жовтого Клину, увійшли поезії М. Костомарова, власні перекази українською мовою творів М. Гоголя та дебютна романт. поема М. «Казаки и море» (1854) — про життя запорожців, у якій, як зізнався автор, він «наслідував українській народній поезії». У передмові цієї збірки писав про окремішність української мови від рос. та польс., наголошував, що основи укр. письменства заклали Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров (за цензур. утисків позначив їх відповідно крипт. Т. Г., П. К., Н. К.), П. Гулак-Артемовський, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко. Із відродженням укр. літ. життя у С.-Петербурзі поїхав до столиці, де познайомився з М. Чернишевським, М. Добролюбовим, Т. Шевченком. В оповіданнях «Старці» (1855; опубл. у львів. часописі «Зоря», 1885, ч. 20), «Звонарь», «Солдатка» (1859; надрук. 1861 у с.-пе­тербур. ж. «Основа») з гуманіст. позицій відобразив життя покріпаченого укр. села. Повість «Но­вые русскіе люди» (С.-Петер­бургъ, 1868), роман «Знаменія времени» («Всемірный трудъ», 1869, № 1–7; окреме вид. у пов­ному обсязі заборон. цензурою, опубл. лише 1900) відображають настрої демократ. інтелігенції, зародження народниц. руху (хоча поглядів народників М. не поділяв). Популярності М. набув істор. романами «Двѣнадцатый годъ», «Лжедимитрій» (обидва — 1879), «Царь и Гетманъ», «Соловецкое Сидѣніе» (обидва — 1880), «За чьи грѣхи?» (1890), в яких виявив інтерес до нар. рухів. Романи «Великій расколъ» (1881), «Сагайдачный» (1882; три переробки українською мовою — 1887, 1908, 1909), «Крымская неволя» (1885), «Тимошъ» (1889), «Палій» (1896–97; опубл. 1902 українською мовою), «Дві долі» (1898, українською мовою) — про істор. долі укр. та рос. народів. Писав і п’єси, що вві­йшли до зб. «Славянскіе драмы» (1877, заборон. цензурою, наклад знищено). Автор романізов. біографії М. Костомарова «Профес­соръ Ратмировъ: Романъ-быль» («Книжки “Недѣли”», 1889, № 1; не закін.). Для того, аби краще ознайомитися з життям українців, М. 1883 і 1886 подорожував Україною, надовго зупиняючись у Києві та Харкові. Враження від поїздок відтворив у лірич. нарисах-спогадах «Подъ небомъ Украйны» та «За что же?», а 1885 видав у С.-Петербурзі кн. «Оповидання», куди зібрав свої украї­но­мовні твори. У 1880–90-х pp. опублікував українською мовою низку лірико-біогр. нарисів («Сон не сон», «Скажи, місяченьку!», «Із уст младенців»), оповідань («Луна з “Нової України”» та ін.). Відомі істор. праці М. — «Самозванцы и понизовая вольница» (1867; 1884), «Гайдамачина» (1870; 1884), «Политическія движенія русскаго народа» (1871). Більшість істор.-соціол. та публіцист. розвідок М. увійшла до його зб. «Десятилѣтіе русскаго земства» (1876) та «Историческіе пропилеи» (т. 1–2, 1889). Усі зазнач. твори видані у С.-Петербурзі. Особливе місце в твор. доробку М. посіла шевченкіана. Пам’ята­ючи про особисті зустрічі з Т. Шев­ченком, схвально відгукнувся розгорнутою рец. на вихід 1860 його «Кобзаря» («Русское слово», 1860, июнь), написав ст. «Роковини Шевченка в Петербурзі» (1886, надрук. у «Зорі»), передмову до ілюстров. вид. «Кобзарь» (1896), спогади «З минулого та пережитого: (Про батька Тараса та ще про дещо)» («ЛНВ», 1902, кн. 6). Був одним з організаторів Шевченків. вечорів 1880–1904 у С.-Петербурзі, Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Пд. Росії, що навч. у ВНЗах С.-Петербурга, а також Благодій. товариства для видання заг.-корис. і дешевих книг (1898, 1-й його голова). Гостро дискутував із П. Кулішем про спадщину Т. Шевченка у полем. брошурі «За крашанку — писанка» (С.-Пе­тербургъ, 1882). Високо поціновував здобутки П. Чубинського, за чиїми розвідками випродукував вступ до випущеного для передплатників с.-петербур. часопису «Новь» 1897 спец. тому «Малороссія и Новороссія», підсумувавши, що в кожному українці, в силу законів істор. і морал.-етич. спадковості, є частинка душі і філософа Г. Сковороди, і Байди, Гонти та Железняка, і маленьких Гоголя та Шевченка. М. написав спогади про М. Костомарова, М. Драгоманова («Про незабутнє» // «ЛНВ», 1903, кн. 4), сприяв вид. творів укр. письменників у С.-Петербурзі, публікував у періодиці статті на захист укр. театру від нападок реакції, рец. на вистави труп М. Кропивницького і П. Саксаганського, не раз виступав проти переслідувань і цензур. заборон української мови, за дозвіл викладати в школах рідною мовою. Один із перших перекладачів творів М. Гоголя. І. Франко, оцінюючи творчість письменника, зазначав, що «Мордовець належить до великих майстрів української мови».

Завантажити статтю