Кінодокумент

КІНОДОКУМЕ́НТ  — аудіовізуальний документ, зміст якого зафіксований за допомогою кінемато­графічної техніки у ви­гляді послідовно роз­ташованих фото­графічних зображень (кадрів), може містити також звукову інформацію. Фотогр. зображе­н­ня від­різняються один від одного лише не­значною зміною положе­н­ня зафіксов. обʼєктів. При швидкій зміні окремих зображень (24 кадри за секунду) К. до­зволяє одержати враже­н­ня руху. Матеріал. основою К. є кіноплівка, що становить багатошарову полімерну плівкову систему. Ширина плівки може складати 8, 16, 35 і 70 мм. К. створюють без­посередньо в момент події, забезпечуючи на­глядність і високу оперативність інформації. На­глядність об­умовлюється динаміч. показом зображув. інформації. Оперативність полягає в можливості по­да­н­ня значного обсягу зображув. інформації за короткий проміжок часу. К. класифікують: за жанрами кіно (документальне, наук.-популярне, навч., ігрове та ін.); формами відзнятого матеріалу (фільми, спецвипуски, кіножурнали, окремі кіно- і телесюжети); за способом зйомки і проекції (німі, звукові, чорно-білі, кольорові, широкоформатні, панорамні, поліекран­ні тощо).

Перші К. зʼявилися фактично одночасно з вина­йде­н­ням кінемато­графа 1895 братами Люмʼєр (Франція). В Україні першу кіно­з­йомку здійснив у Харкові 30 вересня 1896 видат. діяч укр. кінемато­графії А. Федецький. У 2-й пол. 1900-х рр. зйомки кінохроніки в країні набули системат. характеру. 1922 засн. Всеукраїнське фотокіно­управлі­н­ня (ВУФКУ), якому під­порядковувалися всі вітчизн. кінемато­графії і під­приємства кіно­промисловості, зокрема кінофабрики Києва, Одеси, Ялти та понад 500 кінотеатрів. Студії ВУФКУ випускали хронікал. період. кіножурнали: «Хроніка ВУФКУ» (1923), «Кінотиждень “Маховика”» (1925), «Кінотиждень ВУФКУ» (1927–29) і «Кіножурнал» (1929–31). Водночас із випуском кіножурналів створювали докум. кінокартини. 1931 в Харкові роз­почала діяльність Всеукр. ф-ка «Союзкінохроніка» (від 1938 — Студія хронікально-документальних фільмів Українська, від 1939 — у Києві), на якій 1938 започатковано випуск кіножурналу «Радянська Україна». Докум. кіно знімали також від 1928 на Київ. кінофабриці ВУФКУ (від 1993 — Кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка Національна), Київ. кіностудії учбових фільмів (засн. 1940, від 1992 — Кінематека України Національна), Студії телевізійних фільмів Українській (засн. 1965). Новий етап у роз­витку кінемато­графії повʼяз. із вина­йде­н­ням 1927 звук. кіно (на кіностудії «Warner Brothers», (м. Бербанк, шт. Каліфорнія, США) створ. першу звук. стрічку «Спів­ак джазу», реж. А. Кросленд). 1930 в Україні зʼявився перший звуковий докум. фільм реж. Дзиґи Вертова «Симфонія Донбасу (Ентузіазм)». 1931 почалося роз­робле­н­ня методів отрима­н­ня кольор. кінофільмів без­посеред. зйомки. На­прикінці 1960-х рр. колір став нормою для всіх кіновиробників. Упродовж 2-ї пол. 20 ст. від­бувалися зміни у кіновиробництві. У 1990-х рр. почали впроваджувати цифр. технології, які набули широкого роз­витку у 21 ст.

Збільше­н­ня обсягу К., що створювалися під­приємствами кіноіндустрії, усві­домле­н­ня значе­н­ня і цін­ності кіноджерел актуалізувало про­блеми їх збира­н­ня та зберіга­н­ня. Від початку були спроби порушити пита­н­ня збира­н­ня К. під юрисдикцію установ, що за­ймалися збира­н­ням інформації. Від 1899 Британ. музей (Лондон) намагався організувати колекцію рухомих зображень у ви­гляді архіву. Пита­н­ня про створе­н­ня нац. кіноархівів та можливого до­ступу до них широкого кола користувачів вперше порушив польс. кіно­оператор Б. Матушевський у нарисі «Une nouvelle source de lʼHistoire. Creation dé cinematographie historique» («Нове джерело історії. Про створе­н­ня сховищ історичних документів», Париж 1898). Перший кіноархів створ. в Нідерландах (1917). Однак як спеціалізовані установи, кіноархіви стали помітним явищем лише від 1930-х рр. (Велика Британія, Франція, Німеч­чина, СРСР). Між­нар. не­урядовими організаціями, які діють у сфері забезпече­н­ня збереженості К. і їх викори­ста­н­ня, є: Між­нар. федерація кіноархівів (International Federation of Film Archives, FIAF), Між­нар. федерація телевізій. архівів (International Federation of Television Archives, FIAT), Між­нар. асоц. звук. і аудіовізуал. архівів (International Association of Sound and Audiovisual Archives, IASA), Асоц. архівів рухомих зображень (Association of Moving Image Archivists, AMIA), що пред­ставлені в Ко­ординац. раді Асоц. аудіовізуал. архівів (Coordinating Council of Audiovisual Archive Associations, CCAAA).

В Україні від­повід­но до по­станови ВУЦВК і Раднаркому УСРР «Про єдиний державний архівний фонд УСРР» прийнятої 1930, К. належать до складу Єдиного держ. архів. фонду. 1932 у Києві створ. спец. архівну установу — Всеукр. центр. фотокіноархів (від 1992 — Архів кінофотофонодокументів України Центральний державний). К. зберігають також у фондах держ. архівів областей та Севастополя, від 1994 — у колекції Довженка Олександра Національного центру. Від­повід­но до норм нац. законодавства К., що від­ображають історію духов. і матеріал. життя укр. та ін. народів, мають культурну цін­ність і є на­дба­н­ням укр. нації, належать до Нац. архів. фонду України, є складовою вітчизн. і світ. культур. спадщини та інформ. ресурсів су­спільства. Станом на 1 січня 2013 у Нац. архів. фонді України зберігалося 73 443 К., що охоплюють період від 1896 до сьогоде­н­ня. За тематикою їх можна обʼ­єд­нати у такі предметно-темат. комплекси: 1) історія внутр.-політ. роз­витку країни; 2) історія соц.-екон. роз­витку; 3) історія зовн. політики; 4) історія воєн і військ. справи; 5) історія науки й освіти; 6) історія культури і релігії; 7) історія зарубіж. країн. Повноту інформації про склад і зміст К., ефектив. пошук необхід. ві­домостей, що містяться в них, забезпечує довідк. апарат — каталоги (систематич., імен­ний, фільмовий, журнал., режисер.), а також спец. довід­ники — анотовані каталоги, які друкують у рамках про­грами «Архівні зі­бра­н­ня України».

Завантажити статтю