МОЛИТО́ВНІ ПІСНІ́ — пісні культового й паралітургійного при­значе­н­ня. Їх створювали упродовж 16–17 ст. у православ., римо- і греко-катол. сере­довищах. Ін. назва — духовні пісні. Специфіку М. п. ви­значили закономірності барок. поетики й виконувані ними функції. Ймовір. основою для роз­витку жанру в укр. фольклорі були т. зв. небіблійні пісні (зокрема оди «Слава во вишніх Богу» та «Тебе, Бога, хвалим»), амвросіан. гімни, григоріан. хорал, композиційно ви­окремлені фрагменти укр. епосу, духовні вірші. Знач. вплив на роз­виток духов. пісень мала польс. реліг. пісен­ність. До М. п. належать реліг. (інтегрально повʼязані зі Службою Божою), паралітург. (використовують під час Літургій і паралітург. форм богослужінь), позалітург. (не допускались до літург. обрядів, хоч і роз­вивалися на межі культу й виконувалися під час процесій або паралельно до богослужі­н­ня) пісні. Спадкоєм. звʼязок простежують в канті, партес. й духов. концерті, згодом — романсах і соло­співах. М. п. поділяють за темат. принципом на під­ставі від­мін­но­стей у поетиці й тематиці, зокрема у перших збірках — за обʼєк­том: Господські, Богородичні, на честь свят і чудотвор. ікон або за нагодою: суто молитовні, покаяльні, похорон­ні тощо. Від­мін­ності виникають і у звʼязку зі стилем та су­проводом. Проте в усіх випадках спіл. ознакою є ви­значена функцією структура (диференці­йов. у 3-х гол. різновидах — молитовна, величальна та по­вчальна, але з обовʼязковою наявністю інвокації, петиції та плоду як її елементів) і специф. аудиторія. Для М. п. властивий високий ступінь типізації муз. матеріалу та інтонац. блоковість, чітка форма, симетр. структура; будова муз. строфи пере­важно 2-частин­на. М. п., поширені у греко-катол. середовищі, уві­йшли до Почаїв. Богогласника, згодом — до зб. «Пѣсни благоговѣйныя» (Почаевъ, 1805) і «Лира и ийи мотивы» (К., 1903) П. Демуцького та ін. збірок. Дослідж. М. п. роз­почали у 1850-х — на поч. 1860-х рр. у літературо­знавстві (П. Без­сонов, Д. Мордовець, згодом — Я. Головацький, О. Малинка, М. Петров, І. Франко, М. Грушевський); з поч. 20 ст. — у музико­знавстві (Є. Вітошинський, П. Демуцький, С. Смоленський, М. Фіндейзен, згодом — Ф. Колес­са, М. Грінченко, Б. Кудрик та ін.). Різні аспекти роз­витку укр. пісен­но-молитов. традиції містять праці О. Зосім, Ю. Медведика.