Кінокомедія

КІНОКОМЕ́ДІЯ (від кіно… і комедія) — жанр кіно, у якому зображено явища, що належать до естетичної категорії комічного. Найпершим зразком К. прийнято вважати коротку стрічку «Политий поливальник» (1895) братів Люмʼєр, що була маленьким анекдотом, коміч. вуличною сценкою. Одними з перших арт. кіно, які мали популярність, були коміки. Вони створювали різномані­т­тя образів, сюжетів, трюків, комед. жанрів. Величезні аудиторії, могутні виражальні засоби кіно, його чарівна влада над часом, простором і рухом надали комікам можливості, про які не могли мріяти їхні колеги на сцені чи естраді. Серед К. роз­різняють: побутові, героїчні, екс­центричні, соціальні. У ран­ньому кіно існував жанр «комічна» — як правило, короткометражні стрічки з на­громадже­н­ням трюків, погонь, бійок. Є трагікомедії, які по­єд­нують смішне з печальним, під­несеним, страшним, музикал. комедії (водевілі, ревю, огляди, кінооперети). Різноманітними є форми кінопародій — смішне наслідува­н­ня епопей (амер. «Три епохи», 1923, реж. Бастер Кітон), гангстер. фільмів (британ. «Убивці леді», 1955, реж. А. Мак­кендрік). У К. панують дві основні стихії — гумор і сатира. Гумор засн. на доброзичливому, схвальному сміхові, сатира — на викривал., ворожому, роз­гніваному. Хоча чітких меж між гумором і сатирою немає, від­мін­ність між ними до­зволяє комікам показувати своє ставле­н­ня до явищ життя, одне стверджувати, інше під­давати критиці, висміювати, заперечувати. У ран­ніх коміч. стрічках, що являли собою низку не обовʼязково значних пригод, герой був «маскою», кожна з яких потребувала сюжету, роз­рахованого саме на неї. З часом до «маски» почали ставитися як до чогось примітивного, одноманітного. Та саме коміки німого кіно від­крили закони кінематогр. комедійності, в одному з яких йдеться про те, що коміч. герой діє, під­коряючись своїй особливій логіці життя, від­мін­ній від упорядков. поведінки більшості людей.

У ран­ній комедії використовували трюки (окремі коміч. положе­н­ня, яких досягали за допомогою певного при­йому), що смішили тоді, коли виправдовувалися змістом і були органічно повʼязані із сюжетом. Найві­доміший актор ран­ніх трюк. К. — француз Макс Ліндер. До 1914 він випустив бл. 500 фільмів за власними сценаріями з одним героєм, який шукає задоволень і любові. З природним від­чу­т­тям ритму і міри роз­поділяв смішні місця по всій кінокартині, знав силу крупного плану і деталі. Комік Ч. Чаплін (США, також реж. і сценарист), актор. майстерність якого була повʼязана з традиціями демократ. масового мистецтва 19 ст. — клоунадою, пантомімою, цирком, роз­робляв сценарії детально: кожний містив багато епізодів, ліній, трюків. Найві­доміші його фільми: «Малюк» (1921), «Золота лихоманка» (1925), «Вогні великого міста» (1931), «Нові часи» (1936) та ін. Герой Чапліна — пере­бував у проклятому колі роз­біжностей і невід­повід­ностей, що за­звичай призводить до коміч. результату. У стрічках зображено суперечності між смішним персонажем і драм. ситуацією, його благородними спонука­н­нями й обʼєктив. результатами, мрією і дійсністю.

В 1930-х рр. значних успіхів досягла чехослов. К., яка почалася від екранізації 1931 роману «Пригоди бравого вояка Швейка» Я. Гашека, реж. М. Фрічем (зняв також кінокартини «Гей, руп!», 1934, «Світ належить нам», 1939 — комедію, що висміювала фашистів). Від 1930-х рр. популярність здобула італ. К., зокрема з коміком Тото, який знявся у понад 100 фільмах. У його буфонаді, клоунаді, сатир. пісеньках і куплетах від­чувався протест проти само­вдоволеної тупості фашист. верховодів. Повоєн­ні К. Італії були просякнуті нац. духом, висвітлювали сцени з нар. життя («Роз­луче­н­ня по-італійськи», 1961, «Зваблена і покинута», 1963; обидві — реж. П. Джермі, «Не­звичайний день», 1977, реж. Е. Скола). У Франції в жанрі політ. памфлета 1934 ви­йшла стрічка «Остан­ній мільярдер» Рене Клера. Велику популярність здобули франц. коміки Фернандель, Жак Таті, Бурвіль, Луї де Фюнес, Пʼєр Рішар, які ви­ступали пере­важно в жанрі побут. комедії. Класикою іспан. кіно стала комедія «Ласкаво просимо, містер Маршалл!» (1952, реж. Х.-А. Бардем), де висміювали франкіст. демагогію.

У СРСР в часи тоталітаризму сатиру не допускали, натомість за­охочували К., у яких показували нібито щасливе життя трудящих («Веселі хлопʼята», 1934, «Волга-Волга», 1938; обидві — реж. Г. Александров). Вони мали пере­ключати увагу су­спільства від реал. дійсності з масовим винище­н­ням людей голодомором і ре­пресіями на роз­ваги. Ці фільми наслідували зразки амер. мас. культури, комедій-мюзиклів. Від 2-ї пол. 1950-х рр. рад. влада почала орієнтувати митців кіно на створе­н­ня викривальних комедій. Ці на­станови реалізовано у стрічках «Вірні друзі» (1954, реж, М. Калатозов), «Карнавальна ніч» (1956), «Гараж» (1979; обидві — реж. Е. Рязанов), «Зайчик» (1964, реж. Л. Биков), «Тридцять три» (1966, реж. Г. Данелія), де викривали пере­важно бюрократів невисокого рангу. «Маска», властива німому періоду, знову зʼявилася у 1960-х рр. уже як різновид характеру і його концентров. вираз, персонаж, що уособлює певну соц. чи психол. якість. Най­успішнішими стали актори Г. Віцин, Ю. Нікулін, Є. Моргунов у К. Л. Гайдая «Пес Барбос і не­звичайний крос» (1961), «Самогон­ники» (1962), «Операція “и” та інші пригоди Шурика» (1965), «Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шурика» (1967), показуючи такі риси, як боягузтво, дурість і само­впевненість.

В Україні кіносатира побутувала в 1920-х рр., коли ще була від­носна свобода творчості. Театр. реж. Лесь Курбас започаткував сатиру і ґротеск в укр. кіно. 1924 на Одес. кінофабриці Всеукр. фотокіноупр. він по­ставив короткометражні фільми — «Вендет­та», трюк. комедію «Макдональд (Історія однієї угоди)», де викривав тогочас. британ. правителів. Коротку К. «Ягідка коха­н­ня» (1926) у стилі Ч. Чапліна зняв О. Довженко, М. Білинський в Одес. кінотехнікумі — стрічку «Капелюх» (1927). Цікавими є фільми: «Плітка» (1928, реж. І. Пере­стіані), «Митрошка — солдат революції» (реж. М. Терещенко), «Шкурник» (реж. М. Шпиковський), «Перлина Семираміди» (реж. Г. Стабовий; усі — 1929). У 1930-х рр. рівень комедій, як і кіно загалом, знизився через втруча­н­ня партій. функціонерів і русифікацію, «сатир.» комедії набули форми доносу. Такими стали К.: «Скринька (Чистка)» (1930), «Свині завжди свині» (1931), «Смачного!» (1932, по­ставлений у рік голодомору, став найбільшим виявом блюзнір. політики в кіно; реж. усіх — Х. Шмаїн). Випускають такі різновиди комедій, як спортивна («Щасливий фініш», 1934, реж. П. Коломойцев), комедія-ґротеск («Пригоди Петрушки», 1936, реж. К. Ісаєв), муз. комедії («Багата наречена», 1938, «Трактористи», 1939; обидві — реж. І. Пирʼєв). Чергове під­несе­н­ня К. в Україні припадає на 2-у пол. 1950-х — 70-і рр. Спершу це були пере­важно екранізації творів укр. літ-ри: «Мартин Боруля» за однойм. пʼєсою І. Карпенка-Карого (1953, реж. О. Швачко, Г. Юра), «Свата­н­ня на Гончарівці» за однойм. пʼєсою Г. Квітки-Основʼяненка (1958, реж. І. Земгано), згодом різножанр. комедії. Кінореж. В. Іванов у своїй творчості також звертався до укр. класики (фільми «Шельменко-денщик», 1957, «За двома зайцями», 1961, водевіль «Веселі Жабокричі», 1971) і знімав кінокартини довіл. тематики («Оглядини», 1979). Серед числен. екранізацій творів М. Гоголя — най­ближчий до першоджерела і стихії нар. гумору фільм «Пропала грамота» (1972, реж. Б. Івченко), де роз­крився комед. дар акторів І. Миколайчука та Ф. Стригуна. За основу фільму іноді брали театр. ви­стави або популярні естрадні ви­ступи дуету Штепселя і Тарапуньки (Ю. Березін та Ю. Тимошенко), яким надавали наскрізного сюжету: «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955, реж. В. Іванов), «Штепсель женить Тарапуньку» (1957), «Їхали ми, їхали» (1963), «Сміханічні пригоди Штепселя і Тарапуньки» (1970; усі — реж. Ю. Березін, Ю. Тимошенко). Сюжети з тогочасного життя лягли в основу комедій: «Одного чудового дня» (1956, реж. М. Слуцький), «Мандрівка в молодість» (1957, реж. В. Крайніченко, Г. Ліпшиць), «Перший парубок» (1958, реж. С. Параджанов), «Чорноморочка» (1959, реж. О. Коренєв), «Катя-Катюша» (1960), «Артист з Коханівки» (1961; обидві — реж. Г. Ліпшиць), «Рятуйте наші душі» (1960, реж. О. Мішурін), «З днем народже­н­ня» (1962, реж. М. Маєвська, О. Маслюков), «Королева бензоколонки» (реж. О. Мішурін, М. Літус), «Приходьте завтра» (реж. Є. Ташков), «Стежки-доріжки» (реж. О. Борисов, А. Войтецький; усі — 1963), «Де ви, лицарі?» (1971, реж. Л. Биков).

Звертається до сатири і реж. М. Рашеєв (пародійно-сатир. стрічка «Королі і капуста», 1978, за однойм. романом ОʼГенрі, муз.-лірична комедія про цирк. артистів «Роз­смішіть клоуна!», 1984, муз.-сатир. кінофейлетон «Заячий заповід­ник», 1987). Ліричну кінокартину «Дід лівого крайнього» з М. Яковченком у гол. ролі зняв 1973 Л. Осика. По­жвавле­н­ня на­стало на початку 1990-х рр., коли побачили світ комедії «Імітатор» (1990, реж. О. Фіалко), «Посилка для Марґарет Тетчер» (1990), «Вперед, за скарбами геть­мана!» (обидві — реж. В. Кастел­лі), а також «Зівʼяла сакура в моєму саду…» (реж. О. Чорний; обидві — 1993) у жанрі пародії. На жаль, занепад кіновиробництва остан­ні 20 р. в Україні не сприяв появі нових К., за винятком короткометраж. «Трагічне коха­н­ня до зрадливої Нуськи» (реж. Т. Ткаченко), «Проти сонця» (реж. В. Васянович; обидві — 2004).

Ві­домі світ. коміки — Бастер Кітон (США), Н. Віздом (Велика Британія), Я. Веріх, Власта Буріан, І. Вос­ковець (усі — Чехія); укр. — Б. Бенюк, Л. Биков, Б. Брондуков, С. Іванов, Д. Капка, Н. Копержинська, М. Криницина, М. Пішванов, М. Яковченко.

Завантажити статтю