Кінокомедія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кінокомедія

КІНОКОМЕ́ДІЯ (від кіно… і комедія) – жанр кіно, у якому зображено явища, що належать до естетичної категорії комічного. Найпершим зразком К. прийнято вважати коротку стрічку «Политий поливальник» (1895) братів Люм’єр, що була маленьким анекдотом, коміч. вуличною сценкою. Одними з перших арт. кіно, які мали популярність, були коміки. Вони створювали різноманіття образів, сюжетів, трюків, комед. жанрів. Величезні аудиторії, могутні виражальні засоби кіно, його чарівна влада над часом, простором і рухом надали комікам можливості, про які не могли мріяти їхні колеги на сцені чи естраді. Серед К. розрізняють: побутові, героїчні, ексцентричні, соціальні. У ранньому кіно існував жанр «комічна» – як правило, короткометражні стрічки з нагромадженням трюків, погонь, бійок. Є трагікомедії, які поєднують смішне з печальним, піднесеним, страшним, музикал. комедії (водевілі, ревю, огляди, кінооперети). Різноманітними є форми кінопародій – смішне наслідування епопей (амер. «Три епохи», 1923, реж. Бастер Кітон), гангстер. фільмів (британ. «Убивці леді», 1955, реж. А. Маккендрік). У К. панують дві основні стихії – гумор і сатира. Гумор засн. на доброзичливому, схвальному сміхові, сатира – на викривал., ворожому, розгніваному. Хоча чітких меж між гумором і сатирою немає, відмінність між ними дозволяє комікам показувати своє ставлення до явищ життя, одне стверджувати, інше піддавати критиці, висміювати, заперечувати. У ранніх коміч. стрічках, що являли собою низку не обов’язково значних пригод, герой був «маскою», кожна з яких потребувала сюжету, розрахованого саме на неї. З часом до «маски» почали ставитися як до чогось примітивного, одноманітного. Та саме коміки німого кіно відкрили закони кінематогр. комедійності, в одному з яких йдеться про те, що коміч. герой діє, підкоряючись своїй особливій логіці життя, відмінній від упорядков. поведінки більшості людей.

У ранній комедії використовували трюки (окремі коміч. положення, яких досягали за допомогою певного прийому), що смішили тоді, коли виправдовувалися змістом і були органічно пов’язані із сюжетом. Найвідоміший актор ранніх трюк. К. – француз Макс Ліндер. До 1914 він випустив бл. 500 фільмів за власними сценаріями з одним героєм, який шукає задоволень і любові. З природним відчуттям ритму і міри розподіляв смішні місця по всій кінокартині, знав силу крупного плану і деталі. Комік Ч. Чаплін (США, також реж. і сценарист), актор. майстерність якого була пов’язана з традиціями демократ. масового мист-ва 19 ст. – клоунадою, пантомімою, цирком, розробляв сценарії детально: кожний містив багато епізодів, ліній, трюків. Найвідоміші його фільми: «Малюк» (1921), «Золота лихоманка» (1925), «Вогні великого міста» (1931), «Нові часи» (1936) та ін. Герой Чапліна – перебував у проклятому колі розбіжностей і невідповідностей, що зазвичай призводить до коміч. результату. У стрічках зображено суперечності між смішним персонажем і драм. ситуацією, його благородними спонуканнями й об’єктив. результатами, мрією і дійсністю.

В 1930-х рр. значних успіхів досягла чехослов. К., яка почалася від екранізації 1931 роману «Пригоди бравого вояка Швейка» Я. Гашека, реж. М. Фрічем (зняв також кінокартини «Гей, руп!», 1934, «Світ належить нам», 1939 – комедію, що висміювала фашистів). Від 1930-х рр. популярність здобула італ. К., зокрема з коміком Тото, який знявся у понад 100 фільмах. У його буфонаді, клоунаді, сатир. пісеньках і куплетах відчувався протест проти самовдоволеної тупості фашист. верховодів. Повоєнні К. Італії були просякнуті нац. духом, висвітлювали сцени з нар. життя («Розлучення по-італійськи», 1961, «Зваблена і покинута», 1963; обидві – реж. П. Джермі, «Незвичайний день», 1977, реж. Е. Скола). У Франції в жанрі політ. памфлета 1934 вийшла стрічка «Останній мільярдер» Рене Клера. Велику популярність здобули франц. коміки Фернандель, Жак Таті, Бурвіль, Луї де Фюнес, П’єр Рішар, які виступали переважно в жанрі побут. комедії. Класикою іспан. кіно стала комедія «Ласкаво просимо, містер Маршалл!» (1952, реж. Х.-А. Бардем), де висміювали франкіст. демагогію.

У СРСР в часи тоталітаризму сатиру не допускали, натомість заохочували К., у яких показували нібито щасливе життя трудящих («Веселі хлоп’ята», 1934, «Волга-Волга», 1938; обидві – реж. Г. Александров). Вони мали переключати увагу сусп-ва від реал. дійсності з масовим винищенням людей голодомором і репресіями на розваги. Ці фільми наслідували зразки амер. мас. культури, комедій-мюзиклів. Від 2-ї пол. 1950-х рр. рад. влада почала орієнтувати митців кіно на створення викривальних комедій. Ці настанови реалізовано у стрічках «Вірні друзі» (1954, реж, М. Калатозов), «Карнавальна ніч» (1956), «Гараж» (1979; обидві – реж. Е. Рязанов), «Зайчик» (1964, реж. Л. Биков), «Тридцять три» (1966, реж. Г. Данелія), де викривали переважно бюрократів невисокого рангу. «Маска», властива німому періоду, знову з’явилася у 1960-х рр. уже як різновид характеру і його концентров. вираз, персонаж, що уособлює певну соц. чи психол. якість. Найуспішнішими стали актори Г. Віцин, Ю. Нікулін, Є. Моргунов у К. Л. Гайдая «Пес Барбос і незвичайний крос» (1961), «Самогонники» (1962), «Операція “и” та інші пригоди Шурика» (1965), «Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шурика» (1967), показуючи такі риси, як боягузтво, дурість і самовпевненість.

В Україні кіносатира побутувала в 1920-х рр., коли ще була відносна свобода творчості. Театр. реж. Лесь Курбас започаткував сатиру і ґротеск в укр. кіно. 1924 на Одес. кінофабриці Всеукр. фотокіноупр. він поставив короткометражні фільми – «Вендетта», трюк. комедію «Макдональд (Історія однієї угоди)», де викривав тогочас. британ. правителів. Коротку К. «Ягідка кохання» (1926) у стилі Ч. Чапліна зняв О. Довженко, М. Білинський в Одес. кінотехнікумі – стрічку «Капелюх» (1927). Цікавими є фільми: «Плітка» (1928, реж. І. Перестіані), «Митрошка – солдат революції» (реж. М. Терещенко), «Шкурник» (реж. М. Шпиковський), «Перлина Семираміди» (реж. Г. Стабовий; усі – 1929). У 1930-х рр. рівень комедій, як і кіно загалом, знизився через втручання партій. функціонерів і русифікацію, «сатир.» комедії набули форми доносу. Такими стали К.: «Скринька (Чистка)» (1930), «Свині завжди свині» (1931), «Смачного!» (1932, поставлений у рік голодомору, став найбільшим виявом блюзнір. політики в кіно; реж. усіх – Х. Шмаїн). Випускають такі різновиди комедій, як спортивна («Щасливий фініш», 1934, реж. П. Коломойцев), комедія-ґротеск («Пригоди Петрушки», 1936, реж. К. Ісаєв), муз. комедії («Багата наречена», 1938, «Трактористи», 1939; обидві – реж. І. Пир’єв). Чергове піднесення К. в Україні припадає на 2-у пол. 1950-х – 70-і рр. Спершу це були переважно екранізації творів укр. літ-ри: «Мартин Боруля» за однойм. п’єсою І. Карпенка-Карого (1953, реж. О. Швачко, Г. Юра), «Сватання на Гончарівці» за однойм. п’єсою Г. Квітки-Основ’яненка (1958, реж. І. Земгано), згодом різножанр. комедії. Кінореж. В. Іванов у своїй творчості також звертався до укр. класики (фільми «Шельменко-денщик», 1957, «За двома зайцями», 1961, водевіль «Веселі Жабокричі», 1971) і знімав кінокартини довіл. тематики («Оглядини», 1979). Серед числен. екранізацій творів М. Гоголя – найближчий до першоджерела і стихії нар. гумору фільм «Пропала грамота» (1972, реж. Б. Івченко), де розкрився комед. дар акторів І. Миколайчука та Ф. Стригуна. За основу фільму іноді брали театр. вистави або популярні естрадні виступи дуету Штепселя і Тарапуньки (Ю. Березін та Ю. Тимошенко), яким надавали наскрізного сюжету: «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955, реж. В. Іванов), «Штепсель женить Тарапуньку» (1957), «Їхали ми, їхали» (1963), «Сміханічні пригоди Штепселя і Тарапуньки» (1970; усі – реж. Ю. Березін, Ю. Тимошенко). Сюжети з тогочасного життя лягли в основу комедій: «Одного чудового дня» (1956, реж. М. Слуцький), «Мандрівка в молодість» (1957, реж. В. Крайніченко, Г. Ліпшиць), «Перший парубок» (1958, реж. С. Параджанов), «Чорноморочка» (1959, реж. О. Коренєв), «Катя-Катюша» (1960), «Артист з Коханівки» (1961; обидві – реж. Г. Ліпшиць), «Рятуйте наші душі» (1960, реж. О. Мішурін), «З днем народження» (1962, реж. М. Маєвська, О. Маслюков), «Королева бензоколонки» (реж. О. Мішурін, М. Літус), «Приходьте завтра» (реж. Є. Ташков), «Стежки-доріжки» (реж. О. Борисов, А. Войтецький; усі – 1963), «Де ви, лицарі?» (1971, реж. Л. Биков).

Звертається до сатири і реж. М. Рашеєв (пародійно-сатир. стрічка «Королі і капуста», 1978, за однойм. романом О’Генрі, муз.-лірична комедія про цирк. артистів «Розсмішіть клоуна!», 1984, муз.-сатир. кінофейлетон «Заячий заповідник», 1987). Ліричну кінокартину «Дід лівого крайнього» з М. Яковченком у гол. ролі зняв 1973 Л. Осика. Пожвавлення настало на початку 1990-х рр., коли побачили світ комедії «Імітатор» (1990, реж. О. Фіалко), «Посилка для Марґарет Тетчер» (1990), «Вперед, за скарбами гетьмана!» (обидві – реж. В. Кастеллі), а також «Зів’яла сакура в моєму саду…» (реж. О. Чорний; обидві – 1993) у жанрі пародії. На жаль, занепад кіновиробництва останні 20 р. в Україні не сприяв появі нових К., за винятком короткометраж. «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» (реж. Т. Ткаченко), «Проти сонця» (реж. В. Васянович; обидві – 2004).

Відомі світ. коміки – Бастер Кітон (США), Н. Віздом (Велика Британія), Я. Веріх, Власта Буріан, І. Восковець (усі – Чехія); укр. – Б. Бенюк, Л. Биков, Б. Брондуков, С. Іванов, Д. Капка, Н. Копержинська, М. Криницина, М. Пішванов, М. Яковченко.

Літ.: Комики мирового экрана. Москва, 1966; D. W. МсCaffrey. The golden age of sound comedy, comic films and comedians of the thiries. New York; Lоndon, 1973; Николаев Д. Трюк, сюжет, герой. Заметки о кинокомедии // Характер в кино. Вопр. кинодраматургии: Сб. ст. Москва, 1974. Вып. 6; Богемский Г. Комедия по-итальянски. Эволюция жанра: от комедии нравов к полит. комедии // Искусство кино. 1976. № 10; Кандинська В. Карнавальні мотиви в «Пропалій грамоті» // Світ. кінокласика: Зб. ст. К., 2002. Вип. 2; Жежера В. Микола Яковченко. К., 2011.

Л. І. Брюховецька

Стаття оновлена: 2013