Мосяжництво

МОСЯ́ЖНИЦТВО (від польс. mosiądz — червона мідь) — вид художнього металооб­робле­н­ня, повʼязаного з виготовле­н­ням виробів із міді, латуні, бронзи та інших сплавів, у складі яких наявна мідь. М. ві­доме з часів Стародав. Єгипту в мистецтві етрусків, хетів. Найдавніші зна­йдені зразки худож. М. на території України належать до трипільської культури (3 тис. до н. е.). Високого роз­витку М. досягло у давньоукр. період княжої доби. У пізньому Середньовіч­чі М. та упродовж 18–19 ст. вироби з міді та бронзи були найпоширенішими творами традиц. (нар.) ливарництва. Найвищого роз­витку традиц. М. досягло серед насел. Укр. Карпат — гуцулів, бойків, лемків. На Гуцульщині мосяжем називали сплав міді, олова і сурми. Нар. майстри за допомогою примітив. техніки від­ливали та оздоб­лювали карбува­н­ням, гравіюва­н­ням, метал. інкрустацією предмети госп. вжитку (ножі, кресала, лу­скоріхи), жін. прикраси, убра­н­ня, топірці тощо. Перші ві­домі нам вироби на тер. Сх. Карпат датують 17 ст. (прикрашена орнам. мотивами бартка і 2 кадильниці). М. було спадковим ремеслом, пере­давалося від поколі­н­ня до поколі­н­ня; утворювалися родини мосяжників. Найроз­винутішим М. було у с. Річки (нині Косів. р-ну Івано-Фр. обл.; майстри з родини Медвідчуків, у селі «заливали мосєж» І. Кіщук, Ф. Якибʼюк, В. Гитиляк); с. Брустури (нині Косів. р-ну; на­прикінці 19 — поч. 20 ст. працювало більше 15 майстрів, кожний з яких мав своїх учнів); с. Жабʼє (нині смт Верховина Івано-Фр. обл.), де було понад 20 мосяжників (родини І. та М. Дудчаків, В. та О. Друсанків, І. Гондурак); с. Красноїлів (нині Верховин. р-ну; династія Харунчуків, О. Іванійчук); с. Яворів (нині місто Львів. обл.; П. Гондурак, Ю. Кобчук-Яковейчин, М. Кобчук-Іванчук); с. Дихтинець (нині Путил. р-ну Чернів. обл.; родина Федюків). Ві­домими центрами гуцул. М. також були села Білоберізка, Голови, Устеріки (усі — нині Верховин. р-ну), Старий Косів, Старі Кути (обидва — нині Косів. р-ну), Путила (нині смт), Довгопі­л­ля, Роз­токи (обидва — нині Путил. р-ну) та ін. Найпоширенішими виробами М. були чепраги, хрестики, пряжки, люльки, прикраси до збруї, табівок, топірців. У 2-й пол. 18 — на поч. 19 ст. тут роз­горнувся рух опришків, тому мосяжники, крім побут. речей, виготовляли зброю, зокрема палиці-топірці зі сталевим лезом. У 1-й пол. 19 ст. використовували пере­важно латунь і мідь, від 2-ї пол. 19 ст. — нейзильбер (сплав міді, нікелю та цинку); вироби створювали для збуту на ярмарках. На­прикінці 19 ст. на Гуцульщині десятки майстрів більш ніж у 35-ти селах виготовляли для влас. потреб та на замовле­н­ня предмети побуту (виделки, лу­скоріхи-когутці, топірці, челядниц. палиці), елементи кінської упряжі (стремена, кільця для вуздечок, водила), курил. прила­д­дя (люльки). На рубежі 19–20 ст. серед пред­ставників про­гресив. інтелігенції Галичини зросло зацікавле­н­ня нар. мистецтвом як джерелом нац. культури. У місцевостях, де здавна були роз­винуті ті чи ін. художні нар. промисли (ткацтво, гончарство тощо), організовували худож.-пром. школи. Такий Кра­йовий навч. заклад різьбярства і металіч. орнаментики 1905 від­крито у м. Вижниця (нині Чернів. обл.). Завдяки клопота­н­ням чл. створ. 1905 Львів. товариства прихильників укр. літ-ри, науки і штуки І. Труша, О. Новаківського, О. Кульчицької, М. Сосенка, В. Шухевича багато виробів нар. майстрів (В. Девдюка, В. Пітиляка, Н. і Д. Дутчаків, І. Кущука) потрапили у колекцію Музею Дідушицьких і МЕХП у Львові. Згодом частину робіт закупив Етногр. музей при НТШ, де нар. мистецтво ви­вчав І. Франко. Серед виробів гуцул. майстрів, що зберігаються у музей. збірках Львова, Києва, Коломиї, Відня, Парижа та ін. міст, найрізноманітніші твори декор.-ужитк. мистецтва: від найнеобхідніших у госп-ві ножів та кресал до склад. архітектоніч. форм. Серед гуцул. насел. були поширені жін. прикраси (зґарди, чепраги, обручки) та чол. нагрудні хрести, персні, бляхи на капелюхах, обручки, ретязі тощо. Невід­ʼєм. компонентами святк. одягу були череси, табівки, палиці, челядниц. (жін.) топірці, калефи, «карабачі» (гарапники). Курил. прила­д­дя складалося з файки, протички і кресала. Мосяжники виготовляли пістолі, кріси, топірці, рушниці. Від 2-ї пол. 19 ст. у звʼязку з виготовле­н­ням знач. кількості виробів на продаж в асортименті мосяж. виробів зʼявляються письмове прила­д­дя, ножі для роз­різа­н­ня паперу, печатки, за­стібки для взу­т­тя та рукавів, браслети, брошки. Окупац. уряди Австро-Угорщини, Румунії, Польщі, воєн­ні роз­бої та між­воєн­ні роз­рухи, екон. кризи не сприяли стабіл. роз­витку гуцул. М. З поч. 1-ї світової вій­ни М. занепадало; на­прикінці 1935 працювало 40 мосяжників; 1938 М. за­ймалися у селах Річка, Брустурів, Яворів, Красноїлів, Жабʼє. У 1940-х рр. створ. худож.-пром. артілі. Від­новле­н­ня промислу у ви­гляді худож.-пром. артілі «Гуцульщина» (засн. 1939, згодом — Косів. вироб.-худож. обʼ­єдн. «Гуцульщина») та по­станови «Про народні художні промисли» (1964), що не були забезпечені матеріал.-тех. базою, спричинили по­ступову втрату профес. майстрів, у вакуумі пере­рваних традицій при­звели до згаса­н­ня нар. М., що дало поштовх для творчості профес. художників і ювелірів поч. 20 ст. Так, пере­гляд традиц. уявлень про ювелірні вироби наявний у творчості О. Кульчицької: декор і форми її брошок, кулонів, поясів, плакеток і шкатулок засвідчують глибоке ви­вче­н­ня і творчу інтер­претацію форм, орнаментів, колориту гуцул. нар. виробів. На­прикінці 20 ст. форми нар. М. стали основою творчості Л. Ліщинського, який у зґардах, намисті, браслетах за­стосовував техніку латун. лиття. Нині простежується по­ступове від­родже­н­ня гуцул. М. Сучас. майстрів М. готують у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва ім. В. Шкрібляка, Косівському ін­ституті прикладного та декоративно мистецтва.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю