Мотовилівка | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Мотовилівка


Мотовилівка

МОТОВИ́ЛІВКА – давнє історичне поселення, на території якого та навколишніх земель нині знаходяться населені пункти Мотовилівської, Мотовилівсько-Слобідської й Оленівської сільських і Борівської селищної рад Фастівського району Київської області. Від кін. 1980-х рр. центром Мотовилів. (до 2016 – Червономотовилівська) сільс. ради (44,44 км2) є с. Велика Мотовилівка (4,92 км2, за переписом насел. 2001, проживали 1321, станом на 2019 – 1286 осіб). До її складу входять села: Мотовилівка (до 2016 – Червона Мотовилівка; до кін. 1980-х рр. – центр ради; 10,06 км2, 2001 – 3499, 2019 – 3514 осіб), Вишняки (0,87 км2, 2001 – 241, 2019 – 280 осіб) та Тарасенки (0,09 км2, 2001 – 21, 2019 – 5 осіб). У підпорядкуванні Мотовилівсь­ко-Слобід. (19,37 км2) й Оленів. (21,64 км2) сільс. і Борів. селищ. (7,31 км2) рад – по 1 насел. пункту: відповідно села Мотовилівська Слобідка (2,07 км2, 2001 – 682, 2019 – 598 осіб) й Оленівка (2,99 км2, 2001 – 675, 2019 – 778 осіб) та смт Борова (2,8 км2, 2001 – 7336, 2019 – 8600 осіб). За нац. складом – переважно українці. У напрямку з Фастова до Києва діють: проміжна залізнична ст. Сорочий Брід (5-го класу; побл. Мотовилівської Слобідки; відкрита 1925), залізничні зупинні пункти-платформи Вишняки (між Вишняками та пд.-зх. околицею Мотовилівки; 1964), Півні (Мотовилівка; 1929), Білки (1964) та залізнична ст. Мотовилівка (4-го класу; 1870; обидві – Борова). Відстань від ст. Сорочий Брід: до ст. Фастів I – 8 км, до ст. Київ-Волинський – 49 км; від платформи Півні: відповідно 13 і 44; від ст. Мотовилівка: 17 і 40. За бл. 10 км на Сх. проходить автомобіл. шлях Київ–Одеса. Протікає р. Стугна (притока Дніпра), на її лівому березі знаходяться Мотовилівка та більша частина Борової, на правому – Велика Мотовилівка та більша частина Мотовилівської Слобідки. Створ. великі ставки: Дубинський, Зміїний і Отаманський. Велику Мотовилівку перетинає мала р. Гулянка, що у цьому ж селі впадає у Стугну. На Мотовилівщині знайдено уламки посуду доби бронзи, зокрема й тшинец. культури (19–11 ст. до н. е.); досліджено трупоспал. могильник (11–7 ст. до н. е.), знач­ну кількість давніх курганів (більшість із них нині розорано). Виявлено низку давньорус. артефактів, зокрема шиферні прясла. На околицях обстежено городища Скаківка, Слобідка, Хеньків, Хмурин. На тер. Великої Мотовилівки локалізовано давньорус. м. Міна, що вперше згадується 1018 у записі папського нунція Бруно Стефано. Там були бл. 600 будинків, замок і церква. Мешкали переважно греки, які, на думку дослідників, 1073–78 брали участь у буд-ві Успен. собору Києво-Печер. монастиря (нині лавра). Пізніше місто називали Пустим Городищем (через часті спустошення під час нападів половців і печенігів), Гуляниками, або Гуляшками (у цій місцевості, на межі володінь після перемир’я 1094 відбулося «гуляння» з нагоди одруження київ. князя Святополка Ізяславича з дочкою половец. князя Тугоркана; за ін. версією, сюди поверталися з буд. робіт, зокрема і з Києва, до своїх сімей на відпочинок, або «гульню», місц. греки). Гуляники згадуються 1159 у грамоті князя Андрія Боголюбського, за якою мешканці мали сплачувати десятин. податок Києво-Печер. монастирю. Після занепаду Київ. Русі відійшли до складу Великого князівства Литовського. У 15 ст. Гуляники фігурують також у грамотах київ. князів Олелька Володимировича, Семена Олельковича та великого князя Литовського і польс. короля Олександ­ра Яґеллончика. У 15 – 1-й пол. 16 ст. почергово належали князю Михайлу Половцю-Сквирі, шляхтичам Пашковичам, Івашкевичам, Немировичам і Радзимінським. Відтоді деякий час після нападу татар поселення знову було спу­стошеним. 1560 київ. воєвода князь Костянтин Острозький передав ці землі у власність Івану Мотовилу (Мотовилівцю), який, на думку деяких дослідників, був послідовником реформац. протестант. течії антитринітаріїв (заперечувала існування єдиного Бога в 3-х іпостасях) і написав полеміч. трактат проти книги Пет­ра Скарги «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем». Новий господар перейменував Гуляники на свою честь (відтоді тривалий час нову та стару назви вживали паралельно). Розвитку м-ка перешкоджали часті набіги кочівників. Після Люблін. унії 1569 – у складі Польщі. 1595 польс. король Сиґізмунд ІІІ подарував Мотовилівку/Гуляники київ. воєводі, судді Яну Аксаку, який відновив колишні здобутки м-ка, добробут і заможність мешканців. Після спорудження ним 1608–13 фортеці та насипання замк. і навколоміських валів були зупинені грабіжниц. татар. напади. Під час перемож. бою над татар. загоном побл. м-ка загинув двоюрід. брат Яна – Михайло Аксак. Пізніше у судовому порядку право на володіння здобув Я. Радзимінський, в якого сини Яна Аксака змушені були викупити м-ко за 50 тис. золотих. Стефан Аксак, який 1630–49 володів м-ком, раніше був сотником у війську гетьмана П. Сагайдачного, брав участь у військ. поході проти Моск. царства та хотин. битві з турец. військом. Тут він збудував 2-поверх. кам’яний маєток, заклав парк у англ. стилі, спорудив костел. На поч. Визв. вій­ни під проводом Б. Хмельницого Аксаки втекли за Віслу. 1664 військо київ. воєводи С. Чарнецького відновило у мотовилів. замку польс. владу. Навесні 1665 м-ко взяли під контроль повстанці на чолі з Д. Дециком, наприкінці жовтня – на поч. листопада – польс. військо на чолі з Я. Стахурським. Уночі 18 листопада 1665 один із загонів рейтар. полку Т. Тургенєва підпалив хати мотовилівчан, унаслідок чого майже вщент знищив м-ко.

Після Андрусів. перемир’я 1667 та Вічного миру 1686 Стугною почав проходити кордон: землі на правому березі належали до Польщі, на лівому – до Моск. царства (від 1721 – Рос. імперія). У цей період на тер., що перебувала під польс. владою, сформувалося сучасне поселення Велика Мотовилівка (до 1920-х рр. також вживали назви: Панська Мотовилівка, Поміщицька Мотовилівка та Польська Мотовилівка), що належало Аксакам. У 1680-х рр. і на поч. 18 ст. діяли козац. повстан. загони на чолі з С. Палієм. Від 1702 у Великій Мотовилівці постійно дислокувалася козац. сотня з його війська, а Аксакам довелося знову звідси втікати. Від 1704 поселення контролювали козаки І. Мазепи. 1711 у Велику Мотовилівку повернулися Аксаки, а тутешні козаки під кер-вом отамана Г. Стоцького змушені були переселитися на лівий берег Стугни, де заснували поселення Отаманське. 1720 за наказом гетьмана Лівобереж. України І. Скоропадського воно відійшло до Києво-Брат. монастиря, а згодом отримало назву Чернеча Мотовилівка (після секуляризації монастир. земель 1786 – Казенна Мотовилівка). На поч. 18 ст. Аксаки неподалік Великої Мотовилівки заснували поселення-слобідку, яку заселили людьми зі своїх галиц.-волин. маєтків. Згодом її почали називати Слобідською Мотовилівкою, або Мотовилівською Слобідкою. Після смерті 1729 Йосипа Аксака маєток відійшов до його сестри Т. Курдвановської. Відтоді власниками були її нащадки: Куропаткіни та Метельські, а від 1749 – Руліковські. У 18 ст. мотовилівчани брали активну участь у Коліївщині та гайдамац. русі. 1768 тут побував отаман Я. Довгошиєнко. На поч. 1780-х рр. в урочищі Бір виник­ла сучасна Борова, що до серед. 19 ст. була хутором Казенної Мотовилівки. Після 2-го поділу Польщі 1793 мотовилів. землі на правому березі Стугни також відійшли до складу Рос. ім­­перії. Хоча відтоді вже не проходив кордон, однак поділ на Велику (Панську) Мотовилівку та Казенну (Малу) Мотовилівку залишився й надалі. 1797–1925 – у межах Київ. губ.; 1797–1919 – Васильків., 1919–23 – Білоцерків. пов. Існувала Мотовилів. волость. 1816 у Великій Мотовилівці Руліковські збудували костел Ісуса Христа. У ньому традиційно відзначали 2 храм. свята – св. Анни та Різдва Пресвятої Богородиці, тому донині деякі дослідники помилково вважають, що храм мав назву св. Анни, Матері Пресвятої Богородиці. 1929 місц. компарт. активісти розпочали нищення костелу, що призвело на поч. 1950-х рр. до його остаточного руй­нування. Ін. споруда, зведена Руліковськими 1837, – церква Різдва Пресвятої Богородиці – зруйнована за наказом парт. кер-ва 1961 (у 2010–15 у селі зведено однойм. храм). У 1-й пол. 1820-х рр. у Великій Мотовилівці квартирувала 2-а мушкетер. рота, а від 31 грудня 1825 до 2 січня 1826 перебували роти Черніг. полку, що виявив непокору царській владі під час повстання декабристів. Й.-К. Руліковсь­кий, який був особисто знайомий із С. Муравйовим-Апостолом, М. Бестужевим-Рюміним й ін. декабристами, написав цінні спогади про ті події. Його син Е.-Л. Руліковський став відомим істориком, археологом і етнографом, залишив ґрунт. описи Васильків. і Київ. пов., дослідив Великомотовилів. городище та заклав парк, щоб зберегти рештки давніх земляних споруд. Хутір, що знаходився на Пд. Сх. від Великої Мотовилівки, на честь дочки Е.-Л. Руліковського був названий Геленівкою (нині Оленівка). 1846 у Казенній Мотовилівці за проектом арх. П. Спарро збудовано дерев’яну Покров. церкву (нині пам’ятка арх-ри місц. значення). На поч. 1860-х рр. тут побував Л. Похилевич, який у кн. «Сказанія о населенныхъ мѣст­ностяхъ Кіевской губерніи» (К., 1864; Біла Церква, 2005) описав Мотовилівщину, а також зазначив, що у Великій Мотовилівці мешкає 1363 (з них 220 юдеїв і 27 католиків), у Казенній Мотовилівці – 1782, Мотовилівській Слобідці – 540, Оленівці – 1637 осіб. Наприкінці 1860-х рр. прокладено Києво-Балт. (нині Пд.-Зх.) залізницю, що сприяло розвитку пром-сті та торгівлі. Тоді ж Борова стала залізнич. с-щем. У 1870–80-х рр. у заміські будинки на мотовилів. землях влітку почали приїжджати кияни (традицію тутеш. дачних с-щ продов­жено в рад. час і збережено донині). Дехто мав свої власні, а багато людей орендували дачі. Дачники досить часто збиралися в залі мотовилів. вокзалу, де вони, зокрема, очікували та відправляли кореспонденцію. Їхнє перебування біля залізниці тоді розцінювалося як один із видів відпочинку. З реклам. метою випущено листівки «Привѣтъ изъ Мотовиловки», «Мотовиловка, Станція. Ждемъ Васъ» та ін. 1870 Е.-Л. Руліковський продав мотовилів. маєток цукрозаводчику Я. Тарновському. 1884–89 у Тарновських часто бував художник М. Врубель, який 1887 у Великій Мотовилівці працював над ескізами до розписів Володимир. собору в Києві, а також написав для мотовилів. церкви Різдва Пресвятої Богородиці картину «Моління про чашу» (зберігається у Нац. музеї «Київ. картинна галерея»). Від кін. 19 ст. Геленівка належала меценатам Богдану та Варварі Ханенкам, які заснували Кустарне т-во на підтримку укр. гончарства, ткацтва, вишивки (1907) та художню ткац. школу (1912–13 нею керував В. Кричевський), утримували аграрну та ремісн. школи, сиріт. притулок. Геленів. майстри займалися худож. вишивкою, ткали килими, гобелени, художні тканини, що продавали в Україні та за кордоном (зокрема й у лондон. магазині Ханенків). У Геленівці був закладений дендропарк. 1902 у Боровій відкрито капличку, що 1942 добудовано й освячено як храм (нині церква Успіння Пресвятої Богородиці). У квітні 1917 О. Гончар (див. Бурлака) у своїй хаті у Казенній Мотовилівці заснував осередок т-ва «Просвіта», а від весни 1919 до осені 1920 був організатором і учасником антибільшов. повстання у Васильків. пов. (зокрема у ніч із 27 на 28 березня 1919 його загін захопив ст. Мотовилівка). 18 листопада 1918 побл. станцій Мотовилівка та Васильків (нині смт Калинівка) і сіл Плесецьке та Хлепча (усі – нині Васильків. р-ну) загони УСС Директорії УНР гол. отамана С. Петлюри здобули перемогу над частинами Української Держави гетьмана П. Скоропадського (нині в історіографії відомий як Мотовилів. бій), що мало важливе значення для антигетьман. повстання та подальшого наступу на Київ. Унаслідок вдалих дій січовики втратили лише 17 осіб, зокрема сот­ників М. Загаєвича та Ф. Черника (2008 у Боровій побл. ст. Мотовилівка їм встановлено пам’ят­ник), 22 вояки були важко поранені. Через прорахунки кер-ва з бл. 1,5 тис. гетьманців загинули понад 600 осіб. Більшовики, окрім нищення місц. культ. споруд, жорстоко розправилися з прихильниками укр. незалежності, пограбували поміщиц. майно, зруйнували маєток, сплюндрували родин. склеп Руліковських (2015–17 відновлено), поховання Аксаків та ін. замож. мотовилівчан, вчинили стихійні селян. погроми, здійснили примус. колективізацію, а також перейменували Казенну Мотовилівку на Каменєве (на честь Л. Каменєва; 1940–41 та 1943–2016 – Червона Мотовилівка). 1922 створ. Геленів. артіль, що випускала вишивані, перебірні та вибійчасті тканини (у 2-й пол. 20 ст. – Оленів. філія Київ. вироб.-худож. об’єдн. ім. Т. Шевченка). 1923 у складі Білоцерків. округи (існувала до 1930) з Мотовилів., Ксаверів. і Барахтин. волостей утвор. Ксаверів. р-н. У тому ж році центрами сільс. рад стали Велика Мотовилівка (проживали 2185 осіб), Геленівка (2052), Каменєве (3857) та Мотовилівська Слобідка (1072). До Каменєв. сільс. ради тоді входили хутори Білки (37), Вишняки (133), Страшуки (39), Тарасенки (46) та залізничне с-ще Борова (872). У 1924 функції центру Ксаверів. р-ну з с. Мар’янівка (нині Васильків. р-ну) перенесли до Борової (того ж року їй надано статус села, 1932 – смт). Від 1925 – у межах Фастів. р-ну; від 1932 – Київ. обл. Жит. потерпали від голодомору 1932–33. Мотовилівська Слобідка та Оленівка за невиконання плану хлібозаготівель були занесені на т. зв. чорну дошку. Багатьох місц. мешканців від голод. смерті врятували пайки, що видавали за працю в лісництві, на залізниці та лісотар. з-ді у Боровій і на київ. підпр-вах. Масово мотовилівчани відвозили своїх дітей у Київ, де лишали на вулиці з надією, що їх представники влади розмістять у притулку. На ст. Мотовилівка та на тер. Борової померли сотні людей з різних сіл Кожан., Фастів., Гребінків., Васильків. та ін. р-нів, які тут намагалися знайти їжу. Зафіксовано випадки людоїдства. Тоді ж репресували 18 осіб. Через декілька десятиліть відкрито пам’ятні знаки жертвам голодомору у Боровій (встановлено імена 14-ти борівчан, які померли), Мотовилівці, Великій Мотовилівці (43) та Оленівці (316). У 1937–39 за сфабрик. справами засудили понад 50, у післявоєн. час – понад 10 осіб. 1939 на базі одного з підсоб. госп-в у Оленівці створ. овочево-картопляну дослідну станцію Укр. НДІ овочівництва та баштанництва (1965 центр. садибу переведено у Борову; пізніше – Київ. дослідна станція Ін-ту овочівництва і баштанництва УААН, від поч. 2010-х рр. – дослідне госп-во «Борівське», а нині – лаб. селекції овочевих культур Ін-ту садівництва НААНУ). Від кін. липня 1941 до 6 листопада 1943 – під нім.-фашист. окупацією. Діяв осередок ОУН, члени якого ініціювали повернення істор. назви Казенній Мотовилівці. В околицях вели підпіл. боротьбу рад. партизани. На фронтах 2-ї світ. вій­ни загинули: з Борової – 224, з Великої Мотовилівки та Мотовилівки – 335, з Мотовилівської Слобідки – 95, з Оленівки – 150 воїнів-земляків; у брат. могилах похов. бл. 200 воїнів-визволителів і воїнів-залізничників. На їх честь у 1950–80-х рр. встановлено 8 пам’ятників. У 2-й пол. 20 ст. вже функціонувала Червономотовилів. сільс. рада, до якої вхо­дила й Велика Мотовилівка. 1970 у Боровій на базі цехів з-ду «Укр­дерево» й артілі «Промдерево» створ. Мотовилів. деревооброб. комбінат (нині Мотовилів. філія мебл. компанії «Меркс-Трейд»). Побл. Борової – декор.-­ліс. розсадник і садиба контори Плесец. лісництва Бояр. ліс. дослід. станції Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування. У навколиш. ліс. масивах переважно ростуть сосни звичайні, а також дуби звичайні, берези повислі, вільхи чорні. Працює дослідне госп-во «Оленівське» ННЦ «Ін-т механізації та електрифікації с. госп-ва» НААНУ. У Боровій – заг.-осв. школи № 1 (2004 збудовано нове велике приміщення; для навч. процесу використовують й будівлю колиш. 4-клас. уч-ща, 1912) і № 2 (розташ. побл. зупин. пункту-платформи Білки у приміщенні колиш. земської школи, 1915), 2 дитсадки, Будинок культури, 2 б-ки, школа мист-в, рай. лікарня; у Великій Мотовилівці – навч.-вихов. об’єдн. «школа-дитсадок», Будинок культури, б-ка, фельдшер.-акушер. пункт; у Мотовилівці – заг.-осв. школа, амбулаторія заг. практики сімей. медицини; у Вишняках – фельдшер.-акушер. пункт; у Мотовилівській Слобідці – заг.-осв. школа, культурно-вихов. молодіж. центр, б-ка, фельд­шер. пункт; у Оленівці – навч.-ви­ховне об’єдн. «школа-дитсадок», б-ка, фельдшер.-акушер. пункт. Функціонують нар. фольклорні колективи «Живиця» (кер. – Н. Шевченко) та «Надвечір’я» (засл. працівник культури України Н. Варченко) Борів. Будинку культури. 2004 в Оленівці освячено церкву Олександра Невського; 2006 у Мотовилівській Слобідці розпочато буд-во церкви Іоанна Богослова (нині триває внутр. оздоб­лення). 2014 побл. Мотовилів. заг.-осв. школи та 2016 побл. Борів. селищ. ради встановлено погруддя Т. Шевченка. У Боровій народилися фізик В. Луценко, фахівець у галузі радіоелектроніки В. Радзієвський, політолог Г. Зеленько, композитор Ю. Бабенко; у Мотовилівці – лікар-педіатр А. Андрущук, педагог Л. Пуховська, графік, живописець В. Босенко; у Мотовилівській Слобідці – соціолог О. Вишняк, графік, живописець П. Вишняк, співачка, нар. арт. України Л. Бєльська; в Оленівці – фахівець у галузі механіки І. Мотовиловець, художниця-модельєр М. Мотовиловець. З Боровою пов’язані життя та діяльність інж.-конструктора, автора проекту та кер. буд-ва бронепалуб. крейсера «Аврора» К. Ратника (збереглася його садиба, 1907), педагога, мовознавця, етнографа В. Радзієвської, братів політ. діяча, правознавця, акад. НАПрНУ Віктора та економіста Сергія Медведчуків, педагога, чл.-кор. НАПНУ В. Сидоренка, вчених-селекціонерів В. Кравченка (акад. НААНУ), О. Жук, І. Краєвого, агронома С. Поліщука, письменниці, перекладачки А. Багряної, художника-пейзажиста В. Акопова, подружжя живописця, монументаліста В. Вуковолова та художниці декор.-ужитк. мист-ва Є. Гупалової, художника театру Р. Перепелиці, льотчика, Героя Рад. Союзу А. Соколова; з Оленівкою – геолога В. Бабадагли, агрохіміка Л. Ходєєвої. На Мотовилівщину влітку любив приїжджати на відпочинок і пленери перший нар. художник УРСР Г. Світлицький, який тут створив низку картин, зокрема «Корчма», «У місто» (обидві – 1907), «В очікуванні потяга. Дачники» (1912), «Потяг на станції» (1916), «Дорога до станції» (1946). На мотовилів. землі писав свої твори, зокрема балет «Лісова пісня», засл. діяч мист-в УРСР М. Скорульський. У 1950-х рр. у Боровій часто відпочивали та виступали у літньому театрі у парку співаки, нар. арт. СРСР І. Паторжинський і М. Литвиненко-Вольгемут.

Літ.: Андреевъ П. Н. Иллюстрирован­ный путеводитель по Юго-Западнымъ казеннымъ желѣзнымъ дорогамъ. К., 1898; 1899; Крезуб А. Мотовилівський бій (Критичні завваги до його історії) // Істор. календар-альм. Червоної калини на 1928 р. Л., 1927; Дмитрів Б. Федь Черник у роковини бою під Мотовилівкою. Л., 1928; Крезуб А. Між Білою Церквою і Мотовилівкою // Літопис Червоної калини. Л., 1930. Ч. 1; Усусус Державник. Мотовилівка // Вістник Пресової квартири УСС. 1954, січ.; Мотовилівка: Ворожі сили. Бій. Похорон героїв. Січові Стрільці і С. Петлюра // Ріпецький С. Укр. Січове Стрілецтво. Нью-Йорк, 1956; Кравченко Н. М., Чиговська Л. І., Неліна Т. В. Фастівщина: сторінки історії. Від давнини до 20-х рр. ХХ ст. Фастів, 2004; Мотовилівка: на вістрі історії й сучасності. К., 2008; Чорні жнива на Фастівщині: Наук.-інформ. бюл. Фастів. краєзн. музею. Фастів, 2008; Мондзелевський Е. А. Мотовилівський бій 18. 11. 1918 року. Фастів, 2009; Мороз А. О. По рідній землі з чистим серцем: Істор.-краєзн. розвідка. К., 2011; Болгов В. В. О фастівська земле, наш зоряний краю... К., 2013; Сухенко В. Фастівщина: без права на забуття. Фастів, 2014; Мондзелевський Е. А. Історико-хронологічний літопис Фастівщини від товариства «Просвіта». Фастів, 2016; Мотовилівка на берегах Стугни і Гулянки (на вістрі історії і сьогодення). Біла Церква, 2018; Коваль Р. Мотовилівський отаман Бурлака // КіЖ. 2018, 23 берез.

Статтю оновлено: 2019