Кіноповість - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кіноповість

КІНОПО́ВІСТЬ (від кіно… і повість) – жанр кіно, що поєднує в собі елементи екранного твору (діалогічність, монтажна композиція, розширені ремарки, в яких розкривається часопростір і хід подій) і белетристичної повісті (оповідне начало, психологізм, авторський коментар, ліричні відступи). У жанр. формулюваннях кінематогр. творів кінознавча думка використовує терміни із сфери традиц. мист-в, передусім літ-ри. Втім, визначеність екран. твору має свою специфіку, що позначається усім комплексом зображал.-виражал. засобів фільму. К. пов’язана з кінопрозою, проблеми якої дискутували ще у 1910-і рр. Певну роль у поширенні оповід. жанрів тогочас. і подальшого періодів відіграють екранізації прозових літ. творів. У психол., камер. стрічках 1920-х рр. спостерігали тенденцію до певної споглядальності, уваги до деталей середовища, занурення в течію повсякден. життя, зменшення зовн. напруги. Прикладом тогочас. К. є стрічки «Василина» (реж. Ф. Лопатинський), «Микола Джеря» (реж. М. Терещенко; обидві – 1927). Поява звуку в кінематографі, розроблення теорії «внутр. монолога» С. Ейзенштейном сприяли утвердженню оповід. жанрів. Водночас у 1930-і рр. в звук. кіно посилився вплив театр. драматургії з її гострою фабулою, підкресленою конфліктністю, чіткою сюжет. структурою, що відсунуло кінопрозу на другий план. У цей період створ. фільми «Суворий юнак» (1936, реж. А. Роом), «Кармелюк» (1938, реж. Г. Тасін), «Винищувачі» (1939, реж. В. Кучвальський, Е. Пенцлін). Після 2-ї світ. війни у кіномистецтві відчутно розповсюдилася естетика документалізму (італ. неореалізм, «нові хвилі» в європ. кінематографіях). Для кінотворів стало характер. переплетення кількох сюжет. ліній, зосередження уваги на побут. моментах, життєвих колізіях пересіч. людини.

У 1950–60-х рр. поширилася критика норматив. драматургії, що проявилася у тенденції до «дедраматизації» (вільна композиція, відкритий фінал, посилені автор. началом). У рад. кінознавстві її пов’язували з деідеологізацією, це зумовило спротив партій. ідеологів. Певне послаблення ідеол. тиску наприкінці 1950 – на поч. 1960-х рр. уможливило розвиток К. та ін. оповід. жанрів у кіномистецтві. Прикладами такої певної свободи у творчості стали кінокартини: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, реж. Ф. Миронер, М. Хуцієв), «Два Федори» (1959, реж. М. Хуцієв), «Зачарована Десна» (за однойм. твором О. Довженка, 1964, реж. Ю. Солнцева), «Вірність» (1965, реж. П. Тодоровський). Особливе місце в розвитку жанру К. посідає «дилогія» К. Муратової «Короткі зустрічі» (1967) і «Довгі проводи» (1971). Згодом тенденції утвердження екран. повісті знайшли відображення у творчості таких кіномитців як Р. Балаян («Польоти уві сні та наяву», 1982), В. Криштофович («Самотня жінка бажає познайомитися», 1986).

У незалеж. Україні до К. часто звертаються старше покоління кінематографістів, зокрема К. Муратова, Р. Балаян, М. Іллєнко, В. Криштофович, С. Маслобойщиков, і молоде – В. Тихий («Мийники автомобілів», 2000), Є. Нейман («Біля річки», 2007), В. Васянович («Звичайна справа», 2012) та ін. Екранна проза також знаходить втілення в телесеріалах, які ще більше, ніж кінематограф, тяжіють до оповідності.

О. С. Мусієнко

Стаття оновлена: 2013