Монументальна скульптура

МОНУМЕНТА́ЛЬНА СКУЛЬПТУ́РА — мистецький твір, призначений для увічнення пам’яті про видатних людей та/або історичні події. До монум. форм належать пам’ятник, монумент, меморіал, що можуть бути скульптур. групою, статуєю, погруддям, плитою з горельєфом або барельєфом і написом, тріумфал. аркою, колоною, обеліском, гробницею, надгробком, храмом-пам’ятником, архіт.-скульптур. меморіалом. Монумент стверджує певну ідею і може бути вирішеним у суто архіт. формі. Пам’ятник, зазвичай, увічнює події та образи й належить до внутр. простору міста. Наявність різних форм М. с., що походять від прадав. часів, пов’язана з концентрацією політ. і держ. ідей суспільства, громад. пафосом у культурі, розвитком великих міст. Для античності, доби Ренесансу були характерні піраміда, обеліск (Єгипет), курган, кам’яна баба (скіфо-сармати), статуя вершника, барельєф, горельєф як декор храму чи саркофага (Прадавні Греція і Рим), статуя вершника біля собору, скульптурно-архіт. ансамбль площі, декор. скульптура фонтана, парку (італ. Ренесанс, Бароко, Класицизм). Нім. дослідник ідей класич. синтезу мистецтв А. Брінкман зауважував на зразковості й неперевершеності містобуд. рішень доби високого Ренесансу, що збагатилися в пізніші часи. Класичні традиції європ. школи покладено в основу мистецької освіти в С.-Петербур. АМ, де навч. й майбутні автори М. с. в Україні — І. Мартос (пам’ятник А.-Е. Рішельє в Одесі, 1823–28), М. Микешин (Б. Хмельницькому в Києві, 1879–88), Л. Позен (М. Гоголю в Полтаві, 1913–15), Б. Едуардс (О. Суворову в м. Очаків Микол. обл., 1903–05 та м. Ізмаїл Одес. обл., 1913–15). У добу модерну в містобуд. мистецтві втрачається монументальність. Франц. митець О. Роден створив тип камер. пам’ятника: «Брама Пекла» (1880–1917), «Бальзак» (1898; обидва — Париж), «Громадяни Кале» (1895, м. Кале, Франція). Кожний його твір неповторно розкриває драми буття — в історії, особистій творчості тощо. Рухлива поверхня скульптури, виразність жестів наближували героя до глядачів, надавали можливість влас. переживання образу. Під впливом його роботи «Бальзак» М. Андреєв створив трагіч. скульптур. образ М. Гоголя, який сидить на лаві, закутаний у широкий плащ (Москва, 1904–09). Ансамбль скульптур у Фроґнер-парку в Осло (150 оголених фігур жінок, чоловіків і дітей та обеліск, складений зі спресованих тіл) норвез. скульптора Ґ. Віґелана, творчість якого є знаковою для цього періоду, символізує цикл людського життя. Напередодні 1-ї світової війни мистецтво скульптури з одного боку відбивало агресію мілітарист. держав, що наочно виявилося у жорсткій монолітності пам’ятника нім. держ. діячу О. фон Бісмарку в Гамбурзі (Німеччина, 1906, скульптор Х. Ледерер), з ін. — розчарування в спроможності людини розумно керувати світом, що призвело в наступні роки до появи пам’ятників, де самот. герой ніби зноситься над землею з її гріш. діяннями. Пам’ятники генералу Альвеару в Буенос-Айресі (1915–23) й А. Міцкевичу в Парижі (1924–28; обидва — скульптор А. Бурдель) з неосяж. висоти «промовляють» людству про можливість протидії натиску ззовні своїм внутр. опором. Подіям недавньої історії, передусім 2-х світ. воєн, присвяч. мемор. споруди пам’яті їхніх жертв. Ансамбль румун. скульптора К. Бранкузі в м. Тирґу-Жиу (Румунія, 1938–39) увічнює пам’ять земляків, які загинули під час 1-ї світової війни. У 3-х гол. його домінантах — «Безкінечній колоні», «Брамі поцілунку», «Столі мовчання» — автор вдало поєднав класич. європ. стиль із наїв. мистецтвом румун. селян, мінімаліст. конструкціями доби тех. прогресу. Статичні образи поминал. столу, брами поцілунку (як матеріал. символи збереження обрядів традиц. суспільства з культом родини й материнства) об’єднані зі стрімким рухом ромбоподіб. форм колони, що оптимістично спрямовані до небес. Контрастними до геом. абстрактно-символіч. форм румун. меморіалу край неба стали 2 фігуратив. пам’ятника загиблим у 1-й світ. війні Е. Барлаха, розміщені в готич. соборах нім. міст Ґюстров (1927) і Маґдебурґ (1929). Підвішена над купіллю на метал. ланцюзі горизонтально витягнута фігура янгола з обличчям Кете Кольвіц ніби матеріалізувала скорбот. дух Матері, яка оберігає священне місце упокоєння своїх дітей. Маґдебур. пам’ятник складається із 3-х портрет. фігур воїнів, які змикаються біля хреста над могилою солдата. На нижньому рівні цю мовчазну скорботну трійцю супроводжують 3 символічні фігури — Нужди, Скорботи та Смерті. Монумент органічно вписаний у простір капели й наочно демонструє можливість діалогу між сучас., середньовіч. і прадав. мистецтвом, адже на скульптора велике враження справили «скіф. баби», зокрема монолітністю цільної форми, які він побачив під час своєї подорожі Пд. України.

Засудженню війни присвяч. пам’ятник О. Цадкіна «Зруйноване місто» («Місто з вирваним серцем», 1953): м. Роттердам (Нідерланди) у травні 1940 нім. нацисти перетворили на руїни. Жах приголомшливої жорстокості переданий в експресив. судорож. жесті здійнятих догори гігант. рук деформов. фігури з рваною дірою посередині торса. Цей образ смерті й страждання, як і в картині «Ґерніка» П. Пікассо, символізує цинізм і нещадність війни. У післявоєнні десятиліття пам’ятники, монументи та мемор.-архіт. ансамблі, присвяч. загиблим воїнам і жертвам фашист. терору, активно створювали у всій Європі (і, особливо, на тер. колиш. СРСР): пам’ятник воїнам рад. армії у Трептов-парку в Берліні створив учасник 2-ї світової війни Є. Вучетич (1946–49, арх. Я. Бєлопольський), нім. скульптори Ф. Кремер, Р. Ґрец, В. Ламмерт та ін., продовжуючи антивоєнну тему творчості Е. Барлаха, стали авторами мемор. комплексів на місці концтаборів у Бухенвальді (1952–58), Заксенгаузені (1956–60), Равенсбрюці (1956–59; усі — Німеччина). Мовою експресив. символіч. образів «Нескореного», «Приниженої», «Солідарності», «Клятви», «Рот Фронту» створ. мемор. ансамбль на тер. латис. концтабору побл. м. Саласпілс (1964–67, скульптор Л. Буковський, арх. Г. Асаріс та ін.). Скорботна Мати-батьківщина з гірляндою з дубового листя в руках на Піскарев. кладовищі в Ленінграді (нині С.-Петербург) — про замучених блокад. голодом жителів міста (1951–60, скульптори В. Ісаєва, Р. Тауріт). Тематично близькими до неї є складена з граніт. блоків фігура застиглої від горя литов. селянки в скульптурно-архіт. ансамблі на тер. спаленого с. Пірчюпис (Варен. р-н, 1960, скульптор Г. Йокубоніс, арх. В. Гамбрюнас), білорус. меморіал спаленого с. Хатинь (Мінська обл., 1965–67, скульптор С. Селіханов, арх. Ю. Градов та ін.), укр. пам’ятники — жителям спаленого м. Корюківка (Черніг. обл.), що має вигляд селян. хати, стіни якої складаються з горельєф. фігур селян і дерев (1977, скульптори І. Коломієць, Г. Хусід, арх. А. Корнєєв), спаленому с. Велика Обухівка (Миргород. р-н Полтав. обл., 1986, скульптор В. Луцак). З темою війни пов’язані монументи, побудовані в Україні в останні роки рад. влади, — багатофігур. пам’ятник жертвам розстрілів у Бабиному Яру (1969–72, 1976, скульптор М. Лисенко, арх. А. Ігнащенко та ін.), мемор. комплекс «Український державний музей історії Другої світової війни» (1981, скульптори Є. Вучетич, В. Бородай, Ф. Согоян, арх. В. Єлізаров та ін.) у Києві, монумент Вічної Слави на честь 34-ї річниці перемоги у 2-й світ. війні в Житомирі (1979, скульптори І. Коломієць, Г. Хусід, арх. А. Ігнащенко та ін.), «Стіна пам’яті» на Байк. кладовищі (1968–81, художники А. Рибачук, В. Мельниченко) — була залита бетоном 1982, оскільки чиновникам від культури не сподобалася експресіоніст. манера вираження трагіч. пам’яті у відображенні вітчизн. історії. У повоєн. час у публіч. просторі з’явилися т. зв. пам’ятники побут. речам амер. скульптора швед. походження К. Ольденбурґa — прищепці, гамбургеру, ґудзику, губній помаді. Пізніше польс. скульпторка М. Абаканович у композиції «Натовп» (1986–87), що складається з 19-ти однак. фігур без голів, зроблених із джут. тканини та гуми, унаочнює сучасне уніфіков. товариство. Через 10 р. голови, відокремлені від тіла, стали самостій. об’єктами технол. творчості іспан. скульптора Ж. Пленси. Його багатометр. етнічні видовжені голови в стані медитації з’являються нині в найнесподіваніших місцях — у публіч. інтер’єрах, виставк. залах, на узбережжі моря або океану, в оточенні хмарочосів, усередині церков та прадав. храмів Єгипту, а інколи «виростають» прямо з води. У Міленіум-парку в Чикаґо створ. вражаючу конструкцію «Хмарна брама» (Клауд-гейт) британ. скульптора індій. походження А. Капура: унікал. вітал. форма, що нагадує квасолину, складається із 168-ми сталевих поліров. аркушів (її розмір — 10 × 20 × 13 м, заг. вага — 100 т). Ідеал. дзеркал. поверхня безкінечно множить відображення міського простору, пропонуючи віртуал. контакт із паралел. світами. Одна зі сторінок світ. історії М. с. 20–21 ст. — художня практика укр. скульпторів. Перші монум. твори на території України присвяч. визнач. подіям вітчизн. історії — монумент Слави на честь Полтав. битви (1811, скульптор Ф. Щедрін та ін.) у Полтаві, монумент князю Володимиру на Володимир. гірці (1853, скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт), пам’ятник Б. Хмельницькому на Софій. площі (1888, скульптор М. Микешин) у Києві. Після більшов. перевороту та становлення рад. влади М. с. отримала знач. імпульс: необхідно, насамперед з ідеол. міркувань, увічнити образи революції і тих, хто став її натхненником і творцем. Серед перших успіш. авторів — І. Кавалерідзе, який талановито поєднав у своїй монум. творчості традиції С.-Петербур. профес. школи, пластичні ідеї франц. митців Н. Арансона, О. Родена з романт. переосмисленням формотворення доби модернізму. Ще до 1917 укр. скульптор встиг завершити роботу над пам’ятником княгині Ользі, просвітникам Кирилу і Мефодію та св. Андрію Первозваному в Києві (1911, бетон; відновлено 1996 у мармурі). 1997 побл. Золотих воріт у Києві відкрито пам’ятник князю Ярославу Мудрому, створ. за мотивом 18-сантиметр. скульптури І. Кавалерідзе (1958). Серед ін. проектів — алегор. пам’ятник «Героям революції» в м. Ромни (нині Сум. обл., 1918), пам’ятник Г. Сковороді у м. Лохвиця (нині Полтав. обл., 1922; відновлено 1972 у бронзі), могутня, складена з геом. площин фігура Т. Шевченкa в Полтаві (1925), пам’ятник більшовику Артему в с. Банне (нині м. Святогірськ Донец. обл., 1927).

У 1930-х рр. центром монум. творчості в Україні став Харків. Тут відбувався міжнар. конкурс на проект пам’ятника Т. Шевченкові — 100 скульпторів з СРСР, Франції, Польщі, Німеччини, Італії демонстрували свої ідеї, після 2-го туру кращим визнано проект М. Манізера, який, на думку декого з дослідників, запозичив ідеї в авторів кількох проектів, що також брали участь у конкурсі. У Харків. худож. інституті в ті роки викладали учениця О. Родена Л. Блох та І. Севера, який навч. у мист. академіях у С.-Петербурзі, Празі та Римі. З талановитої плеяди випускників скульптур. факультету найперспективнішою стала співпраця М. Лисенка та Л. Муравіна, які стали переможцями числен. конкурсів. Війна обірвала реалізацію багатьох проектів, зокрема й пам’ятника на честь визволення Києва від білополяків (1936–37) з динам. фігурою вершника на здибленому коні біля 30-метр. обеліска. 1936 у Миколаєві урочисто відкрито пам’ятник борцям за владу Рад — символічна двофігурна група зображує пораненого робітника, який передає прапор товаришеві (знищено під час 2-ї світової війни; відновив 1967 М. Лисенко зі своїми студентами). Після успіху на міжнар. виставці в Парижі 1937 рад. павільйону, увінчаного фігурами робітника і колгоспниці (скульпторка В. Мухіна, арх. Б. Йофан), що стали символом рад. епохи й еталоном методу соціалістичного реалізму, парні п’ятифігурні композиції «Героїка громадянської війни» та «Героїка соціалістичного будівництва» (не збережено) харків. скульпторів прикрасили вхід до рад. павільйону на Всесвіт. виставці в Нью-Йорку 1939. М. Лисенко, працюючи у співавторстві, зокрема й зі своїми учнями, створив низку знакових монументів: М. Щорсу в Києві (1954, у співавт. з М. Суходоловим, В. Бородаєм), багатофігурну композицію в Бабиному Яру в Києві (1969–72, 1976, у співавт. з В. Сухенком, О. Вітриком, Б. Лисенком), С. Ковпаку в м. Путивль (Сум. обл., 1971, у співавт. з В. Сухенком), пам’ятник воїнам, які загинули під час форсування р. Пд. Буг у березні 1944 в с. Ковалівка (Микол. р-н Микол. обл., 1975, у співавт. з В. Сухенком, Б. Лисенком) тощо. За рад. часів активно працювали над воєн. монументами та меморіалами, пам’ятниками діячам науки і культури Н. Дерегус-Лоренс, І. Довженко, В. Зноба, Г. Кальченко, О. Олійник, О. Скобликов, В. Чепелик. В. Бородай значно розширив виразні можливості скульптур. мови, звернувшись до спадщини давньоєгипет. скульптури, франц. скульптора А. Бурделя. Це проявилося у пам’ятнику чекістам (1967, зруйнов. 2016), пам’ят. знаку засновникам Києва (1982, реконструкція 2010) й ансамблі Музею 2-ї світової війни. Г. Кальченко створила пам’ятник Лесі Українці у Києві (1973), В. Зноба, крім числен. воєн. монументів, — І. Мечникову в Парижі (1986), О. Скобликов — В. Вернадському в Києві (1981). У роки незалежності України також створ. низку скульптур. монументів, зокрема: В. Чепелик — Т. Шевченку в Чернігові (1992) та Тбілісі (2007), М. Грушевському (1998), М. Яковченку (2000), О. Гончару (2001, у співавт. з О. Чепеликом) у Києві, С. Лифарю в Лозанні (Швейцарія, 2003), жертвам Чорнобил. катастрофи у Києві (1994), жертвам репресій у Биківнян. лісі (1995), укр. козацтву у Відні (2002), дочкам і синам України, які загинули в концтаборі в Маутгаузені (Австрія, 2003); Н. Дерегус-Лоренс — пам’ятник І. Мазепі у Львів. обл. (1995); В. Швецов — св. Андрію Первозваному (2000) і П. Сагайдачному (2001) в Києві. В. Чепелик разом із В. Швецовим нині очолюють навч.-творчі майстерні скульптур. факультету Нац. академії образотвор. мистецтва і архітектури (Київ), зберігають і розвивають профес. школу та гуманіст. традиції укр. мистецтва. Під їхнім керівництвом зусиллями дипломантів, аспірантів, стажистів факультету створ. скульптурні ансамблі 2-х культур. осередків у Черніг. обл. — істор.-археол. музей. комплексу «Древній Любеч» (смт Любеч Ріпкин. р-ну, 2008) та істор.-культур. заповідника «Садиба Лизогубів» (смт Седнів Черніг. р-ну, 2009). Серед кращих диплом. робіт випускників — оригін. за рішенням пам’ятник автору роману «Бабин Яр» А. Кузнецову роботи В. Журавля, відкритий 2009 у Києві. У Київ. худож. інституті також працювала майстерня М. Гельмана — послідовника рос. скульптора О. Матвєєва. Її закінчили І. Коломієць — авторка одного з найкращих у незалеж. Україні пам’ятника двом муз. геніям М. Березовському і Д. Бортнянському (м. Глухів Сум. обл., 1995), та В. Клоков, який створив у Путивлі образ Ярославни, яка здіймає руки до неба у своєму вічному плачі за чоловіком-воїном (1979). Обидва майстри належали до плеяди шістдесятників, які оновили мову академ. мистецтва, наповнили її новим змістом та засобами вираження. Безпрецедентним в історії консерватив. київ. школи стало створення пам’ятника Т. Шевченку в Москві (1964) випускниками Ю. Синькевичем, М. Грицюком та А. Фуженком, які у період хрущов. «відлиги» змогли відтворити нове розуміння образу укр. Кобзаря, що крокує невисоким уклін. пандусом, ніби пересікаючи межу часу — від минулого до майбутнього. Покоління шістдесятників уперше за рад. часів активно звернулося до нац. спадщини від трипільської культури до бойчукізму, авангардизму і творчості О. Архипенка, Г. Мура, К. Бранкузі, К. Дуніковського, С. Коненкова, C. Ерзі. Це розширення худож. горизонтів уможливило в наступні часи «відлиги» і держ. незалежності появу таких робіт, як «Пам’ять» (1988) на тер. знищеного Михайлів. собору (реконструкція 2019 під назвою «Жертвам за віру») і пам’ятникa студентам та викладачам Київ. університету (1989) Є. Прокопова, граніт. пам’ят. знака на честь заснування першої православ. школи на тер. Десятин. церкви в Києві В. Шишова (1988), пам’ятників художникам — жертвам репресій біля будинку Нац. академії образотвор. мистецтва і архітектури Б. Довганя (1996), «Лісова пісня» В. Швецова у м. Новоград-Волинський (Житомир. обл., 1990), письменнику П. Кулішу М. Обезюка у с. Оленівка (Борзнян. р-н Черніг. обл., 2011) та ін. За часів «відлиги» рельєфніше проявилися й характерні риси львів. монум. школи. Її представники — випускники Львів. інституту декор. і приклад. мистецтва, ужитк. орієнтація якого стала своєрід. оберегом від ідеол. утисків. До традицій європ. модернізму варто зарахувати й потуж. струмінь народного мистецтва — різьблення, керамічні виробництва. Це спонукало художників до нестандарт. рішень, що проявилися у 2-х пам’ятниках, споруджених у Львові: дещо архаїч., статич. образі І. Франка (1964, автори В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка) і просторовій, декор. композиції монумента бойової Слави рад. армії (1970, Д. Крвавич, Е. Мисько, Я. Мотика, О. Пирожков). Суголосний з ними епіч. пам’ятник у ландшафті бійцям 1-ї Кінної армії побл. смт Олесько (Буський р-н Львів. обл.) над магістраллю Львів–Київ (1975, скульптор В. Борисенко, арх. А. Консулов, конструктор Г. Шевчук; демонтовано 2017).

За чверть століття незалеж. історії України накопичено певний досвід М. с. На зміну пам’ятникам, присвяч. героям і подіям 2-ї світової війни, створювали монументи, кургани, каплиці жертвам голодомору (меморіали у Києві та Харкові), репресій (меморіал у Биківнян. лісі), воїнам-афганцям, ліквідаторам Чорнобил. аварії, героям Небес. сотні, учасникам антитерорист. операції та операції Об’єднаних сил на Сх. України. Є. Прокопов увічнив подвиг учасників Революції гідності у символіч. сталевому хресті, встановленому 2015 біля укр. церкви побл. м. Чикаґо (шт. Іллінойс, США). На центр. площах Києва та Харкова створ. ансамблі, присвяч. 10-й і 20-й річниці незалежності. На майдані Незалежності у Києві височіє 62-метр. колона з фігурою Оранти (2001, скульптор А. Кущ, арх. С. Бабушкін та ін.). На пл. Конституції в Харкові незалежність уособлює образ давньогрец. богині Ніки на кулі (2012, скульптор О. Рідний). Окрім держ. замовника, у скульптури з’явилися численні приватні поціновувачі, банкіри, підприємці. Серед оригін. пластич. ідей, що знайшли підтримку спонсорів, варто відзначити монум. роботи А. Валієва у Києві — «Повернення Архипенка» (1997) та «Еволюція пізнання» (2018). Знач. популярністю й об’єктами турист. маршрутів стають пам’ятники літ. і кіногероям, акторам у зіграних ролях, завдяки яким вони набули слави, відомим співакам і письменникам. У Києві на створенні таких пам’ятників спеціалізується В. Щур. Пам’ятники Голохвастову і Проні Прокопівні з фільму «За двома зайцями», Паніковському з фільму «Золоте теля», Л. Бикову в ролі Титаренка з фільму «В бій ідуть тільки “старики”», арх. В. Городецькому в Пасажі за філіжанкою улюбленої кави стали невід’єм. культур. складовою міського простору. Представники нових скульптур. шкіл в Україні — харків. та одес. — у своїх несподіваних образах здатні змінити традиц. критерії сприйняття, вивести глядача на неочікуваний рівень спілкування. Серед таких робіт — пам’ятник закоханим Д. Іванченка в Харкові (2002; гнучка арка оголених тіл юнака та дівчини, які тягнуться один до одного, в оточенні струменів фонтана вони здаються неземними істотами). Харків. художник С. Гурбанов розмістив фігуру скрипаля на даху сучас. будівлі. Незрівнянний одес. гумор і міський фольклор стають бездоган. співавторами скульпторів — тендітні, ніжні, прозорі, іграшк. герої скром. пам’ятників назавжди залишаються у пам’яті. Серед них — уособлення магнетич. жіночності актриса В. Холодна (2003), улюбленець Одеси авіатор С. Уточкін (2001) О. Токарева; засн. Одеси Й. Дерібас (1994), Одеса-мама, яка пригортає улюблених діточок — Дерібаса, Деволана, Ланжерона, Рішельє і Воронцова (2000), легендар. скрипаль «Ґамбрінуса» Сашко-музикант (2001) О. Князика; письменник-сатирик М. Жванецький (1998) В. Траскова. В Одесі відомий також пам’ятник у вигляді 3-х коконів із головами М. Гоголя, О. Пушкіна та І. Бабеля, що з надією очікують появи наступ. генія із золотого яйця (1996, скульптор М. Степанов). Отже, монументалізм як принцип мислення, можливо, у найближчі роки стане надбанням історії культури. Крихкість, ненадійність, мінливість буття майже не дає фігуратив. скульптурі шансу на довге життя. Але вона всупереч реальності продовжує існувати в еклектич., напівзруйнов. законом про декомунізацію просторі укр. міст, продовжуючи діалог із гуманістич. традиціями класич. образотворчості.