Монументальна скульптура

МОНУМЕНТА́ЛЬНА СКУЛЬПТУ́РА — мистецький твір, при­значений для увічне­н­ня памʼяті про видатних людей та/або історичні події. До монум. форм належать памʼят­ник, монумент, меморіал, що можуть бути скульптур. групою, статуєю, погру­д­дям, плитою з горельєфом або барельєфом і написом, тріумфал. аркою, колоною, обеліском, гробницею, над­гробком, храмом-памʼятником, архіт.-скульптур. меморіалом. Монумент стверджує певну ідею і може бути вирішеним у суто архіт. формі. Памʼятник, за­звичай, увічнює події та образи й належить до внутр. простору міста. Наявність різних форм М. с., що походять від прадав. часів, повʼязана з концентрацією політ. і держ. ідей су­спільства, громад. пафосом у культурі, роз­витком великих міст. Для античності, доби Ренесансу були характерні піраміда, обеліск (Єгипет), курган, камʼяна баба (скіфо-сармати), статуя вершника, барельєф, горельєф як декор храму чи саркофага (Прадавні Греція і Рим), статуя вершника біля собору, скульптурно-архіт. ансамбль площі, декор. скульптура фонтана, парку (італ. Ренесанс, Бароко, Класицизм). Нім. дослідник ідей класич. синтезу мистецтв А. Брінкман за­уважував на зразковості й неперевершеності містобуд. рішень доби високого Ренесансу, що збагатилися в пізніші часи. Класичні традиції європ. школи покладено в основу мистецької освіти в С.-Пе­тербур. АМ, де навч. й майбутні автори М. с. в Україні — І. Мартос (памʼятник А.-Е. Рішельє в Одесі, 1823–28), М. Микешин (Б. Хмельницькому в Києві, 1879–88), Л. Позен (М. Гоголю в Полтаві, 1913–15), Б. Едуардс (О. Суворову в м. Очаків Микол. обл., 1903–05 та м. Ізмаїл Одес. обл., 1913–15). У добу модерну в містобуд. мистецтві втрачається монументальність. Франц. митець О. Роден створив тип камер. памʼят­ника: «Брама Пекла» (1880–1917), «Бальзак» (1898; обидва — Париж), «Громадяни Кале» (1895, м. Кале, Франція). Кожний його твір непо­вторно роз­криває драми буття — в історії, особи­стій творчості тощо. Рухлива поверх­ня скульп­тури, виразність жестів на­ближували героя до глядачів, надавали можливість влас. пере­жива­н­ня образу. Під впливом його роботи «Бальзак» М. Андреєв створив трагіч. скульптур. образ М. Гоголя, який сидить на лаві, закутаний у широкий плащ (Москва, 1904–09). Ансамбль скульптур у Фроґнер-парку в Осло (150 оголених фігур жінок, чоловіків і дітей та обеліск, складений зі спресованих тіл) норвез. скульптора Ґ. Віґелана, творчість якого є знаковою для цього періоду, символізує цикл людського життя. Напередодні 1-ї світової вій­ни мистецтво скульптури з одного боку від­бивало агресію мілітарист. держав, що наочно виявилося у жорсткій монолітності памʼятника нім. держ. діячу О. фон Бісмарку в Гамбурзі (Німеч­чина, 1906, скульптор Х. Ледерер), з ін. — роз­чарува­н­ня в спроможності людини ро­зумно керувати світом, що при­звело в на­ступні роки до появи памʼят­ників, де самот. герой ніби зноситься над землею з її гріш. дія­н­нями. Памʼятники генералу Альвеару в Буенос-Айресі (1915–23) й А. Міцкевичу в Парижі (1924–28; обидва — скульптор А. Бурдель) з неосяж. висоти «промовляють» людству про можливість протидії натиску ззовні своїм внутр. опором. Подіям недавньої історії, перед­усім 2-х світ. воєн, присвяч. мемор. споруди памʼяті їхніх жертв. Ансамбль румун. скульп­тора К. Бранкузі в м. Тирґу-Жиу (Румунія, 1938–39) увічнює па­мʼять земляків, які загинули під час 1-ї світової вій­ни. У 3-х гол. його домінантах — «Без­кінечній колоні», «Брамі поцілунку», «Столі мовча­н­ня» — автор вдало по­єд­нав класич. європ. стиль із наїв. мистецтвом румун. селян, мінімаліст. кон­струкціями доби тех. про­гресу. Статичні образи поминал. столу, брами поцілунку (як матеріал. символи збереже­н­ня обрядів традиц. су­спільства з культом родини й материнства) обʼ­єд­нані зі стрімким рухом ромбоподіб. форм колони, що оптимістично спрямовані до небес. Контрастними до геом. абстрактно-символіч. форм румун. меморіалу край неба стали 2 фігуратив. памʼятника загиблим у 1-й світ. вій­ні Е. Барлаха, роз­міщені в готич. соборах нім. міст Ґюстров (1927) і Маґдебурґ (1929). Під­вішена над купі­л­лю на метал. ланцюзі горизонтально витягнута фігура янгола з облич­чям Кете Кольвіц ніби матеріалізувала скорбот. дух Матері, яка оберігає священ­не місце упокоє­н­ня своїх дітей. Маґдебур. памʼятник складається із 3-х порт­рет. фігур воїнів, які змикаються біля хреста над могилою солдата. На нижньому рівні цю мовчазну скорботну трійцю су­проводжують 3 символічні фігури — Нужди, Скорботи та Смерті. Монумент органічно вписаний у про­стір капели й наочно демонструє можливість діалогу між сучас., середньовіч. і прадав. мистецтвом, адже на скульп­тора велике враже­н­ня справили «скіф. баби», зокрема монолітністю цільної форми, які він побачив під час своєї подорожі Пд. України.

Засуджен­ню вій­ни присвяч. па­мʼятник О. Цадкіна «Зруйноване місто» («Місто з вирваним серцем», 1953): м. Рот­тердам (Нідерланди) у травні 1940 нім. нацисти пере­творили на руїни. Жах приголомшливої жорстокості пере­даний в екс­пресив. судорож. жес­ті здійнятих догори гігант. рук деформов. фігури з рваною дірою посередині торса. Цей образ смерті й страж­да­н­ня, як і в картині «Ґерніка» П. Пікас­со, символізує цинізм і нещадність вій­ни. У післявоєн­ні десятилі­т­тя па­­мʼятники, монументи та мемор.-архіт. ансамблі, присвяч. загиб­лим воїнам і жертвам фашист. терору, активно створювали у всій Європі (і, особливо, на тер. колиш. СРСР): памʼятник воїнам рад. армії у Трептов-парку в Берліні створив учасник 2-ї світової вій­ни Є. Вучетич (1946–49, арх. Я. Бєлопольський), нім. скульптори Ф. Кремер, Р. Ґрец, В. Лам­мерт та ін., продовжуючи антивоєн­ну тему творчості Е. Барлаха, стали авторами мемор. комплексів на місці концтаборів у Бухенвальді (1952–58), Заксенгаузені (1956–60), Равенсбрюці (1956–59; усі — Німеч­чина). Мовою екс­пресив. символіч. образів «Не­скореного», «Приниженої», «Солідарності», «Клятви», «Рот Фронту» створ. мемор. ансамбль на тер. латис. концтабору побл. м. Сала­спілс (1964–67, скульптор Л. Буковсь­кий, арх. Г. Асаріс та ін.). Скорботна Мати-батьківщина з гірляндою з дубового листя в руках на Піскарев. кладовищі в Ленін­граді (нині С.-Пе­тербург) — про замучених блокад. голодом жителів міста (1951–60, скульптори В. Ісаєва, Р. Тауріт). Тематично близькими до неї є складена з граніт. блоків фігура за­стиглої від горя литов. селянки в скульптурно-архіт. ансамблі на тер. спаленого с. Пірчюпис (Варен. р-н, 1960, скульптор Г. Йокубоніс, арх. В. Гамбрюнас), білорус. меморіал спаленого с. Хатинь (Мінська обл., 1965–67, скульптор С. Селіханов, арх. Ю. Градов та ін.), укр. памʼятники — жителям спаленого м. Корюківка (Черніг. обл.), що має ви­гляд селян. хати, стіни якої складаються з горельєф. фігур селян і дерев (1977, скульптори І. Коломієць, Г. Хусід, арх. А. Корнєєв), спаленому с. Велика Обухівка (Миргород. р-н Полтав. обл., 1986, скульптор В. Луцак). З темою вій­ни повʼязані монументи, побудовані в Україні в остан­ні роки рад. влади, — багатофігур. памʼятник жертвам роз­стрілів у Бабиному Яру (1969–72, 1976, скульптор М. Лисенко, арх. А. Ігнащенко та ін.), мемор. комплекс «Український державний музей історії Другої світової вій­ни» (1981, скульптори Є. Вучетич, В. Бородай, Ф. Согоян, арх. В. Єлізаров та ін.) у Києві, монумент Вічної Слави на честь 34-ї річниці пере­моги у 2-й світ. вій­ні в Житомирі (1979, скульптори І. Коломієць, Г. Хусід, арх. А. Ігнащенко та ін.), «Стіна памʼяті» на Байк. кладовищі (1968–81, художники А. Рибачук, В. Мельниченко) — була залита бетоном 1982, оскільки чиновникам від культури не сподобалася екс­пресіоніст. манера вираже­н­ня трагіч. памʼяті у від­ображен­ні вітчизн. історії. У повоєн. час у публіч. просторі зʼявилися т. зв. памʼятники побут. речам амер. скульптора швед. походже­н­ня К. Ольденбурґa — прищепці, гамбургеру, ґудзику, губній помаді. Пізніше польс. скульпторка М. Абаканович у композиції «Натовп» (1986–87), що складається з 19-ти однак. фігур без голів, зроблених із джут. тканини та гуми, унаочнює сучасне уніфіков. товариство. Через 10 р. голови, від­окремлені від тіла, стали само­стій. обʼєктами технол. творчості іспан. скульптора Ж. Пленси. Його багатометр. етнічні видовжені голови в стані медитації зʼявляються нині в найнесподіваніших місцях — у публіч. інтерʼє­рах, ви­ставк. залах, на узбереж­жі моря або океану, в оточен­ні хмарочосів, усередині церков та прадав. храмів Єгипту, а інколи «виростають» прямо з води. У Міленіум-парку в Чикаґо створ. вражаючу кон­струкцію «Хмарна брама» (Клауд-гейт) британ. скульптора індій. походже­н­ня А. Капура: унікал. вітал. форма, що нагадує квасолину, складається із 168-ми сталевих поліров. аркушів (її роз­мір — 10 × 20 × 13 м, заг. вага — 100 т). Ідеал. дзеркал. поверх­ня без­кінечно множить від­ображе­н­ня міського простору, пропонуючи віртуал. контакт із паралел. світами. Одна зі сторінок світ. історії М. с. 20–21 ст. — художня практика укр. скульпторів. Перші монум. твори на території України присвяч. ви­знач. подіям вітчизн. історії — монумент Слави на честь Полтав. битви (1811, скульптор Ф. Щедрін та ін.) у Полтаві, монумент князю Володимиру на Володимир. гірці (1853, скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт), памʼят­ник Б. Хмельницькому на Софій. площі (1888, скульптор М. Микешин) у Києві. Після більшов. пере­вороту та становле­н­ня рад. влади М. с. отримала знач. імпульс: необхідно, насамперед з ідеол. міркувань, увічнити образи революції і тих, хто став її натхнен­ником і творцем. Серед перших ус­­піш. авторів — І. Кавалерідзе, який талановито по­єд­нав у своїй монум. творчості традиції С.-Пе­тер­бур. профес. школи, пластичні ідеї франц. митців Н. Арансона, О. Родена з романт. пере­осмисле­н­ням формотворе­н­ня доби модернізму. Ще до 1917 укр. скульптор встиг завершити роботу над памʼятником княгині Ользі, просвітникам Кирилу і Мефодію та св. Андрію Перво­званому в Києві (1911, бетон; від­новлено 1996 у мармурі). 1997 побл. Золотих воріт у Києві від­крито памʼятник князю Ярославу Му­дрому, створ. за мотивом 18-сантиметр. скульптури І. Кавалерідзе (1958). Серед ін. проектів — алегор. памʼятник «Героям революції» в м. Ромни (нині Сум. обл., 1918), памʼятник Г. Сковороді у м. Лохвиця (нині Полтав. обл., 1922; від­новлено 1972 у бронзі), могутня, складена з геом. площин фігура Т. Шевченкa в Полтаві (1925), памʼятник більшовику Артему в с. Банне (нині м. Святогірськ Донец. обл., 1927).

У 1930-х рр. центром монум. творчості в Україні став Харків. Тут від­бувався між­нар. конкурс на проект памʼятника Т. Шевченкові — 100 скульпторів з СРСР, Франції, Польщі, Німеч­чини, Італії демонстрували свої ідеї, після 2-го туру кращим ви­знано проект М. Манізера, який, на думку декого з дослідників, запозичив ідеї в авторів кількох проектів, що також брали участь у конкурсі. У Харків. худож. ін­ституті в ті роки викладали учениця О. Родена Л. Блох та І. Севера, який навч. у мист. академіях у С.-Пе­тербурзі, Празі та Римі. З талановитої плеяди випускників скульптур. факультету найпер­спективнішою стала спів­праця М. Лисенка та Л. Муравіна, які стали пере­можцями числен. конкурсів. Вій­на обірвала реалізацію багатьох проектів, зокрема й памʼятника на честь визволе­н­ня Києва від білополяків (1936–37) з динам. фігурою вершника на здибленому коні біля 30-метр. обеліска. 1936 у Миколаєві урочисто від­крито памʼятник борцям за владу Рад — символічна двофігурна група зображує пораненого робітника, який пере­дає прапор товаришеві (знищено під час 2-ї світової вій­ни; від­новив 1967 М. Лисенко зі своїми студентами). Після успіху на між­нар. ви­ставці в Парижі 1937 рад. павіль­йону, увінчаного фігурами робітника і колгоспниці (скульпторка В. Мухіна, арх. Б. Йофан), що стали символом рад. епохи й еталоном методу соціалістичного реалізму, парні пʼятифігурні композиції «Героїка громадянської вій­ни» та «Героїка соціалістичного будівництва» (не збережено) харків. скульпторів прикрасили вхід до рад. павіль­йону на Всесвіт. ви­ставці в Нью-Йорку 1939. М. Лисенко, працюючи у спів­­авторстві, зокрема й зі своїми учнями, створив низку знакових монументів: М. Щорсу в Києві (1954, у спів­­авт. з М. Суходоловим, В. Бородаєм), багатофігурну композицію в Бабиному Яру в Києві (1969–72, 1976, у спів­­авт. з В. Сухенком, О. Вітриком, Б. Лисенком), С. Ковпаку в м. Путивль (Сум. обл., 1971, у спів­­авт. з В. Сухенком), памʼятник воїнам, які загинули під час форсува­н­ня р. Пд. Буг у березні 1944 в с. Ковалівка (Микол. р-н Микол. обл., 1975, у спів­­авт. з В. Сухенком, Б. Лисенком) тощо. За рад. часів активно працювали над воєн. монументами та меморіалами, па­мʼятниками діячам науки і культури Н. Дерегус-Лоренс, І. Дов­женко, В. Зноба, Г. Кальченко, О. Олійник, О. Скобликов, В. Чепелик. В. Бородай значно роз­ширив виразні можливості скульп­тур. мови, звернувшись до спадщини давньоєгипет. скульптури, франц. скульптора А. Бурделя. Це проявилося у памʼятнику чекістам (1967, зруйнов. 2016), па­мʼят. знаку засновникам Києва (1982, рекон­струкція 2010) й ансамблі Музею 2-ї світової вій­ни. Г. Кальченко створила памʼятник Лесі Українці у Києві (1973), В. Зноба, крім числен. воєн. монументів, — І. Мечникову в Парижі (1986), О. Скобликов — В. Вернадському в Києві (1981). У роки незалежності України також створ. низку скульптур. монументів, зокрема: В. Чепелик — Т. Шевченку в Чернігові (1992) та Тбілісі (2007), М. Грушевському (1998), М. Яковченку (2000), О. Гончару (2001, у спів­­авт. з О. Чепеликом) у Києві, С. Лифарю в Лозан­ні (Швейцарія, 2003), жертвам Чорнобил. ката­строфи у Києві (1994), жертвам ре­пресій у Биківнян. лісі (1995), укр. козацтву у Відні (2002), дочкам і синам України, які загинули в концтаборі в Маутгаузені (Австрія, 2003); Н. Дерегус-Лоренс — памʼятник І. Мазепі у Львів. обл. (1995); В. Швецов — св. Андрію Перво­званому (2000) і П. Сагайдачному (2001) в Києві. В. Чепелик разом із В. Швецовим нині очолюють навч.-творчі майстерні скульптур. факультету Нац. академії образотвор. мистецтва і архітектури (Київ), зберігають і роз­вивають профес. школу та гуманіст. традиції укр. мистецтва. Під їхнім керівництвом зуси­л­лями дипломантів, аспірантів, стажистів факультету створ. скульп­турні ансамблі 2-х культур. осередків у Черніг. обл. — істор.-археол. музей. комплексу «Древній Любеч» (смт Любеч Ріпкин. р-ну, 2008) та істор.-культур. заповід­ника «Садиба Лизогубів» (смт Седнів Черніг. р-ну, 2009). Серед кращих диплом. робіт випускників — оригін. за ріше­н­ням памʼятник автору роману «Бабин Яр» А. Кузнецову роботи В. Журавля, від­критий 2009 у Києві. У Київ. худож. ін­ституті також працювала майстерня М. Гельмана — послідовника рос. скульптора О. Матвєєва. Її закінчили І. Коломієць — авторка одного з найкращих у незалеж. Україні па­мʼятника двом муз. геніям М. Березовському і Д. Бортнянському (м. Глухів Сум. обл., 1995), та В. Клоков, який створив у Путивлі образ Ярославни, яка зді­ймає руки до неба у своєму вічному плачі за чоловіком-воїном (1979). Обидва майстри належали до плеяди шістдесятників, які оновили мову академ. мистецтва, наповнили її новим змістом та засобами вираже­н­ня. Без­прецедентним в історії консе­рватив. київ. школи стало створе­н­ня па­мʼятника Т. Шевченку в Москві (1964) випускниками Ю. Синькевичем, М. Грицюком та А. Фуженком, які у період хрущов. «від­лиги» змогли від­творити нове ро­зумі­н­ня образу укр. Кобзаря, що крокує невисоким уклін. пандусом, ніби пере­сікаючи межу часу — від минулого до майбутнього. Поколі­н­ня шістдесятників уперше за рад. часів активно звернулося до нац. спадщини від трипільської культури до бойчукізму, авангардизму і творчості О. Архипенка, Г. Мура, К. Бранкузі, К. Дуніковського, С. Коненкова, C. Ерзі. Це роз­шире­н­ня худож. горизонтів уможливило в на­ступні часи «від­лиги» і держ. незалежності появу таких робіт, як «Памʼять» (1988) на тер. знищеного Михайлів. собору (рекон­струкція 2019 під на­звою «Жертвам за віру») і памʼятникa студентам та викладачам Київ. університету (1989) Є. Прокопова, граніт. па­мʼят. знака на честь заснува­н­ня першої православ. школи на тер. Десятин. церкви в Києві В. Шишова (1988), памʼятників художникам — жертвам ре­пресій біля будинку Нац. академії образотвор. мистецтва і архітектури Б. Довганя (1996), «Лісова пісня» В. Швецова у м. Ново­град-Волинський (Житомир. обл., 1990), письмен­нику П. Кулішу М. Обезюка у с. Оленівка (Борзнян. р-н Черніг. обл., 2011) та ін. За часів «від­лиги» рельєфніше проявилися й характерні риси львів. монум. школи. Її пред­ставники — випускники Львів. ін­ституту декор. і приклад. мистецтва, ужитк. орієнтація якого стала своєрід. оберегом від ідеол. утисків. До традицій європ. модернізму варто зарахувати й потуж. струмінь народного мистецтва — різьбле­н­ня, керамічні виробництва. Це спонукало художників до не­стандарт. рішень, що проявилися у 2-х па­мʼятниках, споруджених у Львові: дещо архаїч., статич. образі І. Франка (1964, автори В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка) і просторовій, декор. композиції монумента бо­йової Слави рад. армії (1970, Д. Крвавич, Е. Мисько, Я. Мотика, О. Пирожков). Суголосний з ними епіч. памʼятник у ландшафті бійцям 1-ї Кін­ної армії побл. смт Олесько (Буський р-н Львів. обл.) над магістра­л­лю Львів–Київ (1975, скульптор В. Борисенко, арх. А. Консулов, кон­структор Г. Шевчук; демонтовано 2017).

За чверть столі­т­тя незалеж. історії України накопичено певний досвід М. с. На зміну памʼятникам, присвяч. героям і подіям 2-ї світової вій­ни, створювали монументи, кургани, каплиці жертвам голодомору (меморіали у Києві та Харкові), ре­пресій (меморіал у Биківнян. лісі), воїнам-афганцям, ліквідаторам Чорнобил. аварії, героям Небес. сотні, учасникам антитерорист. операції та операції Обʼ­єд­наних сил на Сх. України. Є. Прокопов увічнив по­двиг учасників Революції гідності у символіч. сталевому хресті, встановленому 2015 біля укр. церкви побл. м. Чикаґо (шт. Іл­лінойс, США). На центр. площах Києва та Харкова створ. ансамблі, присвяч. 10-й і 20-й річниці незалежності. На май­дані Незалежності у Києві височіє 62-метр. колона з фігурою Оранти (2001, скульптор А. Кущ, арх. С. Бабушкін та ін.). На пл. Кон­ституції в Харкові незалежність уособлює образ давньогрец. богині Ніки на кулі (2012, скульптор О. Рідний). Окрім держ. замовника, у скульптури зʼявилися числен­ні приватні поціновувачі, банкіри, під­приємці. Серед оригін. пластич. ідей, що зна­йшли під­тримку спонсорів, варто від­значити монум. роботи А. Валієва у Києві — «Поверне­н­ня Архипенка» (1997) та «Еволюція пі­зна­н­ня» (2018). Знач. популярністю й обʼєктами турист. маршрутів стають памʼятники літ. і кіногероям, акторам у зі­граних ролях, завдяки яким вони набули слави, ві­домим спів­акам і письмен­никам. У Києві на створен­ні таких памʼят­ників спеціалізується В. Щур. Памʼятники Голохвастову і Проні Прокопівні з фільму «За двома зайцями», Паніковському з фільму «Золоте теля», Л. Бикову в ролі Титаренка з фільму «В бій ідуть тільки “старики”», арх. В. Городецькому в Пасажі за філіжанкою улюбленої кави стали не­відʼєм. культур. складовою міського простору. Пред­ставники нових скульптур. шкіл в Україні — харків. та одес. — у своїх несподіваних образах здатні змінити традиц. критерії сприйня­т­тя, вивести глядача на неочікуваний рівень спілкува­н­ня. Серед таких робіт — памʼятник закоханим Д. Іванченка в Харкові (2002; гнучка арка оголених тіл юнака та дівчини, які тягнуться один до одного, в оточен­ні струменів фонтана вони здаються неземними істотами). Харків. художник С. Гурбанов роз­містив фігуру скрипаля на даху сучас. будівлі. Не­зрівнян­ний одес. гумор і міський фольк­лор стають без­доган. спів­­авто­рами скульпторів — тендітні, ніжні, про­зорі, іграшк. герої скром. памʼятників назавжди залишаються у памʼяті. Серед них — уособ­ле­н­ня магнетич. жіночності актриса В. Холодна (2003), улюб­ленець Одеси авіатор С. Уточкін (2001) О. Токарева; засн. Одеси Й. Дерібас (1994), Одеса-мама, яка пригортає улюблених діточок — Дерібаса, Деволана, Ланжерона, Рішельє і Воронцова (2000), легендар. скрипаль «Ґамбрінуса» Сашко-музикант (2001) О. Кн­язика; письмен­ник-сатирик М. Жванецький (1998) В. Траскова. В Одесі ві­домий також па­мʼятник у ви­гляді 3-х коконів із головами М. Гоголя, О. Пушкіна та І. Бабеля, що з надією очікують появи на­ступ. генія із золотого яйця (1996, скульптор М. Степанов). Отже, монументалізм як принцип мисле­н­ня, можливо, у най­ближчі роки стане на­дба­н­ням історії культури. Крихкість, ненадійність, мінливість буття майже не дає фігуратив. скульптурі шансу на довге життя. Але вона всупереч реальності продовжує існувати в еклектич., напів­зруйнов. законом про декомунізацію просторі укр. міст, продовжуючи діалог із гуманістич. традиціями класич. образотворчості.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю