Монастир | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Монастир


Монастир

МОНАСТИ́Р (від грец. μоνασιήρıоνα – усамітнене житло) – громада ченців або черниць, які об’єдналися на основі тотожних релігійних поглядів та ідеалів для спільного проживання за особливими правилами, зафіксованими у монастирських статутах. М. також називають певним чином організов. комплекс культових, житл. та госп. приміщень, обнесених огорожею чи стіною. М. існують у православ., катол., греко-катол., вірм.-гри­горіан. Церквах, а також у буддизмі, ламаїзмі та деяких ін. релігіях.

У християнстві М. виникли у 3–4 ст. Розрізняють М. спільножитні та келіотства, чол. та жін., звич. і ставропігійні. Найпоширеніші – спільножитні, у яких життя регламентов. єдиним статутом, а ченці не мають власності. Очолює М. настоятель (намісник). В Україні М. виникли разом із прийняттям християнства, однак окремі ченці з’явилися раніше 988 р. Сучасні укр. М. є громадами ченців, об’єднаних на ґрунті тотож. реліг. поглядів, ідеалів, шляхів до спасіння, для спіл. проживання та молитви за особл. правилами, визначеними у монастир. статутах (уставах). Реалізація правед. життя через чернецтво передбачає зречення світу (миру), виконання добровільно взятих на себе обітниць – нестяжання, безкорисливості, безшлюбності (цнотливості) та послуху. Згідно з концепцією аскетизму, еволюція монастир. насельників загалом і кожного ченця зокрема має бути духов. сходженням до реліг.-морал. досконалості, уподібненням життю Ісуса Христа. Ін-т М. за майже тисячолітню історію пройшов склад., суперечливий шлях, рефлексуючи не лише своєрідність розвитку чернечо-монастир. комплексу, а й особливості сакрал. процесів у вітчизн. Церквах загалом. Досить часто істотні якісні зміни у монастир. життєорганізації спричиняли не іманентні процеси в самому ін-ті чернецтва (пріоритети тих чи ін. статутів, форм життєорганізації тощо), а позамонастир., позацерк. чинники (секуляризація монастир. власності, переведення М. у залежність від держави, політ. курс на їхню фактичну ліквідацію та ін.).

У рад. часи деклароване право на свободу совісті та функціонування реліг. орг-цій досить швидко було знецінене кампанією масової атеїзації (див. Атеїзм) і закриття М. та церков, що призвело до різкого зменшення кількості М. Так, 1917 у найдавнішій Київ. єпархії було 23 М. (5193 ченці), до 1940 їх усі закрито. Наприкінці нім.-фашист. окупації на укр. землях діяло 42 православ., греко- та римо-катол. М. Деяке пом’якшення антиреліг. політики у СРСР після 1943 (поставлення патріарха, відкриття духов. академій, семінарій, М., храмів тощо) наприкінці 1950-х рр. змінилося хвилею примус. атеїзму, масового закриття М., відкритих у роки вій­ни, зокрема найавторитетнішого серед віруючих Києво-Пе­чер., що до 1961 функціонував як лавра на нижній тер. печер. ком­плексу (див. Києво-Печерська Свято-Успенська лавра). У серед. 1980-х рр. в Україні діяло 9 православ. чол. і жін. М.: Почаївська Свято-Успенська лавра, Одеський Свято-Успенський чоловічий монастир, Свято-Різдво-Богородицький жіночий монастир (с. Олександрівка Болград. р-ну Одес. обл.), Київський Свято-Покровський жіночий монастир, Київський Свято-Флорівський Вознесенський жіночий монастир, Красногірський Свято-Покровський жіночий монастир, Корецький Свято-Троїцький Ставропігійний жіночий монастир, Чумалевський Свято-Вознесенський жіночий монастир, Мукачівський Свято-Миколаївський жіночий монастир, де мешкало бл. 580 ченців і черниць. Наприкінці 1980-х рр., осо­б­ли­во у зв’язку з відзначенням 1000-ліття запровадження християнства (1988) та політ. легітимізацією держ.-церк. відносин, виникли більш сприятливі умови для діяльності М., однак істотні якісні зрушення відбулися лише після 1991, з відновленням Україною незалежності, принцип. переглядом держ. політики щодо Церкви і реліг. орг-цій, переоцінкою реліг. чинника в укр. сусп-ві. Це спричинило появу не лише нових православ., але й греко- і римо-катол. М. Різко зросла їхня кількість (з 53-х у 1992 до 216-ти у 1996), при цьому половину приросту складали новоствор. обителі у Львів. (57), Терноп. (9), Івано-Фр. (10), Закарп. (8) обл. Тенденція до збільшення кількості М. різних конфесій продовжилася і надалі.

Станом на 2018 в Україні загалом діяло понад 500 М. Сучасні М. в Україні успадкували і зберігають вивірені віками традиц. для християнства способи чернечої життєорганізації, монастир. структур, здійснення богослужінь добового кола, виконання послуху, особистого молитов. правила тощо. Домінуючою формою внутр.-монастир. орг-ції є спільножитні М. Їхні статути, що базуються на положеннях, вироблених у свій час Пахомієм, Василем Великим, Феодором Студитом, Афанасієм Афонським, Савою Освяченим та ін. авторитетами чернечого подвижництва, створюють умови для досягнення гол. цілей чернецтва – спасіння душі, християн. досконалості шляхом благочестивого життя, суворого слідування вимогам Євангелія, наслідування Ісуса Христа. Упр. М. здійснюють намісники разом із духов. соборами (радами) чи заг. радами. Глави М. представляють заг. ради при вирішенні каноніч., богослужб., катехіз., благодійн., освіт.-вихов. питань, а також у відносинах із держ. органами влади і упр., громад. орг-ціями, підпр-вами тощо. М. – суб’єкти цивіл. права України. У їхній власності знаходяться будівлі, предмети культу, об’єкти вироб., соц. і благодійн. призначення, транс­порт, кошти, майно, необхідні для життєзабезпечення. Відповідно до чинного законодавства М. можуть створювати заклади для ведення благодійн., реліг.-просвітн., видавн., комерц., художньо-реставрац. та ін. діяльності, а також реліг. братства, т-ва, спілки, ін. добровіл. об’єднання громадян різного віросповідан­ня. Джерела надходження коштів до М.: грош. винагорода за богослужб. діяльність; добровіл. пожертви громадян, фондів, орг-цій; прибутки від ведення госп-ва, продажу літ-ри, предметів культу тощо. В окремих монастир. статутах (напр., Феодора Студита) підкреслено, що метою використання майна М. є не збагачення, а служіння. Згідно із традиціями зх. християнства римо- та греко-катол. М. входять до різних чернечих орденів, чинів, згромаджень (домініканців, бернардинців, василіян, редемптористів, студитів та ін.). Вони належать до відповід. територ. монастир. об’єднань – провінцій на чолі з провінціалами і мають верховні керівні органи з осередками у Римі, містах Польщі, Львові. Статути римо- та греко-катол. М. передбачають піклування про реліг. потреби одновірників і поза межами України. Діяльність сучас. вітчизн. М. і чернечо-монастир. об’єднань (орденів, чинів, згромаджень) ґрунтується на дотриманні монастир. статутів (типиків, уставників), соборів і положень чинного законодавства України, зокрема закону «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991; останні зміни – 2018).

Літ.: Климов В. Українські православні монастирі та чернецтво: позиція в національній історії. К., 2008.

Статтю оновлено: 2019