Монастир

МОНАСТИ́Р (від грец. μоνασιήρıоνα — усамітнене житло) — громада ченців або черниць, які обʼ­єд­налися на основі тотожних релігійних по­глядів та ідеалів для спільного прожива­н­ня за особливими правилами, зафіксованими у монастирських статутах. М. також називають певним чином організов. комплекс культових, житл. та госп. приміщень, обнесених огорожею чи стіною. М. існують у православ., катол., греко-катол., вірм.-гри­горіан. Церквах, а також у буд­дизмі, ламаїзмі та деяких ін. релігіях.

У християнстві М. виникли у 3–4 ст. Роз­різняють М. спільножитні та келіотства, чол. та жін., звич. і ставропігійні. Найпоширеніші — спільножитні, у яких життя регламентов. єдиним статутом, а ченці не мають власності. Очолює М. настоятель (намісник). В Україні М. виникли разом із прийня­т­тям християнства, однак окремі ченці зʼявилися раніше 988 р. Сучасні укр. М. є громадами ченців, обʼ­єд­наних на ґрунті тотож. реліг. по­глядів, ідеалів, шляхів до спасі­н­ня, для спіл. прожива­н­ня та молитви за особл. правилами, ви­значеними у монастир. статутах (уставах). Реалізація правед. життя через чернецтво перед­бачає зрече­н­ня світу (миру), викона­н­ня добровільно взятих на себе обітниць — нестяжа­н­ня, без­корисливості, без­шлюбності (цнотливості) та послуху. Згідно з концепцією аскетизму, еволюція монастир. насельників загалом і кожного ченця зокрема має бути духов. сходже­н­ням до реліг.-морал. досконалості, уподібне­н­ням життю Ісуса Христа. Ін­ститут М. за майже тисячолітню історію про­йшов склад., суперечливий шлях, рефлексуючи не лише своєрідність роз­витку чернечо-монастир. комплексу, а й особливості сакрал. процесів у вітчизн. Церквах загалом. Досить часто істотні якісні зміни у монастир. жит­тєорганізації спричиняли не іманентні процеси в самому ін­ституті чернецтва (пріоритети тих чи ін. статутів, форм жит­тєорганізації тощо), а позамонастир., позацерк. чин­ники (секуляризація монастир. власності, пере­веде­н­ня М. у залежність від держави, політ. курс на їхню фактичну ліквідацію та ін.).

У рад. часи деклароване право на свободу совісті та функціонува­н­ня реліг. організацій досить швидко було знецінене кампанією масової атеїзації (див. Атеїзм) і закри­т­тя М. та церков, що при­звело до різкого зменше­н­ня кількості М. Так, 1917 у найдавнішій Київ. єпархії було 23 М. (5193 ченці), до 1940 їх усі закрито. На­прикінці нім.-фашист. окупації на укр. землях діяло 42 православ., греко- та римо-катол. М. Деяке помʼякше­н­ня антиреліг. політики у СРСР після 1943 (по­ставле­н­ня патріарха, від­кри­т­тя духов. академій, семінарій, М., храмів тощо) на­прикінці 1950-х рр. змінилося хвилею примус. атеїзму, масового закри­т­тя М., від­критих у роки вій­ни, зокрема най­авторитетнішого серед віруючих Києво-Пе­чер., що до 1961 функціонував як лавра на нижній тер. печер. ком­плексу (див. Києво-Печерська Свято-Успенська лавра). У серед. 1980-х рр. в Україні діяло 9 православ. чол. і жін. М.: Почаївська Свято-Успенська лавра, Одеський Свято-Успенський чоловічий монастир, Свято-Різдво-Богородицький жіночий монастир (с. Олександрівка Бол­град. р-ну Одес. обл.), Київський Свято-Покровський жіночий монастир, Київський Свято-Флорівський Вознесенський жіночий монастир, Красногірський Свято-Покровський жіночий монастир, Корецький Свято-Троїцький Ставропігійний жіночий монастир, Чумалевський Свято-Вознесенський жіночий монастир, Мукачівський Свято-Миколаївський жіночий монастир, де мешкало бл. 580 ченців і черниць. На­прикінці 1980-х рр., осо­б­ли­во у звʼязку з від­значе­н­ням 1000-ліття за­провадже­н­ня християнства (1988) та політ. легітимізацією держ.-церк. від­носин, виникли більш сприятливі умови для діяльності М., однак істотні якісні зруше­н­ня від­булися лише після 1991, з від­новле­н­ням Україною незалежності, принцип. пере­глядом держ. політики щодо Церкви і реліг. організацій, пере­оцінкою реліг. чин­ника в укр. су­спільстві. Це спричинило появу не лише нових православ., але й греко- і римо-катол. М. Різко зросла їхня кількість (з 53-х у 1992 до 216-ти у 1996), при цьому половину приросту складали ново­створ. обителі у Львів. (57), Терноп. (9), Івано-Фр. (10), Закарп. (8) обл. Тенденція до збільше­н­ня кількості М. різних конфесій продовжилася і надалі.

Станом на 2018 в Україні загалом діяло понад 500 М. Сучасні М. в Україні успадкували і зберігають вивірені віками традиц. для християнства способи чернечої жит­тєорганізації, монастир. структур, здійсне­н­ня богослужінь добового кола, викона­н­ня послуху, особистого молитов. правила тощо. Домінуючою формою внутр.-монастир. організації є спільножитні М. Їхні статути, що базуються на положе­н­нях, вироблених у свій час Пахомієм, Василем Великим, Феодором Студитом, Афанасієм Афонським, Савою Освяченим та ін. авторитетами чернечого подвижництва, створюють умови для досягне­н­ня гол. цілей чернецтва — спасі­н­ня душі, християн. досконалості шляхом благочестивого життя, суворого слідува­н­ня вимогам Євангелія, наслідува­н­ня Ісуса Христа. Упр. М. здійснюють намісники разом із духов. соборами (радами) чи заг. радами. Глави М. пред­ставляють заг. ради при вирішен­ні каноніч., богослужб., катехіз., благодійн., освіт.-вихов. питань, а також у від­носинах із держ. органами влади і упр., громад. організаціями, під­приємствами тощо. М. — субʼєкти цивіл. права України. У їхній власності знаходяться будівлі, предмети культу, обʼєкти вироб., соц. і благодійн. при­значе­н­ня, транс­­порт, кошти, майно, необхідні для жит­тєзабезпече­н­ня. Від­повід­но до чин­ного законодавства М. можуть створювати заклади для веде­н­ня благодійн., реліг.-просвітн., видавн., комерц., художньо-ре­ставрац. та ін. діяльності, а також реліг. братства, товариства, спілки, ін. добровіл. обʼ­єд­на­н­ня громадян різного віро­сповідан­ня. Джерела надходже­н­ня коштів до М.: грош. винагорода за богослужб. діяльність; добровіл. пожертви громадян, фондів, організацій; прибутки від веде­н­ня господарства, продажу літ-ри, предметів культу тощо. В окремих монастир. статутах (напр., Феодора Студита) під­креслено, що метою викори­ста­н­ня майна М. є не збагаче­н­ня, а служі­н­ня. Згідно із традиціями зх. християнства римо- та греко-катол. М. входять до різних чернечих орденів, чинів, згромаджень (домініканців, бернардинців, василіян, редемптористів, студитів та ін.). Вони належать до від­повід. територ. монастир. обʼ­єд­нань — провінцій на чолі з провінціалами і мають верховні керівні органи з осередками у Римі, містах Польщі, Львові. Статути римо- та греко-катол. М. перед­бачають піклува­н­ня про реліг. потреби одновірників і поза межами України. Діяльність сучас. вітчизн. М. і чернечо-монастир. обʼ­єд­нань (орденів, чинів, згромаджень) ґрунтується на дотриман­ні монастир. статутів (типиків, уставників), соборів і положень чин­ного законодавства України, зокрема закону «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991; остан­ні зміни — 2018).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю