НИ́ЖНИК-ВИ́Н­НИКІВ Іван­на Василівна (08. 07. 1912, Львів — 09. 01. 1993, м. Мужен, Франція, 30. 09. 1995 пере­похов. на Янів. кладовищі у Львові) — художниця декоративного текс­тилю та кераміки, живописець. Член Асоціації незалежних українських мистців (1938). Закінчила Мистецьку школу О. Новаківського у Львові (1935). Активістка молодіжної творчої групи «Руб» (1932), член редколегії мистецького альманаху «Карби» (1933). 

Рання творчість — здебільшого порт­рети, натюрморти та числен­ні етюди гірських краєвидів Космача, Під­лютого, Ямни, околиць Львова, Зборова, Сновидова, що виконані в екс­пресіоністичній стилістиці, близькій малярським принципам її вчителя О. Новаківського. 1942 виїхала на територію пів­ден­но-західної Польщі; 1945–46 пере­бувала в таборах для пере­міщених осіб у Німеч­чині (в амер. окупаційній зоні), брала участь у ви­ставках митців-емі­грантів у Мюнхені, Баден-Бадені, Реґенс­бурзі. 1947–57 — у Парижі. Член Союзу українок у Франції та СФУЖО. Спів­працювала (як упорядник етно­графічних матеріалів) із науковим осередком НТШ у м. Сарсель. Створювала роботи в різних техніках графіки, батика (декоративні панно), вишива­н­ня по шовку золотими й сріб. нитками (хоругви, прапори). 1948–49 студіювала малярство в Академії Жульєна. Авторка циклу урбаністичних пейзажів «Світло Парижа», серії монотипій і олій «Українські Мадон­ни» та низки олійних порт­ретів ві­домих українських діячів Франції (М. Ковальського, П. Плевако, Леоніда Полтави) і жіночих образів, у яких від­чутні уроки майстрів паризької школи (П. Сезан­на, Р. Дюфі, А. Дерена, П. Бон­нара та ін.). 

Від 1947 щорічно влітку ви­їжджала малювати на Пів­день Франції, в курортне містечко Жуан-ле-Пен, привозила звідти етюди морського узбереж­жя Французької Рівʼєри, а із подорожей до Італії (1950), Іспанії (1952), Бельгії та Англії (1958), Норвегії (1961), Швейцарії (1970-і рр.) — без­ліч живописних краєвидів. Авторка колекції сувенірних ляльок в етномистецьких традиціях народів світу та різних ре­гіо­нів України (100 од. — збірка Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького). 1952 ви­вчала технологію художньої кераміки у провансальському містечку Вальоріс. 1957–58 мешкала в містечку Жуан-ле-Пен. Працювала в галузі художньої кераміки в техніці ручного ліпле­н­ня з глини та керамічної маси (з роз­писом емалями, гравірованим орнаментом, рельєфним ліпним декором та поливами). Керамічні твори, виконані в гуцульських народних традиціях, екс­понувала на ви­ставках у Парижі, Кан­нах і Вальорісі. 

1970 разом із П. Пікас­со брала участь у ви­ставці кераміки в м. Мужен по­близу Канн. Саме там, у садибі Вин­ни­ченків (т. зв. Закутку), 1959–93 після смерті Ро­залії Вин­ниченко мешкала Н.-В., за­просивши туди до спів­праці над керамікою Ю. Куль­чицького. У цей період «Закуток» став осередком української культури, сюди при­їздили брати Станіслав і Володимир-Євген Гординські зі США, поетеса Віра Вовк із Бразилії, художник Р. Лісовський з донькою З. Лісовською-Нижанківською із Швейцарії, проф. В. Кубі­йович із Сарселя. 

Від 1973 художниця працювала в оригінальній техніці аплікат. нашивного килима, виконуючи великоформатні композиції із клаптиків парчі, оксамиту, шовку, атласу, шерсті, творчо пере­осмислюючи традиції українського килимарства та уроки модерного французького мистецтва. Екс­понувала свої гобелени на ви­ставках у Парижі (1973), Мужені (1986), Шато-Напуль (1987); двома її виробами оздобили інтерʼєри Муженської мерії. 

1995 мистецький спадок Н.-В. пере­даний у Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького; деякі її гобелени, ляльки, а також твори живопису та худож. кераміки зберігаються в НХМ України (Київ) та приват. колекціях в Україні та за її межами. Учасниця художніх ви­ставок від 1932. Персональні — у Парижі (1948, 1949, 1988, 1992), Львові (2002, 2012; обидві — ювілейні), Києві (2012, ювілейна).