Окупація й анексія Криму

Визначення і загальна характеристика

ОКУПА́ЦІЯ й АНЕ́КСІЯ КРИ́МУ — насильницьке зайня­т­тя збройними силами Російської Федерації під без­посереднім керівництвом політичної влади країни-агресора території Кримського пів­острова (адміністративно — Автономної Республіки Крим та Севастополя як міста зі спеціальним статусом), здійснене з грубим поруше­н­ням українського та між­народного права, числен­ними посяга­н­нями на права і свободи людини. Окупацію слід від­різняти від анексії АР Крим і Севастополя — протиправного і неви­знаного між­народним спів­товариством при­єд­на­н­ня їх до складу території РФ. Окупація пере­дувала і стала під­ґрунтям для подальшої анексії РФ АР Кримі Севастополя. Водночас у політико-правовому середовищі триває дис­кусія щодо доречності за­стосува­н­ня терміну «анексія Криму». Противники його викори­ста­н­ня стверджують, що у такий спосіб легітимують сам факт «при­єд­на­н­ня» АР Крим і Севастополя до РФ. Враховуючи, що термін «анексія» іманентно по­значає саме протиправне при­єд­на­н­ня, його за­стосува­н­ня жодним чином не легітимізує агресивної діяльності РФ щодо АР Крим. Отже, тимчасово окупована РФ територія Криму — невід­ʼємна частина території України, у межах якої збройні формува­н­ня та окупаційна адміністрація РФ протиправно встановили і здійснюють фактичний контроль матеріальних ресурсів, су­спільних та інших від­носин, всупереч ви­знаному між­народним спів­товариством та утвердженим Кон­ституцією України державного суверенітету України.

Початком окупації Криму вважають 19—20 лютого 2014, коли вперше були за­стосовані людські та матеріал. засоби ЗС РФ для захопле­н­ня тер. п-ова, а 24 лютого ці дії пере­росли в повномас­штабне збройне вторгне­н­ня на території України. При цьому рос. влада усіляко заперечувала участь військових РФ у за­значених діях, незграбно маскуючи їх та спотворюючи інформацію про події через впливові не лише в Україні та РФ, але й у світі, під­контрольні Кремлю пропагандистські ЗМІ. Окупація Криму невипадково збіглася у часі з Революцією гідності, зокрема роз­стрілами на Май­дані Незалежності в Києві 18 лютого 2014 та втратою режимом В. Януковича контролю за ситуацією в державі: РФ прагнула «компенсувати» свої політичні й геополітичні невдачі. У Криму від­бувалися потужні акції непокори окупації.

Так, 26 лютого 2014 кримські татари провели мітинг по­близу ВР АР Крим, більшість депутатів якої стали на бік окупаційних сил. Указом Президента України від 26 лютого 2020 цей день ви­значено Днем спротиву окупації АР Крим і Севастополя. Проте ВР АР Крим з поруше­н­ням Кон­ституції України, фундаментальних норм між­нар. права, очевидним пере­вище­н­ням владних повноважень ухвалила низку колабораційних рішень, серед яких — при­значе­н­ня т. зв. загальнокримського референдуму. На нього винесено 2 пита­н­ня: про від­новле­н­ня Кон­ституції Криму 1992 і про його входже­н­ня до складу РФ. Крім того, 11 березня 2014 ВР АР Крим проголосила т. зв. Декларацію незалежності АР Крим і Севастополя, згідно з якою «республіка Крим» за від­повід. результатів референдуму 16 березня 2014 «отримала право» звернутися до РФ з проха­н­ням щодо входже­н­ня її до складу РФ на правах субʼєкта федерації. Декларацію під­тримала і Севастоп. міськрада.14 березня 2014 Кон­ституц. Суд України роз­глянув справу щодо від­повід­ності Кон­ституції України (кон­ституційності) По­станови ВР АР Крим «Про проведе­н­ня загальнокримського референдуму» від 6 березня 2014 та ви­знав її некон­ституційною; 20 березня — ви­знав такою, що не від­повід­ає Кон­ституції України, і т. зв. Декларацію незалежності АР Крим і Севастополя. У свою чергу, 15 березня 2014 ВР України до­строково припинила повноваже­н­ня ВР АР Крим. Проте ці ріше­н­ня не зупинили протиправну і насильниц. діяльність керівництва держави-окупанта та місц. колаборантів. Нелегітим. «референдум про статус Криму» проведено 16 березня 2014.За «офіційними результатами» за при­єд­на­н­ня до РФ проголосувало понад 96 % з тих, хто взяв участь у «референдумі». При цьому Кримськотатарського народу Меджліс оприлюднив свої дані про явку на голосува­н­ня у 40 % та числен­ні фальсифікації. 17 березня 2014 окупац. влада оголосила, що на під­ставі т. зв. Декларації незалежності АР Крим і Севастополя та «результатів референдуму» створ. «республіку Крим як незалежну і суверен­ну державу». У свою чергу, «республіка Крим» звернулася до РФ з пропозицією про прийня­т­тя її до складу РФ. Того ж дня президент РФ під­писав указ «про ви­зна­н­ня республіки Крим незалежною державою», а вже 18 березня був під­писаний договір про т. зв. прийня­т­тя Криму і Севастополя до складу РФ.

Усі авторитетні між­народні організації та цілковита більшість держав світу не ви­знали легітимності окупації та подальшої анексії Криму. РФ для виправ­да­н­ня без­під­ставно посилалася на прецедент з ви­зна­н­ням незалежності Косова, закріплене в Статуті ООН невід­ʼємне право народів на самови­значе­н­ня та надуману потребу захисту «російськомовного населе­н­ня Криму». Серед аргументів, до яких вдається керівництво РФ, кілька історичних фактів: після російсько-турецьких воєн територія тодішнього Кримського ханства була при­єд­нана (анексована) до складу Російської держави 1783, а у на­ступному році створено Таврійську обл. (у подальшому — Таврійську губернію). 1921 засновано Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку, пере­творену 1946 в Кримську область. Втрата автономії нібито була мотивована колабораціонізмом кримських татар під час 2 ї світової війни. Цьому рішен­ню пере­дували мас­штабні ре­пресії кримського населе­н­ня, зокрема, 18—20 травня 1944 з території Криму депортовано понад 300 тис. жителів, пере­важна більшість із яких — кримські татари (див. Депортація). Російська пропаганда зробила без­змістовний акцент на тому, що Кримську обл. пере­дано до складу України Указом Президії ВР СРСР лише 19 лютого 1954. Сучасне російське політичне керівництво подає це ріше­н­ня як необ­ґрунтоване й таке, що не заперечує «історичну належність Криму Росії». Крім цього, наводить аргумент про нібито державний пере­ворот, здійснений у лютому 2014 в Україні, «незакон­не усуне­н­ня» тодішнього Президента України В. Януковича від влади та за­грози, що виникли в результаті для національної без­пеки РФ, зокрема у Чорноморському регіоні. Проте така аргументація суперечить сучасним принципам і цін­ностям між­народного права, від­ображає задавнену політичну й культурну від­сталість як владного істеблішменту, так і най­активніших лідерів громадської думки РФ.

Актом агресивної окупації Криму порушено фундаментальні принципи між­народного права — територіальної цілісності держав та недоторкан­ності їхніх кордонів. Із цього приводу ухвалено низку актів провід­них між­народних ін­ституцій, зокрема: Резолюції ГА ООН від 27 березня 2014 про територіальну цілісність України та від 19 грудня 2016 про стан прав людини в АР Крим і Севастополі, по­станову Парламент. асамблеї Ради Європи «Про недавні події в Україні» від 9 квітня 2014, резолюцію Європ. парламенту від 17 квітня 2014 щодо рос. тиску на країни Сх. партнерства, по­станову Парламент. асамблеї ОБСЄ «Про продовже­н­ня чітких, важких і хибних порушень зобовʼязань ОБСЄ та між­народних норм з боку Російської Федерації»від 8 липня 2015, резолюцію Парламент. асамблеї Ради Європи «Про гуманітарний стан українських біженців та пере­міщених осіб» (2015), доповідь Між­народного кримінального суду від 14 листопада 2016. У за­знач. документах послідовно під­тверджено суверенітет і територіальну цілісність України, а також вказано, що референдум щодо статусу Криму не був санкціонований Україною, а отже, його результати не мають юридичної сили; закликано всі держави не ви­знавати будь-яких змін щодо статусу АР Крим і Севастополя; засуджено тимчасову окупацію тер. України і під­тверджено неви­зна­н­ня анексії Криму; РФ ви­знано державою-окупантом, анексію укр. пів­острова — протиправною згідно з між­нар. правом, статус Криму — тер. під рос. окупацією, ситуацію на тер. Криму та Севастополя — між­народним збройним конфліктом між РФ та Україною, твердже­н­ня РФ про право використовувати всі засоби для захисту рос. меншин у третіх країнах — таким, що не від­повід­ає між­народному праву і суперечить основоположним принципам між­народної поведінки у 21 ст. Засуджено й одно­сторон­нє та невиправ­дане поруше­н­ня РФ суверенітету і територіальної цілісності України, а також від­мову РФ поважати Гельсинські принципи суверенітету, цілісності, непорушності всесвітньо ви­знаних кордонів і заборони за­стосува­н­ня та за­грози за­стосува­н­ня сили від­носно держав-учасниць ОБСЄ.

Хоча початком без­посередніх дій РФ, спрямованих на окупацію й подальшу анексію Криму, вважають 19 лютого 2014, приховану й публічну політику щодо необхідності «поверне­н­ня Криму» в різних формах та з різною інтенсивністю вона вела з поч. 1990-х рр. Українська влада весь цей час майже не протистояла (за окремими винятками) такій діяльності РФ, допустила надмірну русифікацію регіону, тривалі та по­вторювані поруше­н­ня прав громадян України — етнічних українців і кримських татар, по­стійну чимраз більшу активізацію проросійських політ. сил і громадських організацій, продовже­н­ня пере­бува­н­ня на території Криму Чорноморського флоту РФ (зокрема і за т. зв. Харківськими угодами) тощо. Напр., пункт 14 Пере­хідних положень Кон­ституції України (нині вже нечин­ний) встановлював можливість викори­ста­н­ня наявних військових баз на території України для тимчасового пере­бува­н­ня іноземних військових формувань на умовах оренди в порядку, ви­значеному між­народними договорами України. Водночас, від­повід­но до стат­ті 17 Кон­ституції, на території України заборонено роз­ташува­н­ня іноземних військових баз. Враховуючи системний аналіз наведеного положе­н­ня, а також беручи до уваги перед­бачувані мотиви окремих учасників процесу ухвале­н­ня Кон­ституції України, є нес­простовні під­стави для висновку, що цей пункт був покликаний перш за все забезпечувати можливість пере­бува­н­ня на території України Чорноморського флоту РФ. Саме наявність цього пункту в Пере­хідних положе­н­нях Кон­ституції, на противагу прямій забороні, ви­значеній стат­тею 17, зробило можливим продовже­н­ня дис­локації російської іноземної бази на території України шляхом під­писа­н­ня Угод між Україною і РФ щодо пере­бува­н­ня Чорноморського флоту РФ на території України 1997 з їх скандальним продовже­н­ням 2010. Від­повід­но до стат­ті 134 Кон­ституції України та Закону України «Про забезпече­н­ня прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (2014) тимчасово окупована територія АР Крим та Севастополя є невід­ʼємною частиною території України, на яку поширюється дія Кон­ституції та законів України, а також між­народних договорів, згоду на обовʼязковість яких надала ВР України. Тимчасова окупація РФ території України, незалежно від її тривалості, незакон­на і не створює для РФ жодних територіальних прав. За державою Україна, територіальними громадами сіл, с-щ, міст, роз­ташованих на тимчасово окупованій території, органами державної влади, місцевого самоврядува­н­ня та ін. субʼєктами публічного права збережено право власності, інші речові права на майно, зокрема й на нерухоме, серед якого — земельні ділянки, що знаходяться на тимчасово окупованій території. Від­повід­но до українського кон­ституційного законодавства пита­н­ня щодо зміни кордонів України може вирішувати винятково загальнонаціональний референдум (ста­т­тя 73 Кон­ституції України). Згідно із Гаазькими конвенціями про закони та звичаї війни 1899 і 1907, на АР Крим і Севастополь як на окуповану територію поширено між­народно-правовий режим окупації.

Отже, держава-окупант зобовʼязана забезпечити громадський порядок і належ. рівень поваги до прав і свобод людини. Такі ж та інші обовʼязки на державу-окупанта покладає і Конвенція про захист цивіл. насел. під час війни (4-а Женев. конвенція). Крім того, на тимчасово окупованій території поширено особливий правовий режим пере­тину адміністративної межі та лінії зі­ткне­н­ня між тимчасово окупованою територією та іншою територією України, вчине­н­ня правочинів, проведе­н­ня виборів та референдумів, реалізації ін. прав і свобод людини та громадянина. Вʼїзд до Криму та виїзд із нього можливі лише через материк. частину України. Вʼїзд в окупований Крим повітряним чи морським транс­портом, а також вʼїзд через міст із тер. РФ є поруше­н­ням чин­ного законодавства України, що тягне за собою юридичну від­повід­альність. Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантува­н­ня прав і свобод людини та громадянина, перед­бач. Кон­ституцією та законами України, а також між­народними договорами, згоду на обовʼязковість яких надала ВР України, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупов. тер. Криму.

Осн. напрямами захисту прав і свобод цивіл. населе­н­ня на цих тер. є: захист основополож. політ., громадян., екон., соц., культур. та ін. прав і свобод людини; вжи­т­тя заходів для звільне­н­ня всіх незакон­но затриманих чи утримуваних РФ або окупац. адміністрацією РФ громадян України, а також іноземців та осіб без громадянства, які на закон. під­ставах пере­бували на момент їхнього затрима­н­ня на території України; сприя­н­ня забезпечен­ню від­новле­н­ня порушених матеріал. прав, соц.-екон., екол. і культур. потреб, зокрема шляхом реалізації заходів, ви­значених центр. органом виконав. влади, що забезпечує формува­н­ня та реалізує держ. політику з питань тимчасово окупов. тер., на викона­н­ня від­повід. рішень КМ України; на­да­н­ня правової та гуманітар. допомоги, мед. і соц. послуг на контрольов. Україною тер.; сприя­н­ня під­триман­ню культур. звʼязків; забезпече­н­ня до­ступу до закладів освіти та ЗМІ України тощо.

За під­рахунками екс­пертів, станом на 2021, прямі економічні втрати від тимчасової окупації РФ Криму вже склали бл. 135 млрд доларів США, в які входить: вартість землі на Кримському пів­острові (3 млрд) і доведених покладів корисних копалин (52,3 млрд) у ви­гляді, зокрема, природного газу та сирої нафти; втрати житлової нерухомості населе­н­ням (42,7 млрд), компаній (18,4 млрд), банків (2,7 млрд), держави (14 млрд), місцевих громад (1,7 млрд). Крім цього, не­зважаючи на те, що прямі людські жертви в результаті захопле­н­ня Криму були не такі значні, як ті, що за­знала Україна внаслідок нападу РФ на Донецької і Луганської обл. у 2014 та під час нового етапу агресії від лютого 2022, негативний вплив окупації на життя сотень тисяч громадян України — жителів Криму є вагомим. Так, за різними оцінками, за період від 2014 Крим залишили бл. 500 тис. жителів, натомість бл. 1 млн громадян РФ пере­їхали в Крим для по­стій. прожива­н­ня. Таким чином, від­булося масивне заміще­н­ня українського населе­н­ня Криму, особливо тих громадян, які не під­тримали окупації, громадянами країни-агресора. Це необхідно особливо враховувати в подальшому процесі від­новле­н­ня адміністративного, економічного, громад.-політичного контролю на території Криму.

Від­новле­н­ня контролю над усією державною територією України, зокрема АР Крим (деокупація), є стратегічним національним зав­да­н­ням. Процес деокупації Криму — комплекс заходів державної політики, наслідком яких має стати повна від­сутність на території Криму збройних формувань і окупаційної адміністрації РФ та встановле­н­ня загального ефектив. контролю України на цій території (поверне­н­ня тимчасово окупованої тер. під заг. юрисдикцію України та від­новле­н­ня її кон­ституційного ладу). З метою сприя­н­ня ко­ординації заходів із питань деокупації, реінтеграції та від­новле­н­ня територ. цілісності України, захисту прав та інтересів громадян України, подола­н­ня наслідків і від­шкодува­н­ня шкоди, зав­даної Україні, її громадянам та юрид. особам у звʼязку зі зброй. агресією та тимчас. окупацією РФ частини тер. держави, а також проектів і заходів у рамках діяльності Крим. платформи, 15 серпня 2022 Указом Президента України утворено Консультативну раду з питань деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території АР Крим та Севастополя як консультативно-дорадчий орган при Президентові України.

Нині очевидно, що ін­ституційними між­народними гарантіями демократичної стабільності та національної без­пеки най­успішніших держав світу, захисту прав людини та добробуту їхніх націй стали ЄС та НАТО. Саме у державах-чл. цих орг.-цій дотримані найвищі стандарти прав людини, демократії та без­пеки. Від­так пришвидше­н­ня євроінтеграц. процесів Україною за під­тримки зх. партнерів є однією з найбільш необхідних та ефективних перед­умов деокупації Криму як і гарантією нед­опуще­н­ня аналогічних агресивних дій РФ у майбутньому. Для українського народу, що протягом століть був по­збавлений можливості на рівних брати участь у роз­будові вільного європейського спів­товариства, по­стійно за­знавав не­справедливих утисків та ре­пресій, курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, особливо в умовах чергової рос. агресії, є послідовним та самоочевидним кроком на шляху утвердже­н­ня незалежної, демократичної і кон­ституційної державності, необхідним заходом для від­новле­н­ня повноцін­ного контролю над усією суверен­ною територією України.

Літ.: Статут Організації Обʼ­єд­наних Націй. Сан-Франциско, 1945; Декларація про принципи між­народного права, що стосуються дружніх від­носин та спів­робітництва між державами від­повід­но до Статуту Організації Обʼ­єд­наних Націй від 24 жовтня 1970; Женевська конвенція про захист цивільного населе­н­ня під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв між­народних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977; Заява Верховної Ради України «Про від­січ збройній агресії Російської Федерації та подола­н­ня її наслідків» від 21 квітня 2015; Жалімас Д. Російське виправ­да­н­ня анексії Криму та нацистська пропаганда: велика схожість та не­значні від­мін­ності // Український часопис кон­ституційного права. 2017. Вип. 2; Оцінка економічних втрат України від окупації Кримського пів­острову: аналітична записка / Центр економічної стратегії. К., 2021; Железняк М., Іщенко О. Зарубіжні онлайн-енциклопедії про анексований Крим // Dialog der Sprachen, Dialog der Kulturen. Die Ukraine aus globaler Sicht: XII. Internationale virtuelle Konferenz der Ukrainistik. München, 2022.

С. В. Різник

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю