ОКУПА́ЦІЯ й АНЕ́КСІЯ КРИ́МУ — насильницьке зайня­т­тя збройними силами РФ під без­посереднім керівництвом політичної влади країни-агресора території Кримського пів­острова (адміністративно — Автономної Республіки Крим та Севастополя як міста зі спеціальним статусом), здійснене з грубим поруше­н­ням українського та між­народного права, числен­ними посяга­н­нями на права і свободи людини. Окупацію слід від­різняти від анексії АР Крим і Севастополя — протиправного і неви­знаного між­народним спів­товариством при­єд­на­н­ня їх до складу території РФ. Окупація пере­дувала і стала під­ґрунтям для подальшої анексії Росією АР Криму і Севастополя. Водночас у політико-правовому середовищі триває дис­кусія щодо доречності за­стосува­н­ня терміна «анексія Криму». Противники його викори­ста­н­ня стверджують, що в такий спосіб легітимують власне факт «при­єд­на­н­ня» АР Крим і Севастополя до РФ. Враховуючи, що термін «анексія» іманентно по­значає саме протиправне при­єд­на­н­ня, його за­стосува­н­ня не може легітимізувати агресивної діяльності РФ щодо АР Крим. Отже, тимчасово окупована РФ територія Криму — невід­ʼємна частина території України, у межах якої збройні формува­н­ня та окупаційна адміністрація РФ протиправно встановили і здійснюють фактичний контроль матеріальних ресурсів, су­спільних та інших від­носин, всупереч ви­знаному між­народним спів­товариством та утвердженого Кон­ституцією України державного суверенітету України.

Початком окупації Криму вважають 19–20 лютого 2014, коли вперше були за­стосовані людські та матеріальні засоби ЗС РФ для захопле­н­ня територіального пів­острова, а 24 лютого ці дії пере­росли в повномас­штабне збройне вторгне­н­ня на території України. При цьому російська влада всіляко заперечувала участь військових РФ у за­значених діях, незграбно маскуючи їх та спотворюючи інформацію про події через впливові не лише в Україні та РФ, але й у світі, під­контрольні Кремлю пропагандистські мас-медіа. Окупація Криму невипадково збіглася у часі з Революцією гідності, зокрема роз­стрілами на Май­дані Незалежності в Києві 18 лютого 2014 та втратою режимом В. Януковича контролю за ситуацією в державі: РФ прагнула «компенсувати» свої політичні й геополітичні невдачі. У Криму від­бувалися потужні акції непокори окупації.

Так, 26 лютого 2014 кримські татари провели мітинг по­близу Верховної Ради АР Крим, більшість депутатів якої стали на бік окупаційних сил. Указом Президента України від 26 лютого 2020 цей день ви­значено Днем спротиву окупації АР Крим і Севастополя. Проте Верховна Рада АР Крим з поруше­н­ням Кон­ституції України, фундаментальних норм між­народного права, очевидним пере­вище­н­ням владних повноважень ухвалила низку колабораційних рішень, серед яких — при­значе­н­ня т. зв. загальнокримського референдуму. На нього винесено 2 пита­н­ня: про від­новле­н­ня Кон­ституції Криму 1992 і про його входже­н­ня до складу РФ. Крім того, 11 березня 2014 Верховна Рада АР Крим проголосила т. зв. Декларацію незалежності АР Крим і Севастополя, згідно з якою «республіка Крим» за від­повід­них результатів референдуму 16 березня 2014 «отримала право» звернутися до РФ з проха­н­ням щодо входже­н­ня її до складу РФ на правах субʼєкта федерації. Декларацію під­тримала і Севастопольська міськрада. 14 березня 2014 Кон­ституційний Суд України роз­глянув справу щодо від­повід­ності Кон­ституції України (кон­ституційності) По­станови Верховної Ради АР Крим «Про проведе­н­ня загальнокримського референдуму» від 6 березня 2014 та ви­знав її некон­ституційною; 20 березня — ви­знав такою, що не від­повід­ає Кон­ституції України, і т. зв. Декларацію незалежності АР Крим і Севастополя. У свою чергу, 15 березня 2014 Верховна Рада України до­строково припинила повноваже­н­ня Верховної Ради АР Крим. Проте ці ріше­н­ня не зупинили протиправну і насильницьку діяльність керівництва держави-окупанта та місцевих колаборантів. Нелегітимний «референдум про статус Криму» проведено 16 березня 2014. За «офіційними результатами» за при­єд­на­н­ня до РФ проголосувало понад 96 % з тих, хто взяв участь у «референдумі». При цьому Кримськотатарського народу Меджліс оприлюднив свої дані про явку на голосува­н­ня у 40 % та числен­ні фальсифікації. 17 березня 2014 окупаційна влада оголосила, що на під­ставі т. зв. Декларації незалежності АР Крим і Севастополя та «результатів референдуму» створено «республіку Крим як незалежну і суверен­ну державу». У свою чергу, «республіка Крим» звернулася до РФ з пропозицією про прийня­т­тя її до складу РФ. Того ж дня президент РФ під­писав указ «про ви­зна­н­ня республіки Крим незалежною державою», а вже 18 березня був під­писаний договір про т. зв. прийня­т­тя Криму і Севастополя до складу РФ.

Усі авторитетні між­народні організації та цілковита більшість держав світу не ви­знали легітимності окупації та подальшої анексії Криму. РФ для виправ­да­н­ня без­під­ставно посилалася на прецедент з ви­зна­н­ням незалежності Косова, закріплене в Статуті ООН невід­ʼємне право народів на самови­значе­н­ня та надуману потребу захисту «російськомовного населе­н­ня Криму». Серед аргументів, до яких вдається керівництво РФ, кілька історичних фактів: після російсько-турецьких воєн територія тодішнього Кримського ханства була при­єд­нана (анексована) до складу Російської держави 1783, а у на­ступному році створено Таврійську область (у подальшому — Таврійську губернію). 1921 засновано Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку, пере­творену 1946 в Кримську область. Втрата автономії нібито була мотивована колабораціонізмом кримських татар під час Другої світової війни. Цьому рішен­ню пере­дували мас­штабні ре­пресії кримського населе­н­ня, зокрема, 18–20 травня 1944 з території Криму депортовано понад 300 тис. жителів, пере­важна більшість із яких — кримські татари (див. Депортація). Російська пропаганда зробила без­змістовний акцент на тому, що Кримську область пере­дано до складу України Указом Президії Верховної Ради СРСР лише 19 лютого 1954. Сучасне російське політичне керівництво подає це ріше­н­ня як необ­ґрунтоване й таке, що не заперечує «історичну належність Криму Росії». Крім цього, наводить аргумент про нібито державний пере­ворот, здійснений у лютому 2014 в Україні, «незакон­не усуне­н­ня» тодішнього Президента України В. Януковича від влади та за­грози, що виникли в результаті для національної без­пеки РФ, зокрема у Чорноморському регіоні. Проте така аргументація суперечить сучасним принципам і цін­ностям між­народного права, від­ображає задавнену політичну й культурну від­сталість як владного істеблішменту, так і най­активніших лідерів громадської думки РФ.

Актом агресивної окупації Криму порушено фундаментальні принципи між­народного права — територіальної цілісності держав та недоторкан­ності їхніх кордонів. Із цього приводу ухвалено низку актів провід­них між­народних ін­ституцій, зокрема: Резолюції ГА ООН від 27 березня 2014 про територіальну цілісність України та від 19 грудня 2016 про стан прав людини в АР Крим і Севастополі, по­станову Парламентської асамблеї Ради Європи «Про недавні події в Україні» від 9 квітня 2014, резолюцію Європейського парламенту від 17 квітня 2014 щодо російського тиску на країни Східного партнерства, по­станову Парламентської асамблеї ОБСЄ «Про продовже­н­ня чітких, важких і хибних порушень зобовʼязань ОБСЄ та між­народних норм з боку Російської Федерації»від 8 липня 2015, резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи «Про гуманітарний стан українських біженців та пере­міщених осіб» (2015), доповідь Між­народного кримінального суду від 14 листопада 2016. У за­значених документах послідовно під­тверджено суверенітет і територіальну цілісність України, а також вказано, що референдум щодо статусу Криму не був санкціонований Україною, а отже, його результати не мають юридичної сили; закликано всі держави не ви­знавати будь-яких змін щодо статусу АР Крим і Севастополя; засуджено тимчасову окупацію території України і під­тверджено неви­зна­н­ня анексії Криму; РФ ви­знано державою-окупантом, анексію українського пів­острова — протиправною згідно з між­народним правом, статус Криму — території під російською окупацією, ситуацію на території Криму та Севастополя — між­народним збройним конфліктом між РФ та Україною, твердже­н­ня РФ про право використовувати всі засоби для захисту російських меншин у третіх країнах — таким, що не від­повід­ає між­народному праву і суперечить основоположним принципам між­народної поведінки у 21 століт­ті. Засуджено й одно­сторон­нє та невиправ­дане поруше­н­ня РФ суверенітету і територіальної цілісності України, а також від­мову РФ поважати Гельсинські принципи суверенітету, цілісності, непорушності всесвітньо ви­знаних кордонів і заборони за­стосува­н­ня та за­грози за­стосува­н­ня сили від­носно держав-учасниць ОБСЄ.

Хоча початком без­посередніх дій РФ, спрямованих на окупацію й подальшу анексію Криму, вважають 19 лютого 2014, приховану й публічну політику щодо необхідності «поверне­н­ня Криму» в різних формах та з різною інтенсивністю вона вела з початку 1990-х років. Українська влада весь цей час майже не протистояла (за окремими винятками) такій діяльності РФ, допустила надмірну русифікацію регіону, тривалі та по­вторювані поруше­н­ня прав громадян України — етнічних українців і кримських татар, по­стійну чимраз більшу активізацію проросійських політичних сил і громадських організацій, продовже­н­ня пере­бува­н­ня на території Криму Чорноморського флоту РФ (зокрема і за т. зв. Харківськими угодами) тощо. Напр., пункт 14 Пере­хідних положень Кон­ституції України (нині вже нечин­ний) встановлював можливість викори­ста­н­ня наявних військових баз на території України для тимчасового пере­бува­н­ня іноземних військових формувань на умовах оренди в порядку, ви­значеному між­народними договорами України. Водночас, від­повід­но до стат­ті 17 Кон­ституції, на території України заборонено роз­ташува­н­ня іноземних військових баз. Враховуючи системний аналіз наведеного положе­н­ня, а також беручи до уваги перед­бачувані мотиви окремих учасників процесу ухвале­н­ня Кон­ституції України, є нес­простовні під­стави для висновку, що цей пункт був покликаний перш за все забезпечувати можливість пере­бува­н­ня на території України Чорноморського флоту РФ. Саме наявність цього пункту в Пере­хідних положе­н­нях Кон­ституції, на противагу прямій забороні, ви­значеній стат­тею 17, зробило можливим продовже­н­ня дис­локації російської іноземної бази на території України шляхом під­писа­н­ня Угод між Україною і РФ щодо пере­бува­н­ня Чорноморського флоту РФ на території України 1997 з їх скандальним продовже­н­ням 2010. Від­повід­но до стат­ті 134 Кон­ституції України та Закону України «Про забезпече­н­ня прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (2014) тимчасово окупована територія АР Крим та Севастополя є невід­ʼємною частиною території України, на яку поширюється дія Кон­ституції та законів України, а також між­народних договорів, згоду на обовʼязковість яких надала Верховна Рада України. Тимчасова окупація РФ території України, незалежно від її тривалості, незакон­на і не створює для РФ жодних територіальних прав. За державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, роз­ташованих на тимчасово окупованій території, органами державної влади, місцевого самоврядува­н­ня та інших субʼєктами публічного права збережено право власності, інші речові права на майно, зокрема й на нерухоме, серед якого — земельні ділянки, що знаходяться на тимчасово окупованій території. Від­повід­но до українського кон­ституційного законодавства пита­н­ня щодо зміни кордонів України може вирішувати винятково загальнонаціональний референдум (ста­т­тя 73 Кон­ституції України). Згідно із Гаазькими конвенціями про закони та звичаї війни 1899 і 1907, на АР Крим і Севастополь як на окуповану територію поширено між­народно-правовий режим окупації.

Отже, держава-окупант зобовʼязана забезпечити громадський порядок і належний рівень поваги до прав і свобод людини. Такі ж та інші обовʼязки на державу-окупанта покладає і Конвенція про захист цивільного населе­н­ня під час війни (4-а Женевська конвенція). Крім того, на тимчасово окупованій території поширено особливий правовий режим пере­тину адміністративної межі та лінії зі­ткне­н­ня між тимчасово окупованою територією та іншою територією України, вчине­н­ня правочинів, проведе­н­ня виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини та громадянина. Вʼїзд до Криму та виїзд із нього можливі лише через материкову частину України. Вʼїзд в окупований Крим повітряним чи морським транс­портом, а також вʼїзд через міст із території РФ є поруше­н­ням чин­ного законодавства України, що тягне за собою юридичну від­повід­альність. Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантува­н­ня прав і свобод людини та громадянина, перед­бачених Кон­ституцією та законами України, а також між­народними договорами, згоду на обовʼязковість яких надала Верховна Рада України, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території Криму.

Основними напрямами захисту прав і свобод цивільного населе­н­ня на цих територіях є: захист основоположних політичних, громадянських, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод людини; вжи­т­тя заходів для звільне­н­ня всіх незакон­но затриманих чи утримуваних РФ або окупаційною адміністрацією РФ громадян України, а також іноземців та осіб без громадянства, які на закон­них під­ставах пере­бували на момент їхнього затрима­н­ня на території України; сприя­н­ня забезпечен­ню від­новле­н­ня порушених матеріальних прав, соціально-економічних, екологічних і культурних потреб, зокрема шляхом реалізації заходів, ви­значених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формува­н­ня та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій, на викона­н­ня від­повід­них рішень Кабінету Міністрів України; на­да­н­ня правової та гуманітарної допомоги, медичних і соціальних послуг на контрольованих Україною територіях; сприя­н­ня під­триман­ню культурних звʼязків; забезпече­н­ня до­ступу до закладів освіти та ЗМІ України тощо.

За під­рахунками екс­пертів, станом на 2021, прямі економічні втрати від тимчасової окупації РФ Криму вже склали близько 135 млрд доларів США, в які входить: вартість землі на Кримському пів­острові (3 млрд) і доведених покладів корисних копалин (52,3 млрд) у ви­гляді, зокрема, природного газу та сирої нафти; втрати житлової нерухомості населе­н­ням (42,7 млрд), компаній (18,4 млрд), банків (2,7 млрд), держави (14 млрд), місцевих громад (1,7 млрд). Крім цього, не­зважаючи на те, що прямі людські жертви в результаті захопле­н­ня Криму були не такі значні, як ті, що за­знала Україна внаслідок нападу РФ на Донецької і Луганської області у 2014 та під час нового етапу агресії від лютого 2022, негативний вплив окупації на життя сотень тисяч громадян України — жителів Криму є вагомим. Так, за різними оцінками, за період від 2014 Крим залишили близько 500 тис. жителів, натомість близько 1 млн громадян РФ пере­їхали в Крим для по­стійного прожива­н­ня. Таким чином, від­булося масивне заміще­н­ня українського населе­н­ня Криму, особливо тих громадян, які не під­тримали окупації, громадянами країни-агресора. Це необхідно особливо враховувати в подальшому процесі від­новле­н­ня адміністративного, економічного, громадсько-політичного контролю на території Криму.

Від­новле­н­ня контролю над усією державною територією України, зокрема АР Крим (деокупація), є стратегічним національним зав­да­н­ням. Процес деокупації Криму — комплекс заходів державної політики, наслідком яких має стати повна від­сутність на території Криму збройних формувань і окупаційної адміністрації РФ та встановле­н­ня загального ефективного контролю України на цій території (поверне­н­ня тимчасово окупованої території під загальну юрисдикцію України та від­новле­н­ня її кон­ституційного ладу). З метою сприя­н­ня ко­ординації заходів із питань деокупації, реінтеграції та від­новле­н­ня територіальної цілісності України, захисту прав та інтересів громадян України, подола­н­ня наслідків і від­шкодува­н­ня шкоди, зав­даної Україні, її громадянам та юридичним особам у звʼязку зі збройною агресією та тимчасовою окупацією РФ частини території держави, а також проектів і заходів у рамках діяльності Кримської платформи, 15 серпня 2022 Указом Президента України утворено Консультативну раду з питань деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території АР Крим та Севастополя як консультативно-дорадчий орган при Президентові України.

Нині очевидно, що ін­ституційними між­народними гарантіями демократичної стабільності та національної без­пеки най­успішніших держав світу, захисту прав людини та добробуту їхніх націй стали ЄС та НАТО. Саме у державах-членах цих організацій дотримані найвищі стандарти прав людини, демократії та без­пеки. Від­так пришвидше­н­ня євроінтеграційних процесів Україною за під­тримки західних партнерів є однією з найбільш необхідних та ефективних перед­умов деокупації Криму як і гарантією нед­опуще­н­ня аналогічних агресивних дій РФ у майбутньому. Для українського народу, що протягом століть був по­збавлений можливості на рівних брати участь у роз­будові вільного європейського спів­товариства, по­стійно за­знавав не­справедливих утисків та ре­пресій, курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, особливо в умовах чергової російської агресії, є послідовним та самоочевидним кроком на шляху утвердже­н­ня незалежної, демократичної і кон­ституційної державності, необхідним заходом для від­новле­н­ня повноцін­ного контролю над усією суверен­ною територією України.