Овсієнко Василь Васильович

ОВСІЄ́НКО Василь Васильович (08. 04. 1949, с. Леніне Радомишльського р-ну, нині Ставки Житомирського р-ну Житомирської обл. — 19. 07. 2023, Київ) — учасник правозахисного руху, громадсько-політичний діяч, публіцист. Брат А. Овсієнка. Премії ім. В. Стуса (2000), ім. І. Огієнка, Фундації родини Воскобійників (обидві — 2006). Ордени «За заслуги» 3-го ступеня (2005), «За мужність» 1-го ступеня (2006), князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2009). Закінчив Київський університет (1972). Відтоді учителював. Навесні 1968 виготовив декілька фотовідбитків праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», розповсюджував український самвидав серед студентів. 1972 допомагав В. Лісовому та Є. Пронюку видати 6-й («київський») випуск «Українського вісника» та «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» В. Лісового. Написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, що згодом були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою. 5 березня 1973 заарештований, 6 грудня того ж року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди засуджений до 4 років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії (РФ). Брав участь в акціях протесту. 1976 на «профілактиці» в Київському слідчому ізоляторі КДБ відмовився від визнан­ня вини. 1977 звільнений. Жив під адміністративним наглядом у рідному селі, працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широке листування з політв’язнями та їхніми родинами. Його інформація про події у мордовських таборах опублікована в «Хронике текущих собы­тий» і використана Українською Гельсінською групою. 18 листопада 1978 затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена Української Гельсинської групи О. Мешко та О. Бабич-Ор­лової, подав на міліціонерів у суд за грубу поведінку. 1 грудня того ж року проти нього порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору (ніби-то відірвав міліціонерові 2 ґудзики), 8 лютого 1979 засуджений до 3 років позбавлення волі. Покарання відбував у колоніях Запорізької і Житомирської обл. Відмовився свідчити у справах Л. Лук’яненка, М. Матусевича, Г. Снєгірьова, В. Стуса, Д. Мазура (на захист останнього подав заяву до КДБ) і написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності Української Гельсинської групи, членом якої його оголосили від дня зустрічі з О. Мешко. 26 серпня 1981 за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді засуджений до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Покарання відбував у Пермській обл. (РФ), брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом Президії ВР СРСР від 12 серпня 1988. У тому ж році ввійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсинської спілки, 1989 обраний головою її Житомирської філії. У листопаді 1989 взяв участь в експедиції з перепоховання у Києві В. Стуса, О. Тихого, Ю. Литвина. Співголова Українського комітету «Гельсинкі-90» та секретар УРП із видавничих справ (від 1990), заступник голови Республіканської християнської партії (1997–2001), координатор програми Харківської правозахисної групи (від 1998). У 1999–2005 організовував експедиції на Соловецькі о-ви та в урочище Сандармох (Карелія, РФ).

Упорядник, співупорядник, спів­автор кн. «Оксана Мешко, козацька матір: До 90-ліття з дня народження» (К., 1995), «Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали» (т. 1–4), «Юнаки з огненної печі» (обидві — 2001), «Три повстання Січків» (т. 1–2, 2003), «Добром нагріте серце: До 90-річчя І. Б. Бровка», «Оксана Мешко. Не відступлюся! До 100-річчя з дня народження» (обидві — 2005), «Горинь Михайло Миколайович. Запалити свічу» (2009; усі — Харків), «Біля витоків Незалежності» (К., 2011). Автор спогадів «Світло людей» (К., 1996; ч. 1–2, Х., 2005; 2007), «Василь Стус у віддзеркаленнях: Спогади В. Овсієнка про В. Стуса» (П., 2007), «Василь Стус: Поет і Громадянин: Книга спогадів та роздумів» (2013), «Життя як покута» (2019; обидві — Київ), а також багатьох статей в ЕСУ («Лист 139-ти», «Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих», «Закордонне представництво Української Гельсинської групи» тощо).

Завантажити статтю