Класика - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Класика

КЛА́СИКА (від. лат. classicus – взірцевий) – видатні художні твори, які є зразками для певної національної та світової літератури, музики, образотворчого мистецтва, архітектури тощо. Термін «К.» відносно літ-ри вперше вжив рим. письменник М. Фронтон (бл. 100–170) у творі, уривок з якого вміщено у 20-том. збірнику бесід і роздумів «Nocted Atticae» («Аттичні ночі») Авла Геллія (2 ст.). К. для європейців доби Просвітництва означала насамперед грец. і рим. літ-ру, образотворче мист-во й арх-ру часів античності, в основі яких – уявлення про красу і гармонію Всесвіту, принцип естет. довершеності та ін. Такій К. властивий орган. зв’язок із міфологією, прагнення до монументальності і статичності образів, нормативності та співмірності елементів, пряме вираження естет. ідеалу. Сусп. і морал. орієнтирами антич. К. в літ-рі є доблесть, благочестя, справедливість, пафос громадян. обов’язку, ідея морал. відповідальності людини за вільно обране рішення. Прикладом класич. зразка в Рим. імперії вважали культуру т. зв. золотого віку (1 ст. до н. е. – 1 ст. н. е.). Теор. засади К. найповніше викладено у пр. «Poihtikh/» («Поетика») і «Rhtorikh/» («Риторика») Аристотеля (заг. теорія літ-ри і мист-ва, естетика, наука про наслідування – мімезис), кн. «De arte poetica» («Наука поезії») Горація (принцип «золотої середини»). Серед антич. письменників-класиків найпомітніші – Есхіл (трагедія), Софокл (драма), Аристофан (комедія), Геродот (наук.-філос. й істор.-оповідна проза), Сократ і Платон (драм. діалоги), Цицерон (теорія оратор. стилів), Вергілій (епіка), Горацій та Овідій (лірика), Марціал (епіграма). У сучас. зх. літературознавстві замість поняття «К.» дедалі частіше використовують термін «канон». Критерієм віднесення до «канону» амер. літературознавець Г. Блум визначив «незвичність» («strangeness») творчості певного письменника, що підносить його над панорамою сучасників. До сучас. канону європ. літ-ри зараховують письменників різних літ. шкіл, напрямів і стилів, які втілили у творчості осн. зміст та ідеали сусп.-істор. і худож. розвитку (Данте Аліг’єрі, Дж. Боккаччо, Ф. Петрарка, Дж. Чосер, Ф. Рабле, М. Монтень, В. Шекспір, М. де Сервантес, Ж.-Б. Мольєр, Дж. Свіфт, Й. Ґете, Ф. Шіллер, В. Вордсворт, Дж. Байрон, В. Гюґо, О. де Бальзак, О. Пушкін, Ч. Діккенс, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов, Дж. Джойс, М. Пруст та ін.).

Класиками в нац. літ-рах вважають значно ширше коло письменників від тих, що реально увійшли від цієї літ-ри до європ. чи світ. канону. Особливо ця проблема стосується літ-р народів із колоніал. минулим, письменники яких перебували на маргінесах уваги міжнар. літ. спільноти й читачів ін. країн через відсутність їхніх держав на політ. карті світу та упослідженого статусу мов, якими вони творили (Т. Шевченко є центр. постаттю укр. канону, але його творчість мало відома за межами України).

В укр. літ-рі класич. вважають твори письменників, які найповніше виражають ідейно-художні тенденції різних періодів її розвитку і відзначаються великою естет. цінністю (Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Зерова, М. Рильського, М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Бажана та ін.).

У період рад. тоталітаризму до «укр. рад. К.» зараховували твори, позначені відданістю ідеол. вимогам правлячого режиму, підпорядковані меті його прославляння й утвердження. Вживання терміна «К.» щодо творчості окремих сучас. письменників має здебільшого ненаук. характер. Водночас спроби сформувати канон сучас. укр. письменників наражаються на брак усталених критеріїв формування його.

У музиці термін «К.» дещо звужений. Під ним найчастіше розуміють інструм. та вокал. твори композиторів 18 – поч. 20 ст., починаючи від Й.-С. Баха, К. Ґлюка і В.-А. Моцарта і закінчуючи часом, коли в музиці починають утверджуватися модерніст. тенденції (відомий вираз: «Г. Малер – останній класик»). Щодо творів композиторів ранішого часу (К. Монтеверді, А. Вівальді та ін.) частіше використовують терміни «старовинна музика», «музика епохи Відродження», «музика бароко» тощо. Стосовно творів визнач. композиторів 20 ст. (С. Прокоф’єв, Д. Шостакович та ін.) вживають також термін «сучасна К.». У цьому «звуженому» каноні класич. музики центр. постатями є В.-А. Моцарт, Л. ван Бетговен, Дж. Верді, Р. Ваґнер, М. Мусоргський, П. Чайковський, які залишили неперевершені взірці інструм. і вокал. музики. До канону укр. композиторів зараховують А. Веделя, Д. Бортнянського, М. Березовського, М. Лисенка, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського та ін. Під поняттям «класична музика» також розуміють будь-які муз. твори, що за естет. рівнем потребують від слухача певного рівня підготовки й освіченості.

В образотвор. мист-ві і арх-рі термін «К.» вживають у розширеному значенні найцінніших, найбільш естетично досконалих зразків мист. надбання минулих століть та у звуженому значенні – твори доби класицизму (18 – поч. 19 ст.), орієнтов. на естет. зразки античності.

Літ.: Лосев А. Эллинистически-римская эстетика I–II вв. н. э. Москва, 1979; Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. К., 1981; Блум Г. Західний канон. Книги на тлі епох / Пер. з англ. К., 2007; Купціус Е. Р. Європейська література і античне середньовіччя. Л., 2007.

М. В. Стріха

Стаття оновлена: 2013