КОЗОЛУ́ПОВ Семен Матві­йович (10(22). 04. 1884, станиця Краснохолмська Оренбур. губ., Росія — 18. 04. 1961, Москва) — віолончеліст, педагог. Доктор мистецтво­знавства (1941), професор. Народний артист РРФСР (1946). Початкову муз. освіту здобув у військ. хорі при штабі Оренбур. козачого війська (від 1894), де на­вчався гри на корнеті-а-пістоні, скрипці, після травми лівої руки — на віолончелі. На за­проше­н­ня О. Вержбиловича вступив до Санкт-Петербур. консерваторії (1904), яку закінчив 1907 (кл. О. Вержбиловича, І. Зейферта). Після пере­моги на Конкурсі віолончелістів на честь 50-річчя РМТ (Москва, 1911, 1-а премія) з успіхом концертував містами Росії й України. Був учасником струн. квартету Моск. від­діл. РМТ, з яким виконав багато моногр. про­грам, присвячених композиторам класич. і романт. стилів. Ви­ступав у камер. ансамблях із піаністами К. Ігумновим, С. Танєєвим, О. Ґольденвайзером, В. Пухальським, Г. Беклемішевим, диригентами С. Василенком, Р. Ґлієром. Брав участь у сонат. вечорах із творів Л. ван Бетговена, С. Рахманінова, С. Франка, К. Сен-Санса та ін. Викладав у Саратов. (Росія, 1912–16), Київ. (1916–20), Моск. (1922–61; у 1936–54 — завідувач кафедри віолончелі і контрабаса, 1942–48 — декан оркестр. ф-ту) консерваторіях. Водночас до середини 1950-х рр. — соліст оркестру Великого театру, «Персимфансу», симф. оркестру Філармонії (усі — Москва). Давав сольні концерти за участі дружини — піаністки Н. Козолупової, дочок — піаністки Ірини, віолончелістки Галини та скрипальки Марини Козолупових, своїх учнів. Виконав. майстерність К. по­єд­нала найкращі традиції рос. віолончел. школи й сучасні здобутки. Для нього характерні висока тех. майстерність, яскрава віртуозність, широкий і насичений звук. К. — один із засновників рад. віолончел. школи. Його школа мала системний характер: виконав. сторона, педагогіка та методика органічно по­єд­нувалися й закріплювалися у багаторічному виконан­ні та пед. досвіді. Серед учнів і послідовників — Л. Ґінзбурґ, М. Ростропович, С. Кнушевицький, Ф. Лузанов, Я. Слободкін, В. Фейгін, Н. Шаховська, В. Сазикін. Про­гресивні принципи методики К. зна­йшли від­дзеркале­н­ня у створених ним редакціях віолончел. сольних сюїт Й.-С. Баха, концертів К. Давидова, старовин. сонат, пʼєс, етюдів, а також у доповне­н­нях і коментарях (разом із Л. Ґінзбурґом) до першого рад. вид. «Школи для виолончелей» К. Давидова (Москва, 1947).