Козицький Пилип Омелянович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Козицький Пилип Омелянович

КОЗИ́ЦЬКИЙ Пилип Омелянович (11(23). 10. 1893, с. Летичівка, нині Монастирищен. р-ну Черкас. обл. – 27. 04. 1960, Київ) – композитор, музикознавець, педагог, музично-громадський діяч. 3асл. діяч мист-в УРСР (1943). Проф. (1945).Чл. СКУ. З родини священика. Навч. у Київ. духов. семінарії (1905), закін. Київ. духовну академію (1917). Під час навч. в Академії був диригентом її хору (1914–15). Належав до актив. членів УАПЦ, зокрема виступив із доповіддю «Про українські церковні співи» на Всеукр. соборі УАПЦ (Київ, 1921). Закін. Київ. консерваторію (1920; кл. композиції Б. Яворського, гармонії та інструментування – Р. Ґлієра). Викладав у Київ. (1918–24) та Харків. (1925–35) муз.-драм. ін-тах та Київ. консерваторії (від 1935; у 1944–49 – зав. каф. історії укр. музики, 1949–57 – історії укр. і зарубіж. музики, 1957–60 – історії музики). Один із засн. і кер. Ком-ту пам’яті М. Леонтовича (Київ, 1921), Всеукр. муз. т-ва ім. М. Леонтовича (Київ, 1922, від 1926 – у Харкові), Всеукр. т-ва рев. музикантів (Харків, 1928), Спілки рад. музик України (Харків, згодом Київ, 1932, від 1939 – Спілка рад. композиторів України, від 1957 – СКУ). Гол. ред. ж. «Музика» (Київ, 1923–27), заст. гол. ред. ж. «Музика масам» (Харків, 1928–31), «Радянська музика» (Харків, згодом Київ, 1933–41). У Харкові був також інспектором музики і головою Вищої муз. ради при Наркомосі УСРР (1925–35). У 1939–41 – худож. кер. Респ. філармонії. 1943–48 – заст. голови Ком-ту у справах мист-в при РНК УРСР. Ініціатор створення і голова Хор. т-ва УРСР при СКУ (1959; усі – Київ). Особливості виховання, різнобічне знання співочих традицій (духов. і світс.) зумовили спрямування твор. інтересів К. до хор. музики. У ранніх композиціях для церк. відправ помітне прагнення до новацій. розширення її стильових засад, пошукове поєднання елементів традицій стародав. розспіву з нац. стилістикою нар.-пісен. інтонаційності. Ладово-гармонійні особливості й лінеарність фактури виявляють модерне мислення К., прагнення до оновлення муз. мови, хоча стиль музики наближався до романтизму, згодом до постромантизму. Навіть вільний метр у його творах сприймається як алюзія зі знаменними композиціями, стилізаціями, характер. для мист. тенденцій поч. 1920-х рр. Короткочасне функціонування духов. творів, підготовлених К. до друку (за окремими винятками неопубл.), спричинилося до їх забуття на батьківщині, на відміну від довгочас. репертуар. життя музики композитора в осередках укр. діаспори. Пед. і хормейстер. обдаровання К. виявилося під час його співпраці з дит. хором 1-ї Київ. г-зії (згодом 1-ї труд. школи), що став найкращим дит. колективом міста. М. Леонтович написав на прохання К. для його колективу декілька хорів до шкіл. інсценізації казки Б. Грінченка «На Русалчин Великдень», успіх якої надихнув композитора на створення однойм. опери. Для свого хору К. опрацював бл. 50 нар. пісень; присвятив йому зб. «Десять шкільних хорів» (К., 1922), цим творам властива «новопісенна» манера розспіву поезій Т. Шевченка, Б. Грінченка, П. Куліша, Олександра Олеся, П. Тичини та ін. Унаочнення для дітей різних принципів муз. компонування покладено в основу хор. зб. «Волошки» (Х., 1926), де з інтонацій однієї теми («звукограми» імені поета В. Блакитного) вибудовано різні за формотворенням частини циклу сюїт. типу. Цикли концертно-хор. опрацювань нар. пісень К. розвинули здобутки К. Стеценка й М. Леонтовича в цій галузі. У хор. циклі «Вісім прелюдів-пісень» (К., 1923, присвяч. пам’яті М. Леонтовича), який одразу ж став репертуарним, – вибагливий добір пісень, цілісна циклічна драматургія, психол. розкриття образів, віртуозна поліфон. техніка, динамізм остинат. розробок («Ой дуб дуба», «Ой коляда-колядниця»). Циклам «Чотири народні пісні» (Х., 1927) і «Вісім українських народних новел» (Москва, 1938), де добір зразків здебільшого мотивовано класово-соц. тематикою, притаманні глибинна настроєвість, лінеарна техніка, синтез нар.-підголоскової та імітац. поліфонії, ладово-гармонійна динаміка. Еталоном худож. досконалості стала новела-веснянка «Не стелися, зелений кудрявчик». Інтерес до цикліч. композицій вирізняє також оригін. хор. твори К. Диптихи «Червоний заспів» («Риємо, риємо» і «На зелені килими», сл. В. Чумака) // «Червоний заспів», К., 1925, вип. 1; «Червоним шляхом» («Голод», сл. М. Йогансена і «Нова Атлантида», сл. В. Сосюри) // Там само, вип. 3; «Дивний флот» («Плач Ярославни» і «Дивний флот», сл. П. Тичини; Х.; К., 1926) становлять новатор. спроби протиставлення 2-х контраст. картин як антиподів, об’єднаних єдиною худож. ідеєю циклу, а іноді й спільними стильовими елементами. Конструктивна ідея циклів-диптихів знайшла розвиток і в ін. жанрах укр. музики. Цьому сприяли неабиякий інтерес до нових можливостей такого типу циклу й художня цінність композицій К., популярних серед муз. колективів. У 1940–50-х рр. К. звертався до жанру кантат. Окрім кантати «Співцеві народу» (пам’яті М. Лисенка, 1942; сл. М. Рильського; у співавт. з М. Вериківським), «Наше майбутнє» (1949), що залишилися в рукописі, ці твори присвяч. заідеологізов. суспільно актуал. тематиці. Найбільший резонанс мала акапел. кантата «Пам’яті більшовика» (Москва, 1951; сл. М. Рильського; 3-частин. цикл для мішаного хору за композиц. структурою виростав із традицій давніх хор. концертів). У 1-й частині включення опрацьованої М. Леонтовичем пісні «Із-за гори сніжок летить» (без слів) як вступу до трагічного «Голову, друзі, схилімо у тузі» розвивало традиції використання нар.-пісен. матеріалу в музиці для відправ (зокрема «Панахиди» К. Стеценка). На той час кантата К. була поодиноким сміливим нагадуванням про давні нац. традиції для молодшої генерації композиторів. З-поміж концерт. хорів К. глибиною змісту, етичністю вирізняються «Пісня про пісню» (К., 1956), «Народе мій» (у рукописі; обидва – сл. М. Рильського), засвідчуючи високий, не цілком зреалізов. потенціал їх автора. Велику популярність мав свого часу «Юнацький марш» (сл. В. Поліщука) // «Червоний заспів», 1925, вип. 2. Поодинокими опусами представлено у твор. доробку К. солоспів і сольну пісню. Неопублікованими залишилися ранні романси на сл. П. Тичини (1920) і Г. Сковороди (1944). Видрукувані зразки цього жанру досить різнопланові: пантеїстичне замилування природою, витончений ліризм у солоспівах на сл. П. Тичини («А я у гай ходила», 1927; «Укрийте мене»), конфліктні зіставлення тематизму, типів вокал. артикуляції, ускладненої фактури супроводу в драм. діалозі «Він шепнув мені» (сл. Р. Таґора; обидва – 1928; усі – Київ), дисонантна насиченість експресивної «Балади про ката» (сл. М. Терещенка; Х., 1933) засвідчують експерим. пошуки індивідуалізов. відтворення худож. образів. Значно традиційнішими видаються пісні повоєн. часу («Колискова», сл. М. Рильського; «Пісня про Гулю Корольову», сл. Є. Ільїна; обидві опубл. у зб. «Пісні та хори про Велику Вітчизняну війну», Москва, 1944). К. – автор першого в Україні твору для духового інструмента з оркестром – «Варіацій на народну пісню» для фагота й малого оркестру (1929). У камерно-інструм. музиці ранні поодинокі спроби компонування фортепіан. сюїти («Сторінка дитинства», Москва) і Струн. квартету (у 2-х ч.; обидва – 1913) виявили найімпонуючі для К. жанри. У його доробку серед. 1920-х рр. для струн. квартету створ. «Варіації на купальську тему» (Х., 1925) й сюїту «Хореофрагменти» (1927, неопубл.). Варіацій. принцип покладено в основу Сюїти на башкир. тему для струн. квартету (2-а ред. – Москва, 1947). Неопубл. й непоставленими залишилися оперні композиції К.: «Невідомі солдати» (1934, лібрето Л. Первомайського; 2-а ред. – «Жан Жірарден», 1937), а також «За Батьківщину» (1941, лібрето С. Кудаша й X. Ібрагімова). Перша опера має ознаки муз. драми, наскрізну дію, симф. розвиток, розмаїту лейтмотивну систему, гармонічну загостреність муз. звучання, превалювання декламаційності в мовленні дійових осіб, виразні хор. епізоди. К. також писав музику до театр. вистав, зокрема театру «Березіль» Леся Курбаса (Київ, згодом Харків). У серед. 1930-х рр. створив музику до к/ф: «Дочка партизана» (1934, озвучений 1937, реж. О. Маслюков), «Повінь» (реж. Л. Голуб, М. Садкович), «Сонячний маскарад» (реж. Є. Григорович; обидва – 1936; усі – «Українфільм», Одеса), згодом «Кубанці» (пісні на сл. В. Сосюри, реж. М. Володарський, М. Красій), «Стожари» (реж. І. Кавалерідзе; обидва – 1939, Київ. кіностудія худож. фільмів). У фільмах вдало ілюстровано зоровий ряд, часто за допомогою фольклор. матеріалу або оригін. музики (пісня «Над нами, товаришу, небо прозоре» з к/ф «Квітуча Україна», 1951, реж. А. Слісаренко). Фрагменти театр. та кіномузики композитор використав для оркестр. творів: з музики до п’єси Я. Лопатинського К. скомпонував програмну 4-частинну сюїту «Козак Голота» (Москва, 1934), з музики до к/ф «Повінь» – сюїту «П’ять мініатюр» (1962), із к/ф «Дочка партизана» – однойм. симф. поему (1963; обидві – Київ; усі – 2-а ред.). Музикознавча діяльність К. розпочалася фундам. дисертац. дослідж. «Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування» (завершив 1917, у рукописі). Розкриваючи визначал. роль цього закладу для розвитку муз. освіти і професіоналізму в Україні й Росії, молодий дослідник методологічно точно визначив здобутки найпродуктивніших просвітниц. етапів його істор. розвитку та стагнацію «пореформенного» (після 1819) звуження сфери освіт. діяльності. К. дослідив формування муз. освіти у братс. школах України 16–18 ст. і принципи фахової підготовки у Київ. духов. академії музикантів-регентів, співаків, теоретиків та композиторів, діяльність її знаменитого хору і його диригентів. Це дослідж., яке вважали втраченим, віднайдено через 52 р., вже після смерті К., воно виявилося концепційно й фактологічно багатим здобутком для музикознавців і культурологів; підготовлено до друку О. Шреєр-Ткаченко (К., 1971). К. створив низку оригін. метод. розробок для освоєння специфіки музики, розуміння процесів формотворення, був автором перших цінних нарисів про творчість М. Леонтовича й К. Стеценка, розвідок про укр. нар. пісню тощо. Здійснив низку записів на грамплатівки. Серед учнів – М. Гордійчук, Н. Горюхіна, С. Грица, Л. Єфремова, Л. Івахненко, О. Малозьомова, Т. Некрасова, С. Павлишин, Л. Пархоменко, В. Таловиря, О. Шреєр-Ткаченко, 3. Юферова.

Пр.: Творчість Миколи Леонтовича // Музика. 1923. № 1; Кирило Стеценко // Там само. № 2; Климент Квітка і сучасна українська музика // Нове мист-во. 1925. № 8; Всеукраїнське музичне товариство ім. Леонтовича в його минулому, сучасному і майбутньому // Музика. 1927. № 4; Музика масам: Зміст, форми й методи муз.-політосв. роботи. X., 1928; Українська музична культура // УЛ. 1941. № 2; 1942. № 3–4; Бедржих Сметана. К., 1949; Тарас Шевченко і музична культура. К., 1959.

Літ.: Альшванг А. Творчество Козицкого // Сов. музыка. 1934. № 12; Гордійчук М. П. О. Козицький: Нарис про життя і творчість. К., 1951; 1959; Фільц Б. Хорові обробки українських пісень П. О. Козицького // НТЕ. 1962. № 2; Михайлов М. П. О. Козицький. К., 1966; Некрасова Т. Хорові твори П. Козицького // УМ. 1968. Вип. 3; Боровик М. Віднайдене дослідження П. Козицького («Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування») // Музика. 1971. № 6; Уманець В. П. О. Козицький – учитель музики і співів // Там само. 1973. № 1; Гордійчук М. Пилип Козицький. К., 1985; Величко Н. Деятельность Ф. Е. Козицкого в области музыкального воспитания детей // Теория и история муз. исполнительства. К., 1989; Величко Н. П. О. Козицький і проблеми музичного виховання дітей // УМ. 1990. Вип. 25; Пархоменко Л. Хорова творчість // Історія укр. музики. Т. 4. К., 1992; Уманець В. Будівничий музичної культури // Музика. 1993. № 6; Гордійчук М. Народ його не забув // КіЖ. 1993, 23 жовт.; Юрченко М. Духовні твори композиторів 20-х років XX ст. К., 2004; Леоненко Я. Сторінками співпраці Леся Курбаса та П. Козицького // Укр. і світ. муз. культура: сучас. погляд: Наук. вісн. Нац. муз. академії України. К., 2005. Вип. 36, кн. 1.

Л. О. Пархоменко

Стаття оновлена: 2013