Рудницький Степан Львович

Визначення і загальна характеристика

РУДНИ́ЦЬКИЙ Степан Львович (03. 12. 1877, м. Пере­мишль, нині Під­карпатського воєводства, Польща — 03. 11. 1937, ур­очище Сандормох по­близу м. Медвежʼєгорськ, Карелія, РФ) — гео­граф, геолог, карто­граф, етно­граф, громадський діяч. Брат Юліана Опільського та С. Дністрянської. Доктор філософії (1901), професор (1904), дійсний член НТШ (1901), академік ВУАН (1929). Закінчив Львівський університет (1899), по­глиблював зна­н­ня у Ві­денському та Берлінському університетах. Учень істориків М. Грушевського, І. Шараневича, Л. Фінкеля, гео­графа, геоботаніка А. Ремана та німецького геолога А. Пенка. Від 1899 працював учителем гео­графії та історії у гімназіях Львова та Тернополя; водночас 1904—08 та від 1919 — професор Ві­денської академії торгівлі та Ві­денського геологічного ін­ституту; 1908—19 з пере­рвою — професор кафедри гео­графії Львівського університету (викладав українською мовою загальну гео­графію і гео­графію України); 1914—18 — у карто­графічному ві­домстві Ген­штабу ав­стрійської армії у Відні. 1911 брав участь у заснуван­ні Спортивного товариства «Україна»; від 1914 — член Надзірної ради Національного музею у Львові. 1918—21 — активний учасник національно-визвольних змагань українського народу (радник Президента ЗУНР Є. Петрушевича з економічних та економічно-гео­графічних питань, делегат між­народних мирних конференцій). 1919 на еміграції у Відні разом з іншими патріотами О. Колес­сою, І. Горбачевським, С. Дністрянським, С. Смаль-Стоцьким організував Український вільний університет (від 1921 — у Празі), у якому й працював до 1926; водночас від 1921 — професор гео­графії та декан філософського факультету Вищого педагогічного ін­ституту імені М. Драгоманова та професор Карлового університету. У жовтні 1926 емігрував до УРСР, де спочатку очолював кафедру топології та карто­графії Геодезичного ін­ституту; від 1927 — засновник і директор Українського науково-дослідного ін­ституту гео­графії і карто­графії (обидва — Харків). Здійснив низку екс­педицій на Дні­про та Донбас. 1929 — керівник кафедри гео­графії ВУАН, комісії крає­знавства, Музею антропології та етно­графії імені Ф. Вовка. За сумісництвом працював у редакції Української радянської енциклопедії. 21 березня 1933 заарештований, 23 вересня того ж року за звинуваче­н­ням у приналежності до контр­революційної організації, шкідництві та шпигунстві засуджений до 5-ти років по­збавле­н­ня волі. Покара­н­ня від­бував у РФ — у таборі «Свірлаг» (Вепсляндія), на обʼєктах Біломорсько-Балтійського ка­налу (Карелія), у таборі особливого при­значе­н­ня на Соловецькому архіпелазі в Білому морі (Архангельська обл.). В увʼязнен­ні написав книги «Геономія (Астрономічна гео­графія)» (в слідчому ізоляторі Харкова, 1933) і «Ендоген­на динаміка земної кори» (у Біломорсько-Балтійському таборі), рукописи яких не збереглися. 9 жовтня 1937 засуджений до роз­стрілу. 1965 реабілітований.

Наукова діяльність над­звичайно різноманітна. У своїх працях він заклав наукові основи української гео­графічної і карто­графічної наук: ви­значив обʼєкт гео­графії — Землю та її поверх­ню, місце в системі наук (від­ніс її до природничих наук), об­ґрунтував структуру гео­графії (роз­ділив усю систему гео­графічних наук на загальну і описову гео­графію), вказав на існува­н­ня гео­графічних законів, створив наукові основи гео­графічного україно­знавства, зокрема окреслив українську національну територію, ви­вчив про­блеми демогео­графії України, роз­крив гео­графічне місце України в Європі й світі та ін. Об­ґрунтував основи політичної гео­графії України, її геополітики, а також військової гео­графії; роз­крив геоморфологію Карпат, Закарпа­т­тя, Поді­л­ля, Дні­провського басейну, Європи; написав комплексні характеристики окремих регіонів України, українських етнічних земель — Галичини, Західної Волині, Холмщини, Під­ляш­шя, української Бес­сарабії; заклав науково-методичні основи української карто­графії, роз­горнув ви­да­н­ня україномовних карт України, світу й частин світу; роз­робив теоретичні основи роз­витку гео­графічної освіти та крає­знавства, видав низку на­вчальних посібників для школи; започаткував дослідже­н­ня гео­графічної термінології та власних гео­графічних назв. Уперше подав українським читачам гео­графічні ві­домості про Антарктиду (1904), одним з перших здійснив природно-гео­графічне ра­йонува­н­ня України (1923), фундаментально об­ґрунтував гео­графічні основи українського націоналізму. Брав участь у від­роджен­ні Українського гео­графічного товариства у Харкові, організував ви­да­н­ня «Записок Українського науково-дослідного ін­ституту гео­графії і карто­графії» (ви­йшло два випуски). До 130-ліття та 140-ліття від дня народже­н­ня Рудницького присвячено два числа часопису «Історія української гео­графії» (2007, вип. 16; 2017, вип. 36). На його честь на­звано вулиці у Львові (1993) та Києві (2022); острів з архіпелагу Фордж у р-ні Арґентинських островів (2003); один з нових видів тихоходів з Морської Антарктики (2017); на бульварі Т. Шевченка, № 2 у Тернополі встановлено меморіальну дошку.

Пр.: Кілька гадок про гео­графічні екс­курсії в середніх школах. Л., 1905; Нинішня гео­графія. Л., 1905; Знадоби до морфології Карпатського сточища Дністра. Л., 1905; Знадоби до морфології під­карпатського сточища Дністра. Л., 1907; Карта пів­куль Західної і Східної. Ві­день, 1907; Начерк гео­графічної термінології. Л., 1908; Коротка гео­графія України. К., 1910. Ч. 1. Фізична гео­графія; Л., 1914. Ч. 2. Антропогео­графія; Знадоби до морфології подільського сточища Дністра. Л., 1914; Військова гео­графія східного фону. Л., 1914; Східний військовий плацдарм. Ві­день, 1914; 1915; Україна і українці. Ві­день, 1914 (нім. мовою — Берлін, 1915; англ. мовою — Нью-Йорк, 1915); Україна з політико-гео­графічного по­гляду. Ві­день, 1916; До політичної гео­графії України. Ві­день, 1916; Холмщина. Ві­день, 1916; Під­ляш­шя. Ві­день, 1916; Волинь. Ві­день, 1916; Україна — наш рідний край. Л., 1917; 1920; Про­блеми гео­графії України. Л., 1919; Початкова гео­графія для народних шкіл. Ві­день, 1919; Бесарабія. Ві­день, 1920; До основ українського націоналізму. Ві­день, 1920; 1921; Ві­день; Прага, 1923; Галичина і соборна Україна. Ві­день, 1921; Українська справа з по­гляду політичної гео­графії. Берлін, 1923; Огляд національної території України. Берлін, 1923; Основи земле­зна­н­ня України. Л., 1924. Ч. 1. Фізична гео­графія; Уж., 1926. Ч. 2. Антропогео­графія; Оборона краю і на­вча­н­ня гео­графії. Х., 1927; Зав­да­н­ня гео­графічної науки на українських землях. Х., 1927; Земле­зна­н­ня як само­стійна природнича наука. Х., 1927; Декілька слів з гео­графічної топономастики і транс­літерації чужомовних гео­графічних назв на українських мапах. К., 1930; Тераси і долинові ступені порожнистої ділянки Дні­пра. К., 1932.

Літ.: Ґеринович В. Ґеоґрафія України Ст. Рудницького // Дїло. 1916, 22 берез.; Дольницький М. Український учений-гео­граф, професор, доктор Степан Рудницький // Зап. НТШ. Париж; Чикаго, 1962. Т. 173; Мушинка М. Забутий корифей української гео­графії: До 110-річчя з дня народже­н­ня Степана Рудницького // Український православний календар на 1988 рік. Савт-Бавнд-Брук, 1987; Демедюк М., Ровенчак І., Штойко П. Степан Рудницький — основоположник гео­графії України // Аксіоми для нащадків. Л., 1992; Шаблій О. Академік Степан Рудницький — фундатор української гео­графії. Л., 1993; Штойко П. Степан Рудницький. 1877—1937. Жит­тєписно-бібліо­графічний нарис. Л., 1997; Листува­н­ня Степана Рудницького. Л., 2006; Прага—Харків—Соловки: Архівно-слідча справа академіка Степана Рудницького. К., 2007; Макаренко Д. Є. Голгофа українських геологів. К., 2007; Рубльов О. Фундатор української гео­графічної науки: Степан Рудницький — людина й учений // Регіональна історія України. 2018. Вип. 12.

Д. Є. Макаренко, О. І. Шаблій

Завантажити статтю