Прокопович В’ячеслав Костянтинович
Визначення і загальна характеристика
ПРОКОПО́ВИЧ Вʼячеслав Костянтинович (псевд. — С. Волох; 10(22). 06. 1881, Київ — 07. 06. 1942, м. Бессанкур, Франція) — громадсько-політичний діяч, публіцист, історик. Чоловік Є. Мишковської-Прокопович. Після закінчення Університету св. Володимира у Києві (учень В. Антоновича) викладав історію у Київській державній гімназії, звідки звільнений за «українофільство». Відтоді учителював у приватній гімназії, був вченим бібліотекарем Київського міського музею. Після 1905 — член Української радикально-демократичної партії, згодом — Товариства українських поступовців. Публікував численні статті в українській пресі, зокрема г. «Рада», у 1911—14 редагував педагогічний ж. «Світло». Після Лютневої революції 1917 взяв участь у створенні та став членом УЦР і її Малої ради від Української партії соціалістів-федералістів (співзасновник і член ЦК). У січні—квітні 1918 — Міністр народної освіти у кабінеті В. Голубовича. За Української Держави гетьмана П. Скоропадського — член делегації на переговорах із РСФРР; за Директорії УНР — спочатку на дипломатичній роботі, у травні—листопаді 1920 — Голова Ради міністрів УНР. У січні 1921 як представник Української партії соціалістів-федералістів увійшов до еміграційного парламенту — Ради Республіки (м. Тарнув, Польща). Від серпня 1921 — член, у серпні—грудні 1923 — голова Українського центрального комітету. Водночас активно займався публіцистикою, його статті та промови друкували на сторінках часописів «Син України», «Релігійно-науковий вістник», «Українська справа», «Український сурмач» та ін. У 1923—39 разом із В. Кущем, М. Капустянським, П. Шандруком редагував військово-літературний ж. «Табор». 1924 переїхав до Парижа, де продовжив тісну співпрацю з С. Петлюрою, після його вбивства у 1926—39 був Головою Ради народних міністрів УНР, у жовтні 1939 — травні 1940 — заступником голови Директорії та Головного отамана УНР. 1925 разом із С. Петлюрою став співзасновником і співредактором, а згодом редактором офіційного органу української еміграції — часопису «Тризуб». 1927 заснував Бібліотеку імені С. Петлюри у Парижі. На еміграції продовжив започатковані ще у Києві історичні дослідження, переважно у галузі сфрагістики та історії Києва. Серед праць — «Київська міліція» // «Наше минуле», 1918, ч. 1, «Сфрагістичні анекдоти» (Прага, 1938), «Заповіт Орлика» // «Тризуб», 1939, ч. 33, «Під золотою коругвою (останні роки життя Києва під магдебурзьким правом)» (Париж, 1943), «Печать Малороссийская: Сфраґістичні етюди» // «Записки НТШ», 1954, т. 163. До 125-річчя від дня народження П. 2006 Національний банк України випустив памʼятну монету на його честь. Архів П. зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Києві.
Літ.: Іванис В. Симон Петлюра — Президент України. 2-е вид. К., 1993; Вішка О. Симон Петлюра в Польщі й у Франції // Polska i Ukraina. Sojuz 1920 roku i jego następstwa. Toruń, 1997; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біогр. довід. К., 1998; Директорія, Рада народних міністрів Української Народної Республіки: 1918—20: Док. і мат. Т. 1—2. К., 2006; Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.): Мат. до біобіліогр. слов. К., 2017.
О. В. Вішка
Додаткові відомості
Рекомендована література
Завантажити статтю
Людина 
