Кобилянська Ольга Юліанівна - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кобилянська Ольга Юліанівна

КОБИЛЯ́НСЬКА Ольга Юліанівна (27. 11. 1863, м. Ґура-Гумора, Буковина, нині Ґура-Гуморулуй, Румунія – 21. 03. 1942, Чернівці) – письменниця, громадсько-культурна діячка. Сестра Степана та Юліана Кобилянських. Чл. СПУ (1940). Разом із родиною жила у Ґурі-Гуморі, Сучаві (від 1868), Кимпулунзі (від 1874, нині Кимпулунґ-Молдовенеск, Румунія), с. Димка (1889–91, нині Глибоц. р-ну Чернів. обл.), відтоді – у Чернівцях. Закін. початк. школу у Кимпулунзі, займалася самоосвітою, відвідувала Чернів. ун-т. 1883–91 писала щоденник. Літ.-естет. погляди К. формувалися під впливом нім. романт.-сентим. літ-ри (Є. Марлітт), зх.-європ. (Ф. Шпильгаґен, Є. Якобсен, М. Метерлінк) та рос. класики переважно в німецькомов. перекладах (І. Тургенєв, Д. Писарев, Л. Толстой). Велике значення для К. мала укр. літ-ра (Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Франко, В. Стефаник). До її лектури входили книги Е. Золя, Л. Толстого, Г. Ібсена, праці Ч. Дарвіна, Г.-Т. Бокля, Е. Геккеля, Дж.-С. Мілля, Ф. Ніцше та ін. Співпрацювала з період. виданнями «Буковина», «ЛНВ», «Українська хата», «Наша земля», «Вікна». Знайомство із С. Окуневською, А. Кохановською, Н. Кобринською, Лесею Українкою посилило у К. почуття нац. самосвідомості, розширило знання укр. літ-ри. Тісні зв’язки особистого і твор. характеру пов’язують її з О. Маковеєм, О. Луцьким, М. Євшаном, Г. Хоткевичем. К. стала культовою постаттю для представників першого покоління укр. модерністів, які присвятили їй альманах «За красою» (Чц., 1905), що став їхнім маніфестом. Творчість К. спричинила гостру дискусію про декадентство в укр. літ-рі (стаття С. Єфремова «В поисках новой красоты» // «Киевская старина», 1902, № 10–12). У колі укр. жінок-письменниць склався особливий феномен жін. дружби і творчості, сестринництва, що відобразилося у відношеннях з Лесею Українкою, Х. Алчевською. У своїх перших німецькомов. творах «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?», «Людина з народу», «Вона вийшла заміж» (згодом – «Людина») розповідала про життя нім.-румун. насел. на Буковині та духов. і психол. світ молодої дівчини; в основі творів – особисті враження. У першому творі укр. мовою – повісті «Людина» (ж. «Зоря», 1895) – порушила питання про ґендерні ролі у традиц. і модер. сусп-ві, про індивідуальність та її спротив бурж. середовищу. В оповіданнях «Він і Вона» (1895), «Що я любив», повісті «Царівна» (обидва – 1896) виступала за духовну емансипацію жінки, обстоювала її право на громад.-культурне життя. Багатством життєвих спостережень та біблій. алюзіями позначені твори «У св. Івана», «Банк рустикальний» (обидва – 1895), «На полях» (1898), «За готар» (1903), де зобразила життя селянства. Авторка малої прози «Природа» (1895), «Некультурна» (1897), «Покора» (1899), «До світа» (1903), де відтворила взаємозв’язок людини і природи, волю до свободи і меланхолію суб’єктив. переживань.

Духовні та письмен. інтереси до «вищого і кращого життя» живили інтерес К. до життя жінки серед. стану, сприяли захопленню фемініст. теорією. Одна з ініціаторок заснування «Т-ва руських жінок на Буковині» (Чернівці, 1894). Виступила з доповіддю «Дещо про ідею жіночого руху», де наголосила на заповіданому від природи праві на незалежне духовне та фіз. індивід. життя жінки. 1899 відвідувала родину Косачів на Волині, Лисенків та Старицьких у Києві, могилу Т. Шевченка у Каневі. Перебуваючи у німецькомов. культур. середовищі, К. зазнала впливу нім. літ-ри, що позначилося на стилі її письма. Її твори друкували в Німеччині (зб. оповідань «Kleinrussische Novellen», 1901). Розробляючи тему, пов’язану з духов. та психол. світом укр. інтелігента, зокрема незаміж. жінки серед. віку, звернула увагу на непомітне й буденне життя жінки, яка прагне вирватися з міщан. середовища, має вищі духовні потреби і спроможна переступити приписи усталеної моралі, жити відповідно до природ. потреб душі («Людина»). Ідеї Ф. Ніцше про вищу артист. культуру та вищий тип людини знайшли неоромант. вирішення в її оповіданнях, живили боротьбу особи проти середовища за право самореалізації. К. надавала творам яскравого гуцул. колориту («Битва», «Природа»), відтворювала характери, емансиповані не за теорією, а за інстинктом («Некультурна»). Поривання до краси та гармонії природ. життя і зіткнення з цивілізацією та морал. нормами соціуму набуло у творах К. піднесеного і символіч. характеру та відповідало духу модерніст. перелому кін. 19 ст. («В неділю рано зілля копала...»). Ідею жін. дружби розкрито в оповіданні «Valse mélancholique». Багатокультурність і її роль у процесах модернізації укр. сусп-ва, життя циганів, румунів, поляків, українців стали тлом для розв’язання соц. і морал.-психол. конфліктів. У низці повістей про життя буковин. дріб. шляхти, священиків, селян («Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні») відтворила душевні сум’яття і станові, ґендерні, нац. конфлікти, якими позначене входження укр. сусп-ва у модер. вік. Започаткувала соц.-психол. повість в укр. літ-рі поч. 20 ст. У повісті «Земля» поєднала міфол. уявлення про «владу землі» з біблій. темою братовбивства, порушила тему інцесту, дослідила світлі та темні сторони материнства, панорамно зобразила життя буковин. села. Надлюдське напруження сил, існування на межі життя і смерті, драми виживання забарвлюють антивоєнні оповідання К. експресіонізмом та трагізмом («Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму»). К. спілкувалася з передовою студент. молоддю, яка гуртувалася навколо чернів. ж. «Промінь», підтримувала зв’язки із львів. ж. «Нові шляхи». Авторка низки публіцист. статей. Залишила кілька автобіографій, спогади «Моїй “меві”» (1933, про Х. Алчевську), «Великий Каменяр» (1941, про І. Франка), «Дещо з моїх споминів про М. М. Коцюбинського» (1943). Проголошена рад. критикою «гірською Орлицею». 1941 румун. воєнна жандармерія, готуючи судову розправу, встановила нагляд за К. Її творчість ще за життя викликала чимало дискусій і стала об’єктом різних крит. прочитань. Серед перших критиків – Леся Українка, І. Франко, О. Маковей, М. Грушевський, А. Кримський, С. Єфремов, Г. Хоткевич, М. Євшан, М. Могилянський. Згодом творчість К. популяризували О. Грицай, М. Шаповал, С. Смаль-Стоцький, Е. Панчук, Ф. Погребенник, О. Бабишкін. 1944 відкрито Чернівецький літературно-меморіальний музей О. Кобилянської, від 1973 у с. Димка діє його філіал – Кобилянської О. Літературно-меморіальний музей-садиба. 1963 Чернів. укр. муз.-драм. театру присвоєно її ім’я. 1980 у Чернівцях К. встановлено пам’ятник. Твори К. видавали багатьма мовами світу, інсценізували («Земля», «В неділю рано зілля копала…», «Вовчиха»; усі – у Чернів. укр. муз.-драм. театрі ім. К.; «Меланхолійний вальс» – у Нац. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької, Львів), екранізували («Земля», 1954, реж. О. Швачко; «Вовчиха», 1967, реж. О. Ананьєв; «Меланхолійний вальс», 1990, реж. Б. Савченко; усі – Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка; «Царівна», 1994, реж. Р. Балаян, «Укртелефільм»).

Тв.: Твори: У 9 т. Х., 1927–29; Вибрані твори: У 3 т. К., 1952; Твори: У 3 т. К., 1956; Твори: В 5 т. К., 1962–63; Твори: У 2 т. К., 1983; 1988; Повісті. Оповідання. Новели. К., 1988.

Літ.: Ольга Кобилянська: Альм. у пам’ятку її сорокліт. письменн. діяльності (1887–1927). Чц., 1928; Ольга Кобилянська: Ст. і мат. Чц., 1958; Ольга Кобилянська: Бібліогр. покажч. К., 1960; Бабишкін О. Ольга Кобилянська: Нарис про життя і творчість. Л., 1963; Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963; Томашук Н. О. Ольга Кобилянська. К., 1969; Панчук Е. М. Гірська Орлиця. Уж., 1976; Ольга Кобилянська. Слова зворушеного серця. Щоденники, автобіографії, листи, статті та спогади. К., 1982; Вознюк В. О. Про Ольгу Кобилянську. Нові матеріали. Роздуми. Знахідки. К., 1983; Гундорова Т. І. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської // РЛ. 1988. № 11; Погребенник Ф. П. Ольга Кобилянська. К., 1988; Поліщук Т. Ольга Кобилянська: відома і незнайома // День. 2000, 7 груд.; Гундорова Т. Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. К., 2002; Погребенник Я. Німецькомовні твори О. Кобилянської. Чц., 2005; Вознюк В. Буковинські адреси Ольги Кобилянської: Біогр.-краєзнавча монографія. Чц., 2006; Павлишин М. Ольга Кобилянська: Прочитання. Х., 2008.

Т. І. Гундорова

Стаття оновлена: 2013