Кобилянська Ольга Юліанівна

КОБИЛЯ́НСЬКА Ольга Юліанівна (27. 11. 1863, м. Ґура-Гумора, Буковина, нині Ґура-Гуморулуй, Румунія — 21. 03. 1942, Чернівці) — письмен­ниця, громадсько-культурна діячка. Сестра Степана та Юліана Кобилянських. Член СПУ (1940). Разом із родиною жила у Ґурі-Гуморі, Сучаві (від 1868), Кимпулунзі (від 1874, нині Кимпулунґ-Молдовенеск, Румунія), с. Димка (1889–91, нині Глибоцького р-ну Чернівецької обл.), від­тоді — у Чернівцях. 

Закінчила початкову школу у Кимпулунзі, за­ймалася самоосвітою, від­відувала Чернівецький університет. 1883–91 писала щоден­ник. Літературно-естетичні по­гляди К. формувалися під впливом німецької романтично-сентиментальної літератури (Є. Марлітт), західноєвропейської (Ф. Шпильгаґен, Є. Якобсен, М. Метерлінк) та російської класики пере­важно в німецькомовних пере­кладах (І. Тургенєв, Д. Писарев, Л. Тол­стой). Велике значе­н­ня для К. мала українська література (Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Франко, В. Стефаник). До її лектури входили книги Е. Золя, Л. Толстого, Г. Ібсена, праці Ч. Дарвіна, Г.-Т. Бокля, Е. Гек­келя, Дж.-С. Мілля, Ф. Ніцше та інші. Спів­працювала з періодичними ви­да­н­нями «Буковина», «ЛНВ», «Українська хата», «Наша земля», «Вікна». Зна­йомство із С. Окуневською, А. Кохановською, Н. Кобринською, Лесею Українкою посилило у К. почу­т­тя національної самосві­домості, роз­ширило зна­н­ня української літератури. Тісні звʼязки особистого і творчого характеру повʼязують її з О. Маковеєм, О. Луцьким, М. Євшаном, Г. Хоткевичем.

К. стала культовою по­ста­т­тю для пред­ставників першого поколі­н­ня українських модерністів, які присвятили їй альманах «За красою» (Чц., 1905), що став їхнім маніфестом. Творчість К. спричинила гостру дис­кусію про декадентство в українській літературі (ста­т­тя С. Єфремова «В поисках новой красоты» // «Киевская старина», 1902, № 10–12). У колі українських жінок-письмен­ниць склався особливий феномен жіночої дружби і творчості, сестрин­ництва, що від­образилося у від­ноше­н­нях з Лесею Українкою, Х. Алчевською. У своїх перших німецькомовних творах «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?», «Людина з народу», «Вона ви­йшла заміж» (згодом — «Людина») роз­повід­ала про життя німецько-румунського населе­н­ня на Буковині та духовний і психологічний світ молодої дівчини; в основі творів — особисті враже­н­ня. У першому творі українською мовою — повісті «Людина» (ж. «Зоря», 1895) — порушила пита­н­ня про ґендерні ролі у традиційному і модерному су­спільстві, про індивідуальність та її спротив буржуазному середовищу. В оповіда­н­нях «Він і Вона» (1895), «Що я любив», повісті «Царівна» (обидва — 1896) ви­ступала за духовну емансипацію жінки, об­стоювала її право на громадсько-культурне життя. Багатством жит­тєвих спо­стережень та біблійних алюзій по­значені твори «У св. Івана», «Банк рустикальний» (обидва — 1895), «На полях» (1898), «За готар» (1903), де зобразила життя селянства. Авторка малої прози «Природа» (1895), «Некультурна» (1897), «Покора» (1899), «До світа» (1903), де від­творила взаємозвʼязок людини і природи, волю до свободи і меланхолію субʼєктивних пере­живань.

Духовні та письмен­ницькі інтереси до «вищого і кращого життя» живили інтерес К. до життя жінки середнього стану, сприяли захоплен­ню феміністською теорією. Одна з ініціаторок заснува­н­ня «Товариства руських жінок на Буковині» (Чернівці, 1894). Ви­ступила з доповід­дю «Дещо про ідею жіночого руху», де наголосила на заповіданому від природи праві на незалежне духовне та фізичне індивідуальне життя жінки. 1899 від­відувала родину Косачів на Волині, Лисенків та Старицьких у Києві, могилу Т. Шевченка у Каневі. Пере­буваючи у німецькомовній культурній середовищі, К. за­знала впливу німецької літератури, що по­значилося на стилі її письма. Її твори друкували в Німеч­чині (зб. оповідань «Kleinrussische Novellen», 1901). 

Роз­робляючи тему, повʼязану з духовним та психологічним світом української інтелігенції, зокрема незаміжньої жінки середнього віку, звернула увагу на непомітне й буден­не життя жінки, яка прагне ви­рватися з міщанського середовища, має вищі духовні потреби і спроможна пере­ступити приписи усталеної моралі, жити від­повід­но до природних потреб душі («Людина»). Ідеї Ф. Ніцше про вищу артистичну культуру та вищий тип людини зна­йшли неоромантичне виріше­н­ня в її оповіда­н­нях, живили боротьбу особи проти середовища за право самореалізації. Надавала творам яскравого гуцульського колориту («Битва», «Природа»), від­творювала характери, емансиповані не за теорією, а за інстинктом («Некультурна»). Порива­н­ня до краси та гармонії природного життя і зі­ткне­н­ня з цивілізацією та моральними нормами соціуму набуло у її творах під­несеного і символічного характеру та від­повід­ало духу модерністського пере­лому кінця 19 ст. («В неділю рано зілля копала...»). Ідею жіночої дружби роз­крито в оповідан­ні «Valse mélancholique». Багатокультурність і її роль у процесах модернізації українського су­спільства, життя циганів, румунів, поляків, українців стали тлом для роз­вʼяза­н­ня соціальних і морально-психологічних конфліктів. 

У низці повістей про життя буковинської дрібної шляхти, священиків, селян («Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні») від­творила душевні сумʼя­т­тя і станово-ґендерні, національні конфлікти, якими по­значене входже­н­ня українського су­спільства у модерний вік. Започаткувала соціально-психологічну повість в українській літературі початку 20 ст. У повісті «Земля» по­єд­нала міфологічні уявле­н­ня про «владу землі» з біблійною темою брато­вбивства, порушила тему інцесту, дослідила світлі та темні сторони материнства, панорамно зобразила життя буковинського села. Надлюдське напруже­н­ня сил, існува­н­ня на межі життя і смерті, драми вижива­н­ня забарвлюють антивоєн­ні оповіда­н­ня К. екс­пресіонізмом та трагізмом («Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назу­стріч долі», «Зі­йшов з ро­зуму»). К. спілкувалася з пере­довою студентською молод­дю, яка гуртувалася навколо чернівецького журналу «Промінь», під­тримувала звʼязки із львівським журналом «Нові шляхи». 

Авторка низки публіцистичних статей. Залишила кілька автобіо­графій, спогади «Моїй “меві”» (1933, про Х. Алчевську), «Великий Каменяр» (1941, про І. Франка), «Дещо з моїх споминів про М. М. Коцюбинського» (1943). Проголошена радянською критикою «гірською Орлицею». 1941 румунська воєн­на жандармерія, готуючи судову роз­праву, встановила на­гляд за К. Її творчість ще за життя викликала чимало дис­кусій і стала обʼєктом різних критичних прочитань. Серед перших критиків — Леся Українка, І. Франко, О. Маковей, М. Грушевський, А. Кримський, С. Єфремов, Г. Хоткевич, М. Євшан, М. Могилянський. Згодом творчість К. популяризували О. Грицай, М. Шаповал, С. Смаль-Стоцький, Е. Панчук, Ф. Погребен­ник, О. Бабишкін. 

1944 від­крито Чернівецький літературно-меморіальний музей О. Кобилянської, від 1973 у с. Димка діє його філіал — Кобилянської О. Літературно-меморіальний музей-садиба. 1963 Чернівецькому українському музично-драматичному театру присвоєно її імʼя. 1980 у Чернівцях К. встановлено памʼятник. Твори К. видавали багатьма мовами світу, інсценізували («Земля», «В неділю рано зілля копала…», «Вовчиха»; усі — у Чернівецькому українському музично-драматичному театрі ім. К.; «Меланхолійний вальс» — у Національному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької, Львів), екранізували («Земля», 1954, реж. О. Швачко; «Вовчиха», 1967, реж. О. Ананьєв; «Меланхолійний вальс», 1990, реж. Б. Савченко; усі — Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка; «Царівна», 1994, реж. Р. Балаян, «Укртелефільм»).

Тв.: Твори: У 9 т. Х., 1927–29; Ви­брані твори: У 3 т. К., 1952; Твори: У 3 т. К., 1956; Твори: В 5 т. К., 1962–63; Твори: У 2 т. К., 1983; 1988; Повісті. Оповіда­н­ня. Новели. К., 1988.

Літ.: Ольга Кобилянська: Альм. у памʼятку її сороклітньої письмен­ницької діяльності (1887–1927). Чц., 1928; Ольга Кобилянська: Ст. і мат. Чц., 1958; Ольга Кобилянська: Бібліогр. покажч. К., 1960; Бабишкін О. Ольга Кобилянська: Нарис про життя і творчість. Л., 1963; Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963; Томашук Н. О. Ольга Кобилянська. К., 1969; Панчук Е. М. Гірська Орлиця. Уж., 1976; Ольга Кобилянська. Слова зворушеного серця. Щоден­ники, автобіо­графії, листи, стат­ті та спогади. К., 1982; Вознюк В. О. Про Ольгу Кобилянську. Нові матеріали. Роз­думи. Знахідки. К., 1983; Гундорова Т. І. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської // РЛ. 1988. № 11; Погребен­ник Ф. П. Ольга Кобилянська. К., 1988; Поліщук Т. Ольга Кобилянська: ві­дома і не­зна­йома // День. 2000, 7 груд.; Гундорова Т. Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. К., 2002; Погребен­ник Я. Німецькомовні твори О. Кобилянської. Чц., 2005; Вознюк В. Буковинські адреси Ольги Кобилянської: Біогр.-крає­зна­вча моно­графія. Чц., 2006; Павлишин М. Ольга Кобилянська: Прочита­н­ня. Х., 2008.

Т. І. Гундорова

Завантажити статтю