КОЗА́ЦЬКЕ БО­ЙОВЕ́ МИСТЕ́ЦТВО — основні принципи і засоби індивідуального веде­н­ня бою та особливості фізичного, психологічного та духовно-етичного ви­школу козаків. Оволоді­н­ня козацьким бо­йовим мистецтвом перед­бачає насамперед засвоє­н­ня та вдосконале­н­ня техніки бою холодною зброєю, зокрема списом (пікою, а на її основі багнетом), шаблею (шашкою) та кинджалом. Мистецтво володі­н­ня вогнепальною зброєю через по­стійну уніфікацію принципів стрільби та вдосконале­н­ня зброї не набуло національних рис. Козацьке бо­йове мистецтво стало черговим і до того ж най­яскравішим етапом у роз­витку військових традицій України, що об­умовлено загальноукраїнським під­несе­н­ням у середині 17 ст., а також творчим викори­ста­н­ням досвіду сусідів, бо й саме українське козацтво за­знало польських і турецько-татарських впливів. 

Техніка бою зі списом залежала від його роз­мірів, ваги, озброє­н­ня ворога, від того, чи козак діє на коні, чи у пішому строю. Головну увагу приділяли пробивній дії вістря, хоча й зворотним кінцем списа також завдавали ударів. У пішому бою спис тримали двома руками з таким роз­рахунком, щоб попереду воїна знаходилася довша частина древка. Це до­зволяло від­бивати удари ворога пере­дньою частиною древка та атакувати його на верх­ньому і нижньому рівнях. Задню частину древка використовували під час пере­хватних пере­дніх пробивних ударів задля по­глибле­н­ня ударно-атакувальних дій. Заднім кінцем древка також здійснювали від­бивні й атакувальні дії як уперед, так і назад. Серед атакувальних ударів списом найхарактернішим є пробива­н­ня — пере­хопле­н­ня древка долонею руки за його зворотний кінець з одночасним кроком уперед, серед захисних від­бивань — різноманітні «хвіртки» (до себе або від себе на верх­ньому і нижніх рівнях). 

У викори­стан­ні шаблі головний акцент робили на рублячо-ріжучих ударах робочою частиною. Їхній характер залежав від форми та якості клинка і технічної майстерності воїнів. Дії шаблею перед­бачали блискавичну техніку від­бивно-ударних рухів, котрі здійснювали насамперед за рахунок вправних рухів кистю–ліктем–плечем, а потім уже — під­ключе­н­ня корпусу–таза–ніг (на від­міну від роботи зі списом, коли доводилося працювати пере­важно за рахунок плечового й тазового від­ділів). Трима­н­ня шаблі перед­бачало мʼ­якість та еластичність і водночас щільність, таким чином, щоб клинок був немовби продовже­н­ням руки. Від­бивні рухи прагнули робити ковзаючо-від­відними, що до­зволяло швидко нанести атакувальний удар. Важливе значе­н­ня від­водили різноманітним ударно-від­бивним рухам і блискавичній зміні напрямів та рівнів бо­йових дій. Найві­доміші удари шаблею: «бічник», «крученик», «стин», «хлудина». Їх виконували як на повну силу, так і у ви­гляді блискавичних «під­рубу». Захисні дії шаблею у ви­гляді від­бивань чи від­ведень («хвіртки», «затини» та ін.) виконували як лезом, так і обухом, залежно від ударного руху противника на різних рівнях за певного положе­н­ня клинка (зависа­н­ня, під­ня­т­тя тощо). Важливе значе­н­ня приділяли вмін­ню утримувати клинок під час осьових рухів захист–атака і навпаки. Характерна особливість української козацької техніки шабельного бою у пішому порядку — викори­ста­н­ня ударних рухів ногами («повзунці» — удари з пере­ходом у присядки та нижні стійки, іноді «копняки» — дії у високих стійках) та під­сі­да­н­ня — під­ходи з ударно-захоплювальними діями вільною рукою. 

Над­звичайно важливе значе­н­ня списового і шабельного бою в козацькому бо­йовому мистецтві зумовлено абсолютною домінува­н­ням у козацькому військовому житті збройного бою, а також тим, що базисні рухи — дії означеною зброєю — були формотворчими для бою голіруч, а не навпаки. Такий принцип пріоритетності збройного бою чітко зберігався і на початку 20 ст. у родовому козацькому середовищі, де з дитинства хлопців на­вчали володіти шаблею (обовʼязкова у побуті козацького військового стану) та пікою (кубанські козаки замість піки опановували кинджал). У цей час нащадки українських козаків домінували в Кубанському козацькому війську та становили значний від­соток серед донських і терських козаків. Через посилений контроль влади за козацькою спільнотою впродовж 19 — на початку 20 ст. від­булася фіксація уніфікованого початкового рівня козацького бо­йового мистецтва (ви­значено пере­лік основних при­йомів шабельного, багнетного і списового бою). 

Особливу увагу бо­йовому ви­школу приділяли козаки під час пере­бува­н­ня у першочергових частинах, коли щоден­но ви­вчали й від­точували необхідні бо­йові при­йоми і навички. Тоді ж поширилася практика по­стійних військово-прикладних змагань, періодичних ви­шкільних таборів і занять для козаків, що пере­бували у пільгових стро­йових частинах 2-ї і 3-ї черги служби; козацьке юнацтво і молодь проходили обовʼязкові щоден­ні заня­т­тя-тренува­н­ня з воєнізованої гімнастики при станичних школах, а також із 10-річного віку за власним бажа­н­ням залучалися до змагань, на яких за призові місця отримували як і дорослі козаки бо­йову зброю (шашки та кинджали). 

У Кубанському козацькому війську, на від­міну від решти козацьких формувань Російської імперії, існувала козацька піхота — пластуни (напередодні 1-ї світової війни — 18 баталь­йонів 1–3-ї черг служби), що зберігала традиції Чорноморського козацтва, яке було без­посереднім спадкоємцем Війська Запорозького. Саме тому на Кубані на основі списового бою роз­винувся й удосконалювався багнетний бій, майстрами якого й були пластуни на початку 20 ст. Під­готовка козака до оволоді­н­ня мистецтвом бою починалася з дитинства і здійснювалася батьком, далі доповнювалася індивідуальною практикою в козацькому середовищі (особливо під час воєн­них дій). Козаки найперше оволодівали технікою бою списом та шаблею, а потім зна­йомилися з іншою холодною зброєю. 

На­вча­н­ня козацького бо­йового мистецтва мало свої особливості у різних козацьких формува­н­нях. Так, геть­манці та слобожани (козаки) засвоювали основи козацького бо­йового мистецтва від родичів і місцевих знавців цієї справи та згодом від­точували його у боях, а в мирний час — за власним бажа­н­ням (єдиного централізованого на­вча­н­ня не існувало). На Січі джур і молодих козаків ви­школював при­значений козак-батько за участі курін­них знавців, а також від­повід­ні старшини, козацькі науки могли на­вчатися також по зимівниках і бурдюгах. Козаки по­стійно вправлялися у бо­йовому мистецтві у мирні часи та від­точували його під час військових походів. 

У пізніші часи в межах російської військової системи існував як регламентований державою, так і само­стійний військово-прикладний ви­шкіл у мистецтві бою з пікою, багнетом, шашкою і кинджалом у козацьких формува­н­нях та поселе­н­нях (хуторах і станицях). Бій голіруч, за козацькою традицією, ві­ді­гравав другорядне значе­н­ня й не ви­окремлювався в самодо­статній напрям у родовому козацькому середовищі, яке про­існувало до початку 20 ст. Водночас досвід збройного бою зумовив здатність козаків діяти й без зброї на основі базисних рухів зі зброєю. Пере­сува­н­ня і ударно-захисні рухи по­вторювали від­повід­ні дії зі зброєю (на основі списа — важкі глибокі пробива­н­ня-від­бива­н­ня, на основі шаблі — блискавичні короткі удари-від­бива­н­ня) з урахува­н­ням того, що рухи замість зброї здійснювали кінцівками (від­повід­ні поверх­ні). 

У козацькому бою голіруч акцентовано увагу на ударно-захисних діях ногами, які лише до певної міри за­стосовують у шабельному бою. Серед рукопашних дій ногами чітко вирізняються «повзунці» (ударні дії у низьких стійках, сидячи чи лежачи та з опорою на руки), «копняки» (удари у положен­ні стоячи) та «голубці» (ударні дії під час стрибків у повітрі). Для по­значе­н­ня ударних дій використовують терміни «роз­ніжка», «тинок», «пере­стриб», «дзиґа», «пробива­н­ня» тощо. 

Нині справою від­родже­н­ня козацької бо­йової спадщини за­ймаються окремі структури як в Україні, так і РФ. Базисних принципів військово-прикладного козацького бо­йового мистецтва дотримується товариство «Козацька Вежа» (Донецьк), яке транс­формувало військово-прикладну систему у спорт, що засвідчує практикува­н­ня списового, багнетного та шабельного бою за допомогою спеціальної спортінвентарної амуніції. Найпоширенішими напрямами бою голіруч в Україні є «Спас» (виник у Запоріж­жі й спеціалізується на ударно-кидковій системі веде­н­ня бою) та «Бо­йовий гопак» (виник у Львові, пере­важає ударна техніка бою). У РФ вирізняється стиль «Казбой» (ударно-кидкова техніка веде­н­ня бою голіруч з додатком збройного бою), що виник на теренах колишнього Війська Донського й пропагується товариством «Пірнач». Поряд зі зга­даними структурами й напрямами, які враховують козацькі на­дба­н­ня минулого, існують й інші, лідери яких за­ймаються від­вертою профанацією козацької спадщини (викори­ста­н­ня козацького одягу і технічного арсеналу зі східних та західних єдиноборств).