Канон - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Канон

КАНО́Н (від грец. κανών – палиця, переносно – правило, норма, зразок) – сукупність художньо-естетичних або загальносвітоглядних правил, обов’язкових для дотримання у мистецькій чи ідеологічній практиці людських спільнот. Особливого поширення термін «К.» набув у новіт. мистецтво-, літературо- та релігієзнавстві для позначення норматив. вимог, на основі яких вибудовані більшість мовних і образотвор. текстів архаїки, античності, середньовіччя. Художню та реліг. діяльність було організовано довкола К. – підкреслено норматив. правил, обов’язкових для певного колективу та кожної особистості у ньому. К. у ту добу – абсолютний за своїм загальноприйнятим авторитетом смисл. центр колектив. та індивід. життів; так само абсолютна за своїм значенням модель будь-якого культур. жесту, який мав бути наслідуванням, відтворенням, повторенням чи копіюванням авторитет. моделі. Історія поняття «К.» містить найбільш важливі віхи світогляд. шляху людства, зокрема європейського. У давньогрец. вжитку К. означав буденне правило люд. поведінки, приміром господарчої. Значення слова поступово зміщувалося, набираючи нових змістів: тогочасні мистці, лінгвісти та правники вважали К. осн. правила свого фаху. Зважаючи на особливе місце люд. тіла у давньогрец. світобаченні, К. також стали загальновизнані тоді параметри арх. і пласт. творчості, вибудовані на основі ідеал. люд. тіла. З появою християнства, у часи апостолів К. назвали найважливіші у церк. житті тексти та ритуали, насамперед Старий і Новий Заповіти. У цьому значенні «К.» використовують у сучас. конфесій. слововжитку, також у буддизмі та індуїзмі. Мист-во Європи під знаком «каноніч.» орг-ції вичерпало себе наприкінці середньовіччя через інтенсивне входження у творчість індивід., підкреслено особистіс. естет. ініціативи. У худож. цивілізації Нового часу залишилися релікти «каноніч.» творчості. Класицизм розвивався під знаком каноніч. значення худож. норм, успадков. від античності. Канонічні амбіції проголошують художні течії та напрями, у яких функцію К. виконують певні явища та особистості. Художня діяльність Нового часу розгорталася у напрямі конфліктів між спробами встановлення чи поновлення певних К. і виклично індивідуалістич. опозицією до них (напр., агонізуючого класицизму та молодого романтизму). На зламі 19–20 ст. літературо- й мистецтвознавча думка, досліджуючи нац. і світ. худож. матеріал, осягнула значення у ньому К. як універсал. принципів і рушіїв худож. діяльності. У зв’язку з цим відбулася гносеол. революція в естет. та гуманітар. сферах, де К. є принципом-рушієм. Це дозволило системно осмислити й класифікувати величезні масиви худож. матеріалу від давнини до сучасності (від міфопоетич. доби, її фольклор. спадщини до поетики періодів, у яких словесні та образотворчі мист-ва ще зберігають залежність від К.). Саме це розуміння К. дозволило науці у 20 ст. віднайти підкреслено структурну орг-цію фольклору та архаїч. мислення, явище «літ. етикету середньовіччя» (Д. Лихачов) і досучас. письменства, котре здійснювали за заданими обов’язк. правилами (і так само сприймалося читачем). Поряд із цим авангардист. мистецтвознавство спромоглося виявити канонічність у досучас. просторових мист-вах, які пізнішій свідомості видавалися художньо безпорадними або взагалі чимось загадковим (т. зв. обернена перспектива сх.-європ. іконопису, автентично роз’яснена лише о. Павлом Флоренським). Відповідні спостереження новіт. науки інтенсивно розгорталися від висновків заг. характеру до конкрет. уточнення саме конкрет. етніч. та нац. ознак і характеристик певних К., їхньої нац.-територ. обумовленості. Інтенсивна робота над місц. укр. матеріалом мала місце у вітчизн. наук. середовищі 1920-х рр. (поновилася наприкінці 20 ст. за нових сусп. умов, у більш сприятливому інтелектуал. кліматі). У плані методол. еволюції у наук. спостереженнях над структурою худож. діяльності, підпорядкованої К., таке спостереження переходить від заг. висновків до спец. методів, відповід. наук. шкіл до наук. конкретності. Структуралізм усіх напрямів (зокрема структурна антропологія, теорія систем, літературо- і мистецтвознав. «формалізм») прагне віддати конкретну дію панівного у тій чи ін. галузі культури К. на творення там певного тексту – словесного, образотвор., муз., «поведінкового». В останні десятиріччя до цих зусиль приєдналася теорія інформації, у якій центр. поняттям є «код» (термінол. синонім К.). Ця теорія дозволяє будувати точні, математизов. моделі К., його присутності і впливів у певній культур. ситуації. У сучас. цивілізації інерція тієї «каноніч.» присутності продовжується. Сукупність світ. культури масової (і літ., і видовищної) базується на всевладді певних (як правило, елементар., навіть примітив., але сугестив.) К. Проте і вищі щаблі культури зберігають устрій, у якому простежуються певні канонічні принципи. Скажімо, традиц. версифікатор. техніка зберігає вироблений поезією К. Гуманітарні зусилля сучас. цивілізації переконують, що К. – буд. інструмент цивілізації, механізм якої передбачає присутність худож. і світогляд. правил як її гол. смисл. центрів.

Літ.: Каждан О. Феномен візантійської культури // Всесвіт. 1975. № 10; Іванов В. В. Найдавніші форми людської культури та їх відображення у первісному мистецтві // Там само. 1976. № 6; Туревич А. Я. «Постійні» й «змінні» величини в історії культури // Там само. № 10; Топоров В. «Світове дерево»: універсальний образ міфопоетичної свідомості // Там само. 1977. № 6.

В. Л. Скуратівський

Канон у музиці – багатоголоса музика, де всі голоси виконують ту саму мелодію, але вступають не одночасно, а почергово, з певним часовим зміщенням (на півтакта, такт і більше). Муз. розвиток у К. засн. на безперерв. проведенні імітування мелодії першого голосу – пропости, ін. голоси – ріспости (італ. proposta – речення, risposta – відповідь, заперечення). Вони вступають раніше, ніж закінчується мелодія поперед. голосу. К. у м. поділяють за кількістю голосів (дво-, триголосі тощо) та імітуванням тем (простий, подвій. та ін.), за інтервалами між голосами (зокрема у приму, квінту, октаву), за формою імітування (напр., у збільшенні, зменшенні). Різновиди К. у м.: нескінчен. К., який можна повторювати як завгодно довго, оскільки кінець мелодії К. переходить у її початок, а також поєднується з ним в одночас. звучанні (напр., «Нескінченний канон» Й. Гайдна); нескінчен. К.-секвенція (канонічна секвенція). Існують різні способи використання К.: самост. форма; структурна складова твору; один із засобів поліфон. розвитку, що виконує формотворчу роль. У 20 ст. К. писали Л. Ревуцький (для фортепіано), Л. Левітова («Прелюдія у формі канону» для баяна, 1966), С. Орфєєв («Чотири канони», 1970), Б. Фільц («Чорногуз», «Жук-Жученко», сл. В. Лучука, «Коли я хочу, щоб мене любили», сл. Г. Сковороди для дит. хору а капела, «Облітав журавель», сл. П. Воронька, «Сонце, хлопчик і обруч», сл. Д. Павличка для дит. хору з фортепіано), А. Муха («Два канони» для баяна), О. Станко («Канонічні дуети» для 2-х скрипок), М. Ластовецький (для фортепіано), М. Денисенко («Два канони» для сопрано й інструм. ансамблю). Один зі зразків К. у більшому творі – квартет із інтродукціі 1-го акту опери «Руслан і Людмила» М. Глінки – «Яка чудова мить». К. використовують у вокал. й інструм. жанрах, зокрема у хор. обробках нар. пісень «Ой співаночки мої», «Я в кватиронці сиджу» С. Людкевича, «Болить, болить голівонька» П. Козицького, «Лугом іду, коня веду» Б. Лятошинського, а також у Є. Козака, М. Вериківського та ін. Твори у формі К. широко застосовують на заняттях сольфеджіо, а також у дит. хор. колективах. Такий досвід відтворено у зб. «Каноны для детского хора» (Москва, 2001; увійшла укр. нар. пісня «Сіяв мужик просо»).

К. – також один із богослужб. жанрів, назва особливої групи християн. богослужб. піснеспівів, що входять до складу Утрені й об’єднані спільною темою (напр., прославлення святого чи події з євангел. історії); утворюють найоб’ємніший пласт християн. гімнографії. Серед авторів – Андрій Критський, Козьма Маюмський, Федір Студит. (зокрема, св. Іоанн Дамаскін склав бл. 64 церк. К.). Значну частину з них написано грец. мовою метрич. віршами; деякі містять акровірші з початк. літер гол. віршів церк. К. Кожен церк. К. складається з пісень (8–9), а ті – з ірмосу й декількох коротших за нього віршів. Також існують церк. К. з 4-х, 3-х та 2-х пісень. Кожному віршу церк. К. передує «приспів» (напр., у Воскресному К. – «Слава, Господи, святому воскресінню Твоєму»). Іноді співають тільки ірмоси, а приспіви й вірші читають. В укр. богослужб. муз. творчості монодій. періоду церк. К. посідали значне місце як центр. жанр Утрені й, частково, Вечірні. Дослідж. укр. і білорус. нотоліній. Ірмолоїв (Ю. Ясиновський) показали, що на Утрені в будні дні виконували 2 К. У пізніших джерелах трапляються вказівки щодо співу всього тексту церк. К., проте нотували переважно ірмоси К., зрідка – повні церк. К. (зокрема «Великий покаянний канон св. Андрія Критського», К. «На в’їзд у Єрусалим»). Стилістика церк. К. з-поміж ін. піснеспівів вирізнялася ладоінтонац. стриманістю. В 11–12 ст. церк. К. писав Григорій, у 17 ст. восьмиголосі К. – Бишовський, М. Дилецький («Воскресенський канон»), Чернушин («Різдвяний канон»), Шаваровський, Яжевський. Серед самост. творів у формі К. – «Канон Пасхи» А. Веделя.

У Стародав. Греції К. також називали прилад для вимірювання висоти звука. У країнах Близького і Серед. Сх. відомий струн. щипковий інструмент із такою назвою (ін. назва – канун).

Літ.: Танеев С. Учение о каноне. Москва, 1929; Богатырев С. Двойной канон. Москва; Ленинград, 1947; Юцевич Ю. Словник музичних термінів. К., 1971; 1977; Маценко П. Конспект історії української церковної музики. Вінніпеґ, 1973; Григорьев С., Мюллер Т. Учебник полифонии. Москва, 1977; Гарднер И. Богослужебное пение русской православной церкви. Т. 1–2. Нью-Йорк; Джорданвилл, 1978; 1982; M. Antonowycz. Ukrainische geistliche Musik. München, 1990; Ясиновський Ю. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16–18 століть: Каталог і кодиковано-палеогр. дослідж. Л., 1996; Корній Л., Дубровіна Л. Болгарський наспів з рукописних нотолінійних Ірмолоїв України. К., 1998.

Б. М. Фільц, H. О. Костюк

Стаття оновлена: 2012