Канонічне право - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Канонічне право

КАНОНІ́ЧНЕ ПРА́ВО – сукупність правових норм, встановлених церковними канонами (правилами). У християнстві канонами вважають символ віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, книги Святого Письма (Старий і Новий Заповіти), правила богослужіння тощо. У 4 ст. канонами почали називати постанови вселен. соборів із питань упр. справами Церкви на відміну від законів стосовно церк. справ, даних держ. владою, та ухвал вселен. (згодом і помісних) соборів із догматич. питань християнства. У середньовіч. юриспруденції під каноном розуміли письмово викладене правило, встановлене або затверджене Церквою з метою регламентації правових відносин у сфері її компетенції. К. п. охоплювало позацерк. правовідносини: шлюбно-сімейні, майнові, кримінал., міжнародні. Тривалий час воно співіснувало з рим. і звичаєвим правом. Юристи, які належали до школи К. п., дотримувалися стилю офіц. богослов’я, зберігали установки і схеми схоластики. Засн. школи вважають італ. монаха Ґраціані, який 1151 у Болоньї уклав темат. збірник «Decretum Gratiani» («Декрет Ґраціані»). Він містив переважно записи чинних норм церк. права та коментарі до них. Поширенню К. п. в Європі сприяв 4-й Вселен. собор (Латеран.) 1215. «Каноністи» обстоювали законність домагань Церкви вирішувати справи морально-реліг. і світського характеру, зокрема політ., а «легісти», навпаки, захищали правові прерогативи монархії. Виданий 1582 «Corpus juris canonici» («Звід канонічного права») – доповнене і перероблене вид. збірника Ґраціані. Взагалі ж назва «Corpus canonici» як спільна для збірників норм, що слугували підставою для діяльності Церкви в духов. та світській юрисдикції, остаточно усталилася щодо всіх джерел К. п. тільки в 16 ст. Склад канонів не є однаковим у канон. кодексах катол. і православ. Церков. Джерела К. п. у католицизмі: постанови вселен. соборів, витяги з папських булл та енциклік, низка положень Біблії, уривки з творів отців Церкви, деякі норми звичаєвого і рим. права. При цьому К. п. поширювалося не лише на церк., а й на частину позацерк. відносин. Норми щодо Церкви та її орг-ції, прийняті світською владою у катол. країнах (тобто церк. право), не входили до К. п. Отже, поняття «К. п.» і «церк. право» у католицизмі не збігалися. Розпад феодал. ладу, становлення абсолютизму і підвищення ролі світських судів поступово звузили сферу дії К. п., з утвердженням бурж. сусп-ва воно регулювало лише внутр.-церк. справи. Від 1984 діє новий Канон. кодекс, норми якого не є правовими в повному значенні цього слова, оскільки не мають юрид. санкції, а застосовуються лише державами, які їх визнають. У православ’ї, котре не мало такого впливу на сусп. життя, як катол. Церква, К. п. називали сукупність норм, що містяться у рішеннях вселен. і деяких ін. соборів (до 9 ст.), а також у висловлюваннях отців Церкви, освячених церк. традицією звичаях тощо. Значна частина канонів, що регламентують церк. життя, входить до церк. права. Поняття «К. п.» ширше за «церк. право»: воно містить також канони, які виходять за межі церк. життя і навіть церк. права, оскільки влаштування і діяльність православ. Церкви визначають також норми більш пізнього походження. У православ. Церкві Рос. імперії К. п. було складовою норм церк. права. На ньому ґрунтувалося законодавство про шлюб, сім’ю і майнову спадкоємність. Правові акти відтворювали зміст канонів, забезпечували їхнє виконання силою держ. примусу.

Наука про канони і К. п. – каноністика – вивчає методологію, аксіологію, догматику й історію К. п.

Літ.: K. Mörsdorf. Schriften zum kanonischen Recht. Paderborn, 1989; Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. Москва, 1994; 1998; Джероза Л. Каноническое право в Католической Церкви / Пер. с итал. Москва, 1996.

В. І. Тимошенко, П. Л. Яроцький

Стаття оновлена: 2012