Кант - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кант

КАНТ (від лат. cantus – спів, пісня) – різновид пісенного жанру, тісно пов’язаний із виникненням і розвитком поезії. Поширений у Центр. (Польща, Словаччина, Німеччина, Угорщина) і Сх. (Україна, Білорусь, Росія) Європі у 16–18 ст. В Україні, окрім К., використовують різні терміни для позначення цього жанру: пісня, книжна пісня, духовна пісня, псальма, коляда. Термін «К.» ймовірно походить із шкіл. драми епохи бароко. В Україні К. – одноголос. або триголос. пісен. жанр на текст силабіч. поезії (з тенденцією до тонізації). Його поява пов’яз. із виникненням наприкінці 16 ст. поезії давньоукр. книжною мовою. Дехто з поетів, зокрема К. Транквіліон-Ставровецький (1-а пол. 17 ст.), зазначав, що вірші можна співати. К. з’явилися в середовищі духовенства, монастирів, братс. шкіл, колегіумів, Києво-Могилян. академії, а потім поширилися у побуті міського і сільс. насел. Спочатку виникли духовні К. (духовна пісня, псальма), згодом – на тексти світс. поезії. К. – найчастіше витвір поета й композитора в одній особі – зберігав традицію анонімності навіть у тих випадках, коли автор був відомий (іноді ім’я автора зашифровувалося в акровіршах). К. створювали такі видатні укр. письменники та церк. й культурні діячі, як Д. Туптало (Димитрій Ростовський), Ф. Прокопович, Є. Славинецький, Т. Щербацький, Г. Сковорода та ін. Студенти (писали К., вивчаючи курс поетики) і мандрівні дяки поширювали К. серед міського та сільс. насел. Світс. К. представляють побут.-розважал. пласт укр. муз. культури. К. фіксувалися у рукопис. зб.-співаниках (їх називали кантиками, кантичками). В Україні збереглися переважно рукописні співаники духов. К. 17–18 ст. Виявленням рукописів та їхніми описами займалися літературознавці І. Франко, М. Грушевський, М. Возняк, В. Перетц, музикознавці М. Грінченко, О. Шреєр-Ткаченко, Ю. Медведик, Л. Корній та ін. Співаники духов. К. складалися з темат. груп пісень, присвяч. Ісусові Христу, Богородиці та чудотвор. іконам, різним святим, а також покаянних та молитовних. Найпоширеніший репертуар духов. К. увійшов до «Богогласника», надрук. у Почаїв. лаврі 1790–91. У ньому зафіксовано й нові зразки, створ. наприкінці 18 ст. Духов. К. переважно притаманна лірична й панегірична емоц. сфери. Рукописні співаники містять і світс. К., здебільшого лірич. і жартівл. змісту («Нещаслива доля без милого жити», «Скажи мені, соловейку, правду», «Щиголь тугу має», «Веліла мені мати зелен ячмінь жати» тощо). У світс. К. яскраво виражені зв’язки з укр. нар. пісенністю.

Любовно-лірич. К. став основою жанру пісні-романсу, в 2-й пол. 18 ст. вони функціонували паралельно. Триголос. К. притаманний паралел. рух 2-х верх. голосів терціями й бас, що створює гармонічну опору; в інтонац. сфері проявляються різні жанр. джерела – укр. церк. монодії, нар.-пісенні й танц. елементи (укр., польс.). Існувала практика виконання К. з різним словес. текстом на одну мелодію.

Укр. К. формувався й розвивався у тісному зв’язку з польським. Деякі зразки останнього включалися в укр. співаники; укр. автори використовували мелодії окремих польс. К. Від 2-ї пол. 17 ст. укр. К. поширився в Росії й відтак зберігся в рос. співаниках. Існували зв’язки між К. і муз. номерами шкіл. і вертеп. драм. На мелодії відомих К. виконували деякі муз. номери в драмах (у «Комическом дѣйствії» М. Довгалевського, «Комедії на Успеніє Богородиці» Д. Туптала), окремі з них зафіксовано в співаниках духов. К.

Духовні К. набули поширення в лірниц. середовищі. П. Демуцький здійснив записи К. від лірників Київщини (переважно Таращан. пов.) і видав їх із назвою «Ліра і її мотиви» (К., 1907). Деякі різдвяні духовні К. увійшли в обряд колядування, який поширений донині в традиції укр. народу. Кантову фактуру та інтонаційність використовували композитори партес. музики (17–18 ст.), хор. творів 2-ї пол. 18 – поч. 19 ст. (М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель). Зв’язки з К. простежуються в хор. номерах опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Хор. обробки К. здійснювали М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, О. Кошиць. 1916 у Києві відбувся концерт укр. К., організов. О. Кошицем. Наприкінці 20 ст. до жанру К. зверталися В. Губа («Закличний кант», «Віват, столице розуму, віват»), Г. Гаврилець («Мати милосердна», «Щиголь тугу має» із муз.-сценіч. дійства «Золотий камінь посіємо») та ін.

Літ.: Израилев А. Псальмы или духовные канты, сочинения святителя Димитрия Митрополита Ростовского. Москва, 1889; Франко І. Наші коляди. Л., 1890; Грушевський М. Співаник з початку XVIII ст. // Зап. НТШ. Л., 1897. Т. 15; 1899. Т. 17; Перетц В. Малорусские вирши и песни в записях 16–18 вв. С.-Петербург, 1899; Возняк М. Матеріали до української пісні і вірші. Л., 1913; 1914; 1925; Щеглова С. «Богогласник»: Истор.-лит. исследование. К., 1918; Релігійні канти та псальми українського народу. К.; Відень, 1920. Вип. 1; Возняк М. Два співаники половини й третьої четвертини XVIII в. // Зап. НТШ. Л., 1922. Т. 123; Яворский Ю. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси. Прага, 1934; Шреєр-Ткаченко О. Історія української музики. Т. 1. К., 1980; Маценко П. Українські канти. Вінніпеґ, 1981; Івченко Л. Взаємодія усної і писемної традиції в жанрі канта // Муз. твір: сутність, аспекти аналізу. К., 1988; Її ж. Кант як сфера взаємодії українського та російського мистецтва XVII–XVIII ст. // Укр. муз. культура минулого і сучасного у міжнац. зв’язках. К., 1989; Український кант XVII–XVIII ст. К., 1990; Корній Л. Українська шкільна драма і духовна музика XVII – першої половини XVIII ст. К., 1993; Гнатюк О. Українська духовна барокова пісня. Варшава; К., 1994; Корній Л. Історія української музики. К.; X.; Нью-Йорк, 1996. Ч. 1; 1998. Ч. 2; Барокові духовні пісні з рукописних співаників XVIII ст. Лемківщини. Л., 2000; Медведик Ю. Українська духовна пісня XVII–XVIII століть. Л., 2006.

Л. П. Корній

Стаття оновлена: 2012