Кантата

КАНТА́ТА (італ. cantata, від лат. саntаrе — спів­ати) — великий вокально-симфонічний твір, пере­важно для солістів (або соліста), хору та оркестру, циклічної (або одночастин­ної) форми. За виконав. складом, структурою, при­значе­н­ням подібна до ораторії. Від­різняється меншими мас­штабами, від­сутністю драм. роз­робле­н­ня сюжету, більш камер., лірич. змістом. К. зародилася в Італії на­прикінці 16 — поч. 17 ст. під впливом постренесанс. культури. До серед. 17 ст. так називали вокал. сольні твори наскріз. форми, що містили речитативні й аріозні побудови. За при­значе­н­ням К. поділяють на духовні і світс., за змістом і характером — на ліричні, драм., роз­повід­ні, урочисто-під­несені, славильні, скорботно-елегійні тощо. Для К. майже обовʼязковим є елемент славле­н­ня, віншува­н­ня (пере­важно на початку та у фіналі, а також по всій формі). Вокал.-пісен­ну природу зберігають як світс. К., так і культового при­значе­н­ня (сольні й хорові), написані на біблійні текс­ти, що утвердилися на поч. 18 ст. у Німеч­чині (Ґ.-Ф. Телеман, Й.-С. Бах, Ґ. Гендель). Збереглося понад 200 бахів. К. на текс­ти біблійні, хоралів, по­значених філософічністю змісту, образністю, що від­творює широкий спектр люд. почут­тів. Серед світс. К. Й.-С. Баха (бл. 20) — «Кавова», «Феб і Пан», «Селянська». У Франції К. стала особливо популярною під час Великої франц. революції, коли у творах Ж.-Ф. Лесюера, Е. Меґюля, Ф.-Ж. Гос­сека та ін. набула героїч. пафосності, втілюючи ідею боротьби з тиранією. К. присутня, у творчості Л. ван Бетговена («Морська тиша та щасливе плава­н­ня», фінал 9-ї Симф., сл. «Оди до радості» Ф. Шіл­лера). У 19 ст. у жанр. ієрархії творчості композиторів-романтиків К. втратила пріоритети. У цей період пере­важали К. «на випадок», приурочені до видат. дат, подій. У рос. музиці ві­домі К. по­глибленого, філос. змісту («Дзвони» С. Рахманінова, «Іоанн Дамаскін», «Після прочита­н­ня псалма» С. Танєєва). В європ. музиці 20 ст. у К. від­чутним став вплив сценіч. форм («Ми будуємо місто» П. Гіндеміта, «Карміна Бурана» К. Орффа). У рад. музиці значно акцентувалися су­спільно-політ. функції жанру, декларувалися ідеол. гасла соціалізму. Однак, у низці творів політ. за­даність лише декларувалася у на­звах або фрагментах текс­ту, тоді як худож.-образні ріше­н­ня пере­конливо від­творювали значні події в житті су­спільства (С. Прокофʼєв, Д. Шостакович, Б. Лятошинський).

Зародже­н­ня і роз­виток укр. К. від­бувалися в річищі взаємодії багатьох жанрів (партес. концерт, панегірич. кант, зх.-європ. вокал.-симф. форми). Значний інтерес становлять світс. К. Д. Бортнянського (пере­важно на текс­ти Г. Державіна). Актив. роз­виток К. в Україні роз­почався у 2-й пол. 19 ст., коли жанр. статусу набували осн. її різновиди: К.-поема («Слухай!» П. Сокальського, «Бʼють пороги» М. Лисенка) і славильна К., що у творчості М. Лисенка повʼяз із філос. змістом («Радуйся, ниво неполитая»). У Галичині К. сформувалася у 19 — на поч. 20 ст. («Хустина» Г. Топольницького, «Дні­про реве», «Лічу в неволі» Д. Січинського). Однак, чимало хор. композицій славильного характеру, на­звані авторами «К.», не виходили за межі роз­горнутих хорів (А. Вахнянин, В. Матюк, Й. Кишакевич). На поч. 20 ст. до ви­знач. ювілеїв К. писав К. Стеценко — «Слава Лисенку», «Шевченкові». Могут. стимулом роз­витку укр. К. стали етностильові особливості вокал.-інструм. думи, а також гостросоц. поезія Т. Шевченка, повʼяз. із ви­значила естет. і драматург. засади багатьох творів. Приміром К.-симф. «Кавказ» С. Людкевича, де композитор уперше продемонстрував можливості синтезу вокал.-хор. і симф. засобів. У 1-й пол. 20 ст. сусп. резонанс мала «Хустина» Л. Ревуцького, де сюжетно-ді­йові моменти віршів Т. Шевченка сприяли на­ближен­ню драматургії твору до оперної. Натомість у К.-поемах С. Людкевича «Заповіт» (сл. Т. Шевченка), «Наймит», «Конкі­стадори» (обидві — сл. І. Франка) пере­важають засади симфонізму. Укр. композитори створили понад 200 творів кантат. жанру, серед яких — К.-поема, -здравиця, -пісня, -плакат, -дійство, -балада, -новела, -концерт. Нині створюються нові модифікації жанру. Композитор. ви­значе­н­ня жанр. приналежності творів можуть мати умо­гляд. або субʼєктив. характер, однак виявляють внутр. закономірність у роз­витку жанру, його прагне­н­ня до оновле­н­ня у сфері жанр. та видової взаємодії. До серед. 20 ст. провід. жанрами були славильна одночастин­на і циклічна К. та К.-поема. Славильна К., що сформувалася біля витоків зародже­н­ня жанру, про­йшла складний еволюц. шлях, однак її соц. функції та практика побутува­н­ня (зверне­н­ня до широких мас, викона­н­ня під час урочистих подій) залишилися не­змін­ними. Зберігся також її «жанровий зміст», в основі якого — оспівува­н­ня, віншува­н­ня, героїч. пафос. У творчості композиторів рад. періоду саме ці ознаки нещадно екс­плуатувалися панів. ідеологією для пафос. утвердже­н­ня пере­ваг соціаліст. су­спільства, конʼюнктур. прославле­н­ня партій. лідерів, що при­звело до штампів, гранич. декларативності, спрощеності засобів і нівелювало художню вартісність творів. Під впливом ідей пролеткульту, в пошуках «нового» мистецтва, що мало вповні від­повід­ати запитам та ідеалам су­спільства, у 1920-х рр. у славильній К. утвердилася т. зв. вироб. тематика, яка втілилася у мас­штаб. синтет. формах, закорінених у традиціях пленер. дійств часів Великої франц. революції, у мас.-агітац. мистецтві перших рад. років, що обʼ­єд­нувало ознаки муз. театру, вертепу, нар.-побут. сцен, а також спорт. змагань, колектив. декламації, образотвор. мистецтва тощо (твори В. Нахабіна, Д. Клебанова, М. Вілінського, В. Борисова та ін.). Серед К. 1930-х рр. вирізняються «Урочиста кантата» Б. Лятошинського, «Заповіт» С. Людкевича.

Різновид К.-пісні особливо поширився під час 2-ї світової війни як вияв заг.-люд. на­строїв, актуал. про­блем («Клятва» Ю. Мейтуса, «Гнів словʼян» М. Вериківського, «Пере­можцям — слава!» А. Штогаренка). Складнішим є різновид К.-поеми, що синтезує пісен­ні та поемні ознаки («Ода пісні» Л. Ревуцького). До славильних К. належать створ. у 1940–50-х рр. групами композиторів і поетів на офіційні замовле­н­ня т. зв. циклічні колективні К., що пере­важно були по­збавлені стиліст. однорідності, грішили штампами, конʼюнктур. спрощеністю засобів.

Від­творе­н­ня героїко-драм. напруги років 2-ї світової війни, конфлікт протиборних сил, а звідси — симфонізм як засіб його вияву й виріше­н­ня, знаходить втіле­н­ня в К.-симф. А. Штогаренка «Україно моя». У 1950-х рр. властиві жанру по­єд­на­н­ня дієвості й роз­повід­ності, динаміки та статики функцій славильної К. і поемних засад зна­йшли від­ображе­н­ня в К.-поемах Г. Жуковського, Р. Сімовича, Л. Колодуба, А. Штогаренка. У 1960–80-х рр. в К. посилилася емоц. сфера висловлювань, до роз­кри­т­тя су­спільно значущої тематики додалася сердечна щирість, до обʼєктив. зображе­н­ня подій — почу­т­тя конкрет. люд. «я». Ці ознаки особливо помітні в К. М. Скорика («Весна», «Людина»), хор. концерті І. Карабиця («Сад божествен­них пісень»), Л. Дичко («Червона калина», «Чотири пори року»), В. Бібика («Дума про Довбуша»), В. Зубицького («Чумацькі пісні»), А. Гайденка («Чотири дійства») та ін. У цих творах спо­стерігаються тенденції посиле­н­ня індивід. субʼєктив. начала, емоц.-психол. роз­кри­т­тя почут­тів, на­строїв, станів, по­єд­на­н­ня засад сценіч. драматургії, видовищ. аспекту, конкретизації образності.

Лірич. різновид К. — камерна К., що сформувалася у 17–18 ст. внаслідок взаємодії вокал.-поетич. лірики та хор. форми. Укр. камерна К. знаходиться між камерно-вокал. циклом (від нього її від­різняє концептуальність вищого порядку) та К.-поемою («Сумна кантата» В. Бібика, «Лісова музика» В. Сильвестрова, «За­проше­н­ня до подорожі» В. Загорцева, камерні К. О. Киви, «Сміється джерело» Я. Верещагіна та ін.).

Завантажити статтю