Кантата - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кантата

КАНТА́ТА (італ. cantata, від лат. саntаrе – співати) – великий вокально-симфонічний твір, переважно для солістів (або соліста), хору та оркестру, циклічної (або одночастинної) форми. За виконав. складом, структурою, призначенням подібна до ораторії. Відрізняється меншими масштабами, відсутністю драм. розроблення сюжету, більш камер., лірич. змістом. К. зародилася в Італії наприкінці 16 – поч. 17 ст. під впливом постренесанс. культури. До серед. 17 ст. так називали вокал. сольні твори наскріз. форми, що містили речитативні й аріозні побудови. За призначенням К. поділяють на духовні і світс., за змістом і характером – на ліричні, драм., розповідні, урочисто-піднесені, славильні, скорботно-елегійні тощо. Для К. майже обов’язковим є елемент славлення, віншування (переважно на початку та у фіналі, а також по всій формі). Вокал.-пісенну природу зберігають як світс. К., так і культового призначення (сольні й хорові), написані на біблійні тексти, що утвердилися на поч. 18 ст. у Німеччині (Ґ.-Ф. Телеман, Й.-С. Бах, Ґ. Гендель). Збереглося понад 200 бахів. К. на тексти біблійні, хоралів, позначених філософічністю змісту, образністю, що відтворює широкий спектр люд. почуттів. Серед світс. К. Й.-С. Баха (бл. 20) – «Кавова», «Феб і Пан», «Селянська». У Франції К. стала особливо популярною під час Великої франц. революції, коли у творах Ж.-Ф. Лесюера, Е. Меґюля, Ф.-Ж. Госсека та ін. набула героїч. пафосності, втілюючи ідею боротьби з тиранією. К. присутня, у творчості Л. ван Бетговена («Морська тиша та щасливе плавання», фінал 9-ї Симф., сл. «Оди до радості» Ф. Шіллера). У 19 ст. у жанр. ієрархії творчості композиторів-романтиків К. втратила пріоритети. У цей період переважали К. «на випадок», приурочені до видат. дат, подій. У рос. музиці відомі К. поглибленого, філос. змісту («Дзвони» С. Рахманінова, «Іоанн Дамаскін», «Після прочитання псалма» С. Танєєва). В європ. музиці 20 ст. у К. відчутним став вплив сценіч. форм («Ми будуємо місто» П. Гіндеміта, «Карміна Бурана» К. Орффа). У рад. музиці значно акцентувалися сусп.-політ. функції жанру, декларувалися ідеол. гасла соціалізму. Однак, у низці творів політ. заданість лише декларувалася у назвах або фрагментах тексту, тоді як худож.-образні рішення переконливо відтворювали значні події в житті сусп-ва (С. Прокоф’єв, Д. Шостакович, Б. Лятошинський).

Зародження і розвиток укр. К. відбувалися в річищі взаємодії багатьох жанрів (партес. концерт, панегірич. кант, зх.-європ. вокал.-симф. форми). Значний інтерес становлять світс. К. Д. Бортнянського (переважно на тексти Г. Державіна). Актив. розвиток К. в Україні розпочався у 2-й пол. 19 ст., коли жанр. статусу набували осн. її різновиди: К.-поема («Слухай!» П. Сокальського, «Б’ють пороги» М. Лисенка) і славильна К., що у творчості М. Лисенка пов’яз із філос. змістом («Радуйся, ниво неполитая»). У Галичині К. сформувалася у 19 – на поч. 20 ст. («Хустина» Г. Топольницького, «Дніпро реве», «Лічу в неволі» Д. Січинського). Однак, чимало хор. композицій славильного характеру, названі авторами «К.», не виходили за межі розгорнутих хорів (А. Вахнянин, В. Матюк, Й. Кишакевич). На поч. 20 ст. до визнач. ювілеїв К. писав К. Стеценко – «Слава Лисенку», «Шевченкові». Могут. стимулом розвитку укр. К. стали етностильові особливості вокал.-інструм. думи, а також гостросоц. поезія Т. Шевченка, пов’яз. із визначила естет. і драматург. засади багатьох творів. Приміром К.-симф. «Кавказ» С. Людкевича, де композитор уперше продемонстрував можливості синтезу вокал.-хор. і симф. засобів. У 1-й пол. 20 ст. сусп. резонанс мала «Хустина» Л. Ревуцького, де сюжетно-дійові моменти віршів Т. Шевченка сприяли наближенню драматургії твору до оперної. Натомість у К.-поемах С. Людкевича «Заповіт» (сл. Т. Шевченка), «Наймит», «Конкістадори» (обидві – сл. І. Франка) переважають засади симфонізму. Укр. композитори створили понад 200 творів кантат. жанру, серед яких – К.-поема, -здравиця, -пісня, -плакат, -дійство, -балада, -новела, -концерт. Нині створюються нові модифікації жанру. Композитор. визначення жанр. приналежності творів можуть мати умогляд. або суб’єктив. характер, однак виявляють внутр. закономірність у розвитку жанру, його прагнення до оновлення у сфері жанр. та видової взаємодії. До серед. 20 ст. провід. жанрами були славильна одночастинна і циклічна К. та К.-поема. Славильна К., що сформувалася біля витоків зародження жанру, пройшла складний еволюц. шлях, однак її соц. функції та практика побутування (звернення до широких мас, виконання під час урочистих подій) залишилися незмінними. Зберігся також її «жанровий зміст», в основі якого – оспівування, віншування, героїч. пафос. У творчості композиторів рад. періоду саме ці ознаки нещадно експлуатувалися панів. ідеологією для пафос. утвердження переваг соціаліст. сусп-ва, кон’юнктур. прославлення партій. лідерів, що призвело до штампів, гранич. декларативності, спрощеності засобів і нівелювало художню вартісність творів. Під впливом ідей пролеткульту, в пошуках «нового» мист-ва, що мало вповні відповідати запитам та ідеалам сусп-ва, у 1920-х рр. у славильній К. утвердилася т. зв. вироб. тематика, яка втілилася у масштаб. синтет. формах, закорінених у традиціях пленер. дійств часів Великої франц. революції, у мас.-агітац. мист-ві перших рад. років, що об’єднувало ознаки муз. театру, вертепу, нар.-побут. сцен, а також спорт. змагань, колектив. декламації, образотвор. мист-ва тощо (твори В. Нахабіна, Д. Клебанова, М. Вілінського, В. Борисова та ін.). Серед К. 1930-х рр. вирізняються «Урочиста кантата» Б. Лятошинського, «Заповіт» С. Людкевича.

Різновид К.-пісні особливо поширився під час 2-ї світ. війни як вияв заг.-люд. настроїв, актуал. проблем («Клятва» Ю. Мейтуса, «Гнів слов’ян» М. Вериківського, «Переможцям – слава!» А. Штогаренка). Складнішим є різновид К.-поеми, що синтезує пісенні та поемні ознаки («Ода пісні» Л. Ревуцького). До славильних К. належать створ. у 1940–50-х рр. групами композиторів і поетів на офіційні замовлення т. зв. циклічні колективні К., що переважно були позбавлені стиліст. однорідності, грішили штампами, кон’юнктур. спрощеністю засобів.

Відтворення героїко-драм. напруги років 2-ї світ. війни, конфлікт протиборних сил, а звідси – симфонізм як засіб його вияву й вирішення, знаходить втілення в К.-симф. А. Штогаренка «Україно моя». У 1950-х рр. властиві жанру поєднання дієвості й розповідності, динаміки та статики функцій славильної К. і поемних засад знайшли відображення в К.-поемах Г. Жуковського, Р. Сімовича, Л. Колодуба, А. Штогаренка. У 1960–80-х рр. в К. посилилася емоц. сфера висловлювань, до розкриття суспільно значущої тематики додалася сердечна щирість, до об’єктив. зображення подій – почуття конкрет. люд. «я». Ці ознаки особливо помітні в К. М. Скорика («Весна», «Людина»), хор. концерті І. Карабиця («Сад божественних пісень»), Л. Дичко («Червона калина», «Чотири пори року»), В. Бібика («Дума про Довбуша»), В. Зубицького («Чумацькі пісні»), А. Гайденка («Чотири дійства») та ін. У цих творах спостерігаються тенденції посилення індивід. суб’єктив. начала, емоц.-психол. розкриття почуттів, настроїв, станів, поєднання засад сценіч. драматургії, видовищ. аспекту, конкретизації образності.

Лірич. різновид К. – камерна К., що сформувалася у 17–18 ст. внаслідок взаємодії вокал.-поетич. лірики та хор. форми. Укр. камерна К. знаходиться між камерно-вокал. циклом (від нього її відрізняє концептуальність вищого порядку) та К.-поемою («Сумна кантата» В. Бібика, «Лісова музика» В. Сильвестрова, «Запрошення до подорожі» В. Загорцева, камерні К. О. Киви, «Сміється джерело» Я. Верещагіна та ін.).

Літ.: J. Tiersot. Cantates françaises du XVIII-e siècle // Le Menestrel. 1893. № 519; Келдыш Ю. В. Оратория и кантата // Очерки сов. муз. творчества. Т. 1. Москва; Ленинград, 1947; Хохловкина А. А. Советская оратория и кантата. Москва, 1955; Ширинян Р. Оратория и кантата. Москва, 1960; R. Jakoby. Die Kantate. KöLn,1968; Терещенко А. К. Українська радянська кантата і ораторія (1945–1974). К., 1975; Її ж. Эволюция вокально-симфонических форм // Музыка Сов. Украины. Москва, 1978; Її ж. Українська радянська кантата і ораторія (1917–1945). К., 1980.

А. К. Терещенко

Стаття оновлена: 2012