Карабиць Іван Федорович

Визначення і загальна характеристика

КАРА́БИЦЬ Іван Федорович (17. 01. 1945, с. Ялта, нині смт Першотравн. р-ну Донец. обл. — 20. 01. 2002, Київ) — композитор, педагог, диригент, музично-громадський діяч. Чоловік М. Копиці, батько К. Карабиця. Професор (2000). Народний артист України (1991). Член НСКУ (1972). Закін. Київську консерваторію (1971; викл. Б. Лятошинський, М. Скорик) та аспірантуру при ній (1975; кер. М. Скорик). 1967–75 — диригент Ансамблю пісні і танцю Київ. військ. округу. 1975–83 — на творчій роботі. Від 1983 викладав у Нац. муз. академії України: від 1992 — професор кафедри композиції. Був худож. кер. ансамблю солістів «Київська камерата» (1994–2000, засн. циклу концертів «Час камерати»), фестивалів «Київ-музик-фест» (1990–2001, також засн.), «Київські літні музичні вечори» (1998–2002). Один із засн. Між­нар. благодій. фонду Між­нар. конкурсу молодих піаністів памʼяті В. Горовиця (1995), голова журі цього конкурсу (1995–2001). У 1979–81 — голова правлі­н­ня Муз. фонду України, за­ступник голови правлі­н­ня СКУ з питань між­нар. звʼязків (усі — Київ). Творчість К. охоплює всі муз. жанри. Симф. твори, інструм. концерти, вокал. композиції, естрадні пісні вирізняються яскравим індивід. композитор. стилем. Для нього характерне вдале по­єд­на­н­ня традиц. муз. форм із сучас. засобами муз. мисле­н­ня. Мас­штабність ораторіал. творів і симф. існує поряд із витонченістю інструм. і вокал. композицій. Початк. період творчості по­значений вільним викори­ста­н­ням додекафонії. Твори демонструють екс­пресив. тип висловле­н­ня й пошук індивід. стилю. Для 1970–80-х рр. характерне тяжі­н­ня К. до концепцій. мас­штабності у втілен­ні філос. про­блематики, громадян. тематики (теми Батьківщини, памʼяті, морал. обовʼязку). Ви­значився пріоритет симф. жанрів у їхньому взаємозвʼязку зі сценіч., вокал. жанрами, інструм. концертом. У симфонізмі К. виявив схильність до драм. типу як провід­ного в синтезі різних жанр. начал. Муз. лексика від­ображала багатовекторність стильових орієнтирів: різні жанр.-стильові пласти укр. фольклору (дума, протяжна пісня, інструм. на­грава­н­ня) і нац. профес. муз. мистецтва (знамен­ний роз­спів, кант, хор. культура бароко, стилістика Б. Лятошинського), муз. класика 20 ст. (Ґ. Малер, Д. Шостакович, Б. Барток, І. Стравинський) та новітні тенденції, мас. жанри. Універсальність муз. мови творів на­ступ. періоду ви­значилася синтезом різних елементів сучас. композитор. технік (несерій. додекафонії, пуантилізму, кластерності, алеаторики, сонористики) у по­єд­нан­ні із новотонал. й новомодал. звуковисот. організацією, пере­тином різних стильових тенденцій (неокласицизму, -бароко та -ім­пресіонізму), джаз. лексики. В образ. сфері посилилося трагічне начало й актуалізувалася тема покая­н­ня, по-новому за­звучала панте­їст. тема. Музику К. виконують не лише в Україні, а й у США, Канаді, Фінляндії, Франції, країнах СНД та ін. Твори К. записані у фонд Укр. радіо, на грамплатівки, СD, ви­дані в Україні та за кордоном. Серед учнів — А. Гончаров, О. Ільницька, В. Польова, В. Ракочі, А. Рощенко, Н. Яремчук (див. Яремчуки брати).

Тв.: опера-ораторія «Київські фрески» (1983, лібрето Б. Олійника); мюзикл «Ніч чудес» (за комедією В. Шек­спіра, 1979), муз. комедія «Любов, любов» (за новелами Дж. Бок­кач­чо, 1980); вокал.-симф. — концерт для хору, солістів і симф. оркестру «Сад божествен­них пісень» (1971, сл. Г. Сковороди), ораторія «Заклина­н­ня вогню» (1979, сл. Б. Олійника), «Земле моя на йме­н­ня Донбас» (1980, сл. укр. поетів), поема для баса й симф. оркестру «Vivere memento» (1970, сл. І. Франка), «Молитва Катерини» (1992), «Урочиста кантата» (на честь 100-ліття пере­селе­н­ня українців до Америки, 1994); для симф. оркестру — 3 симф. (1974 — «Пʼять пісень про Україну», 1976, 1979), «Тріумфальна увертюра» (1980), 3 концерти (1981, 1986, 1989 — «Голосі­н­ня»); для струн. оркестру — Симфонієта (1967), Концерт-триптих (1996), «Віо-серенада» (2000); для фортепіано з орке­стром — 2 концерти (1968, 1972), Концертино (1984), 5 муз. моментів (1999), 12 прелюдій, хореогр. картина «Богатирська симфонія» (1982); для камер. ансамблю — Квінтет (1966), Концертино (1970–72), Струн. квартет (1973), «Концертний дивертисмент» (1975); для органа — Триптих-фантазія (1987); для скрипки і фортепіано — «Ліричні сцени» (1970), «Music from Waterside» (1994); для скрипки соло — «Музика» (1972); для 2-х скрипок і фортепіано — «Інтродукція і колізії» (1993); для ансамблю скрипок — «Концертна сюїта» (1973); для віолончелі і фортепіано — 2 сонати (1964, 1972), 2 сонатини (1968, 1971); для альта й фортепіано — Екс­промт (1973); для фортепіано — 24 прелюдії (1976); для естрад. оркестру — Квінтет (1966), увертюра «Святковий Київ», «Український сувенір» (обидва — 1980), «Симфонія праці» (1981), «Золоті ворота» (1987); вокал. цикли на сл. Е. Іонеди, А. Куліча, М. Рильського, Б. Олійника, П. Тичини та ін.; романси, пісні, хор. обробки нар. пісень; музика до театр. ви­став та фільмів.

Літ.: Глазунов О. Земле моя на йме­н­ня Донбас // Музика. 1981. № 1; Єрмакова Г. Іван Карабиць. К., 1983; Новикова О. На авторському концерті // Музика. 1987. № 1; Зінькевич О. Здобутки української симфонії // Світовид. 1992. № 11; Сікорська І. Золотий гомін молодих талантів // Хрещатик. 1997, 31 трав.; Конькова Г. Аура музики Івана Карабиця // КіЖ. 2001, 20 січ.; Бахарева Т. Сьогодні Київ прощається з Іваном Карабицем // Хрещатик. 2002, 23 січ.; Степанченко Г. Маестро: [Штрихи до порт­рета укр. композитора І. Карабиця] // Україна. 2002. № 1; Зінченко Н. Диво Івана Карабиця // Хрещатик. 2003, 24 січ.; Степанченко Г. Пісен­не диво Івана Карабиця // Музика. 2003. № 3; Vivere memento (Памʼятай про життя): Ст. і спогади про І. Карабиця. К., 2003; Іван Карабиць. Список творів. К., 2006.

Г. В. Степанченко

Завантажити статтю