Карабиць Кирило Іванович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Карабиць Кирило Іванович

КАРА́БИЦЬ Кирило Іванович (26. 12. 1976, Київ) – диригент. Син І. Карабиця та М. Копиці, онук Д. Копиці. Лауреат Міжнар. конкурсу диригентів М. Ґузелли (м. Пескара, Італія, 2000). Приз Данської асоц. диригентів Міжнар. конкурсу молодих диригентів ім. М. Малька (Копенгаґен), «Європ. фундації» під патронатом принца Генрика Данського (Брюссель), відзнака Австр. спілки А. Швайцера (Відень; усі – 1998). Закін. Нац. муз. академію України (Київ, 1999; кл. симф. диригування Р. Кофмана, хор. – Л. Венедиктова) та Віден. академію музики (2001; кл. У. Лайовіца). Удосконалював майстерність на курсах диригентів при Академії Баха в Штуттґарті (Німеччина, 1994–95); у міжнар. майстер-класах диригентів у м. Ґранада (Іспанія), де працював із X. Крістоферсом та ансамблем «Шістнадцять». 1995–98 – диригент ансамблю солістів «Київська камерата»; 1998–2000 – диригент-асист. Будапешт. фестивал. оркестру; 2002–05 – диригент Філармоній. оркестру Франц. радіо (Париж); від 2009 – гол. диригент і худож. кер. Борнмут. симф. оркестру (Велика Британія). Гол. запрошений диригент філармоній. оркестру м. Страсбурґ (Франція, від 2006). Виступав із Берлін. симф. оркестром, оркестром Франкфурт. радіо, філармоній. оркестрами Токіо та Сіднея, Нац. симф. оркестром м. Сан-Пауло (Бразилія), Ліон. симф. оркестром (Франція), оркестром «Молода німецька філармонія», Латв. філармоній. оркестром тощо; диригентами Є. Менухіним, Р. Баршаєм, П. Штайнберґом, Ґ. Холліґером та ін. 2007–08 був запрошений на постановки в оперні театри Женеви, Страсбурґа, Нансі (Франція), 2008 – на постановку «Євгенія Онєгіна» П. Чайковського на фестиваль «Ґлайнбурн» (Велика Британія) за участі Лондон. філармоній. оркестру.

Літ.: Берегова О. Таємниця числа 19, або Роздуми з приводу одного дебюту // КіЖ. 1996, 17 квіт.; Новицький В. Міжнародна нагорода Кирила Карабиця // Уряд. кур’єр. 2001, 8 груд.; Леоненко Р. «Победитель» // Корреспондент. 2002, 17 мая; Степанченко Г. Нове життя класичної опери // Київ. пектораль. 2002. Вип. 2.

Г. В. Степанченко

Стаття оновлена: 2012