Караґанда

КАРАҐАНДА́ (Қарағанды) — місто у Казах­стані, обласний центр. Знаходиться у центрі Караґандин. вугіл. бас., за 222 км від Астани. Площа 497 км². Насел. 475 267 осіб (2012): росіян — 214 969 (50,5 %), казахів — 171 038 (36,25 %), українців — 22 631 (4,8 %). Проживають також німці, татари, корейці, білоруси, поляки, чеченці, литовці, греки та ін. Серед них значну частину становлять нащадки колиш. вʼязнів Караґандин. виправно-труд. табору (див. Карлаг), які після звільне­н­ня або пере­веде­н­ня на поселе­н­ня осіли тут, а також засланих у Казах­стан. Поділяється на 2 адм. р-ни: ім. Казибек Бі та Жовтневий. Вузол автомоб. шляхів, залізнична станція, аеропорт. Діють під­приємства із видобутку вугі­л­ля, маш.-буд., металооб­роб. і харч. пром-стей. Серед міст-по­братимів — Дні­продзержинськ (Дні­проп. обл.). Виникне­н­ня К. повʼязане із початком видобутку в 2-й пол. 19 ст. у цій місцевості вугі­л­ля рос. купцями, а згодом — франц. і англ. під­приємцями. На копальнях працювали жителі с-щ Велика Михайлівка, Тихонівка, Зелена Балка, Новоузенка. Зі зміною влади після більшов. пере­вороту 1917 видобуток вугі­л­ля припинено, 1930 від­новлено. Водночас роз­почато зведе­н­ня с-щ Майкудук, Нова Тихонівка, Пришахтинський для при­їжджих робітників і фахівців, значно зросло й насел. старих с-щ. 1931 їх обʼ­єд­нано у шахтар. поселе­н­ня К., якому 1934 на­дано статус міста. Його назва у перекл. із казах. означає «чорна кров» (так казахи називали камʼяне вугі­л­ля), за ін. версією — походить від назви кущів караґани (жовтої акації). Після 2-ї світової війни до роз­будови міста залучено нім. і япон. військовополонених. Масова поява українців у К. повʼязана із депортаціями роз­куркулених селян та мешканців Зх. України і увʼязне­н­нями осіб, звинувачених у приналежності до ОУН–УПА. Серед них були й священики УГКЦ — Церкви, офіційно ліквідов. в УРСР, зокрема Н. Будка (2001 беатифіков., його ікона зберігається у церкві Покрови Пресвятої Богородиці в К.). Після смерті Й. Сталіна багатьох із них звільнили, але не до­зволили повернутися в Україну. Від кін. 1950-х рр. греко-катол. священики, зокрема єпис­коп О. Хіра й апостол. адміністратор у Казах­стані та Сибіру О. Зарицький (беатифіков. 2001), нелегально від­правляли Божествен­ні Літургії, сповід­али, хрестили та вінчали віруючих. 1978 римо-католики домоглися до­зволу від влади збудувати храм у К., де від 1979 проводили богослужі­н­ня і священики УГКЦ. На поч. 1990-х рр. у К. почали при­їжджати священики з України, 1996 завдяки допомозі нім. благодій. організації тут збудовано невелику деревʼяну церкву. На­прикінці того ж року Рим. Апостол. Престол при­значив єпис­копа Василія (Медвіта) апостол. візитатором УГКЦ у Казах­стані та Серед. Азії. 2001 у К. за сприя­н­ня меценатів із США І. та Я. Парахонюків від­крито укр. неділ. школу з класами ви­вче­н­ня української мови та катехізації для дітей і б-кою. Нині у К. діють церква Покрови Пресвятої Богородиці та каплиця блажен­ного о. О. Зарицького УГКЦ.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю