Караїми

КАРАЇ́МИ (від давньоєвр.  — ті, що читають, звертаються) — етноконфесійна група; пред­ставники релігійного напряму, альтернативного рабиністичній традиції. Караїм. вче­н­ня сформувалося у 8 ст. на тер. сучас. Іраку, що входив до Араб. халіфату, у результаті по­єд­на­н­ня різних сект. Його засн. вважають Анана бен Давида, автори найви­значніших творів — Біньямін бен Моше Нахавенді (9 ст.), Якуб аль Кіркісані (10 ст.). Ви­знаючи єдиним джерелом віровче­н­ня Письмо (Танах), К. заперечують Усний Закон, частиною якого є Талмуд — одне з осн. джерел права й екзегези у рабиніст. традиції. З часом К. створили власну екзегетичну традицію. Полеміка між К. і рабиністами ві­діграла значну роль у формуван­ні обох напрямів. Консолідація різних караїм. течій в однорідну доктрину від­булася у 10 ст. Караїм. вче­н­ня від­різняється від рабиніст. ригоризмом, особливостями календаря, ритуал. практик, богослужі­н­ня, релігійно-правових приписів. По­ступово караїм. рух поширився у Єгипті, Палестині, Іспанії; у 12 ст. його центром стала Візантія. Один із найвидатніших караїм. авторів Візантії — Еліяху бен Моше Башʼяци (15 ст.), який уклав зведе­н­ня законів «Шати Ілії». Після захопле­н­ня 1453 Кон­стантинополя (нині Стамбул) турками частина візант. К. пере­селилася у Крим. У Сх. Європі (Крим, Литва, Галичина, Волинь) перші караїм. общини зʼявилися у 13 ст. Перша достовірна згадка про К. у Криму в м. Солхат (нині м. Старий Крим Кіров. р-ну АР Крим) датована 1278. Із пере­несе­н­ням у 14 ст. ставки татар. правителів Криму з Солхата у Кирк-Єр (згодом Чуфут-Кале) це місто по­ступово стало центром караїм. общини. У 15 ст. К. поселилися у крим. князівстві Феодоро зі столицею в Мангупі. Осн. караїм. центрами у Великому князівстві Литовському і Польщі стали міста Троки (нині Тракай, Литва), Луцьк і Галич (нині Івано-Фр. обл.). Ві­домому караїм. ученому з Литви Іцхаку бен Аврааму Троки (16 ст.) належить полеміч. антихристиян. трактат «Зміцне­н­ня віри». Роз­мов. мовою близькосх. К. була араб., візан. — грец., сх.-європ. — караїмська мова (в Криму — караїм. етнолект кримськотатар.); мова священ. текс­тів — давньоєврейська. Пред­ставники влади країн, де мешкали євреї-рабиністи і К., до кін. 18 ст. не роз­межовували законодав. статус цих общин. Із входже­н­ням Криму (1783) і Литви (1795) до складу Рос. імперії сх.-європ. К. почали боротьбу за звільне­н­ня від обмежень, накладених на євреїв-рабиністів. 1837 створ. Таврій. і Одес. караїм. духовні упр., 1863 — аналог. упр. у Троках, тоді ж К. домоглися повної громадян. рівноправності з корін­ним населе­н­ням. Цьому значною мірою пос­прияла діяльність караїм. просвітителя і колекціонера А. Фірковича, який доводив давність появи К. у Криму на основі зі­браних ним рукопис. і епі­графіч. матеріалів (частково сфальсифікованих). На­прикінці 19 ст. на тер. Рос. імперії існувало бл. 40 караїм. общин, діяло 20 караїм. синагог (кенас). За пере­писом 1897, заг. чисельність К. у Рос. імперії становила бл. 13 тис. осіб. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. у м. Євпаторія (нині АР Крим) створ. Олександрів. караїм. духовне училище та бібліотеку «Карай-битиклиги», у Москві виходив ж. «Караимская жизнь», у Вільно (нині Вільнюс) — ж. «Караимское слово». У 19–20 ст. К. Сх. Європи частково ві­ді­йшли від реліг. традицій і сформувалися в етноконфес. групу. В 20 ст. набула пошире­н­ня теорія походже­н­ня сх.-європ. К. від хозар (тюрків), яку пропагував караїм. громад.-реліг. діяч С. Шапшал. У роки 2-ї світової війни ви­зна­н­ня керівництвом нацист. Німеч­чини тюрк. походже­н­ня сх.-європ. К. врятувало їх від знище­н­ня. У післявоєн. період більша частина єгипет., ірак. і турец. К. пере­селилася до Ізраїлю. На поч. 21 ст. в Ізраїлі проживає бл. 20 тис. К. Осн. центри — міста Рамла й Ашдод. Єрусалим. караїм. синагога, засн. якої вважають Анана бен Давида, є однією з найдавніших діючих синагог світу. Нині в Україні проживають бл. 1200, РФ — бл. 400 (пере­важно у Москві та С.-Петербурзі), Литві — 300, Польщі — 45 К. Їхня побут. культура по­єд­нує культуру місц. народів і елементи євр. традиції, культура крим. К. близька до кримськотатарської.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю