Караїми - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Караїми

КАРАЇ́МИ (від давньоєвр. – ті, що читають, звертаються) – етноконфесійна група; представники релігійного напряму, альтернативного рабиністичній традиції. Караїм. вчення сформувалося у 8 ст. на тер. сучас. Іраку, що входив до Араб. халіфату, у результаті поєднання різних сект. Його засн. вважають Анана бен Давида, автори найвизначніших творів – Біньямін бен Моше Нахавенді (9 ст.), Якуб аль Кіркісані (10 ст.). Визнаючи єдиним джерелом віровчення Письмо (Танах), К. заперечують Усний Закон, частиною якого є Талмуд – одне з осн. джерел права й екзегези у рабиніст. традиції. З часом К. створили власну екзегетичну традицію. Полеміка між К. і рабиністами відіграла значну роль у формуванні обох напрямів. Консолідація різних караїм. течій в однорідну доктрину відбулася у 10 ст. Караїм. вчення відрізняється від рабиніст. ригоризмом, особливостями календаря, ритуал. практик, богослужіння, релігійно-правових приписів. Поступово караїм. рух поширився у Єгипті, Палестині, Іспанії; у 12 ст. його центром стала Візантія. Один із найвидатніших караїм. авторів Візантії – Еліяху бен Моше Баш’яци (15 ст.), який уклав зведення законів «Шати Ілії». Після захоплення 1453 Константинополя (нині Стамбул) турками частина візант. К. переселилася у Крим. У Сх. Європі (Крим, Литва, Галичина, Волинь) перші караїм. общини з’явилися у 13 ст. Перша достовірна згадка про К. у Криму в м. Солхат (нині м. Старий Крим Кіров. р-ну АР Крим) датована 1278. Із перенесенням у 14 ст. ставки татар. правителів Криму з Солхата у Кирк-Єр (згодом Чуфут-Кале) це місто поступово стало центром караїм. общини. У 15 ст. К. поселилися у крим. князівстві Феодоро зі столицею в Мангупі. Осн. караїм. центрами у Великому князівстві Литовському і Польщі стали міста Троки (нині Тракай, Литва), Луцьк і Галич (нині Івано-Фр. обл.). Відомому караїм. ученому з Литви Іцхаку бен Аврааму Троки (16 ст.) належить полеміч. антихристиян. трактат «Зміцнення віри». Розмов. мовою близькосх. К. була араб., візан. – грец., сх.-європ. – караїмська мова (в Криму – караїм. етнолект кримськотатар.); мова священ. текстів – давньоєврейська. Представники влади країн, де мешкали євреї-рабиністи і К., до кін. 18 ст. не розмежовували законодав. статус цих общин. Із входженням Криму (1783) і Литви (1795) до складу Рос. імперії сх.-європ. К. почали боротьбу за звільнення від обмежень, накладених на євреїв-рабиністів. 1837 створ. Таврій. і Одес. караїм. духовні упр., 1863 – аналог. упр. у Троках, тоді ж К. домоглися повної громадян. рівноправності з корінним населенням. Цьому значною мірою посприяла діяльність караїм. просвітителя і колекціонера А. Фірковича, який доводив давність появи К. у Криму на основі зібраних ним рукопис. і епіграфіч. матеріалів (частково сфальсифікованих). Наприкінці 19 ст. на тер. Рос. імперії існувало бл. 40 караїм. общин, діяло 20 караїм. синагог (кенас). За переписом 1897, заг. чисельність К. у Рос. імперії становила бл. 13 тис. осіб. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. у м. Євпаторія (нині АР Крим) створ. Олександрів. караїм. духовне уч-ще та б-ку «Карай-битиклиги», у Москві виходив ж. «Караимская жизнь», у Вільно (нині Вільнюс) – ж. «Караимское слово». У 19–20 ст. К. Сх. Європи частково відійшли від реліг. традицій і сформувалися в етноконфес. групу. В 20 ст. набула поширення теорія походження сх.-європ. К. від хозар (тюрків), яку пропагував караїм. громад.-реліг. діяч С. Шапшал. У роки 2-ї світ. війни визнання кер-вом нацист. Німеччини тюрк. походження сх.-європ. К. врятувало їх від знищення. У післявоєн. період більша частина єгипет., ірак. і турец. К. переселилася до Ізраїлю. На поч. 21 ст. в Ізраїлі проживає бл. 20 тис. К. Осн. центри – міста Рамла й Ашдод. Єрусалим. караїм. синагога, засн. якої вважають Анана бен Давида, є однією з найдавніших діючих синагог світу. Нині в Україні проживають бл. 1200, РФ – бл. 400 (переважно у Москві та С.-Петербурзі), Литві – 300, Польщі – 45 К. Їхня побут. культура поєднує культуру місц. народів і елементи євр. традиції, культура крим. К. близька до кримськотатарської.

Літ.: L. Nemoy. Karaite anthology. New Haven, 1952; Z. Ankori. Karaites in Byzantium, the formative years. 970–1100. New York; Jerusalem, 1959; Karaite separatism in nineteenth-century Russia. Cincinnatti, 1963; Дашкевич Я. Міграція караїмів у Русь-Україну та Литву (IX–XIV ст.) // Караїми Галича: історія та культура: Мат. міжнар. конф. Галич, 6–9 вересня 2002. Л.; Галич, 2002; Eastern European Karaites in the Last Generations. Jerusalem, 2011.

А. М. Федорчук

Стаття оновлена: 2012