Караїмська мова

КАРАЇ́МСЬКА МО́ВА — мова караїмів, входить до кипчацької групи кипчацько-огузької під­групи західно-хун­нської гілки тюркських мов. За фонет., граматич., лексич. особливостями найбільш близька із прадав. мов до кипчач., із сучас. — кримськотатар., карачаєво-балкарської. Внаслідок пере­селе­н­ня 1246 знач. частини караїмів із Криму на Зх. України, а 1398 — у Литву у К. м. роз­винулося 3 діалекти: кримський, тракайський та галицький (або галицько-луцький). У крим. діалекті виділяють 3 стильові різновиди: літ. — османізов. варіант К. м., мова меджум (рукопис. збірників оповідань, віршів і пʼєс караїм. письмен­ників); книж. — мова пере­кладів Старого Заповіту (священ. книги караїмів), релігій. текс­тів, яка поряд із термінологією давньоєвр. мови містить кипчац. лексич. матеріал; роз­мов., значно асимільована кримськотатар. мовою. Серед особливостей тракай. діалекту — пере­хід губних голосних перед. ряду першого й на­ступ. складів у від­повід­ні голосні заднього ряду з палаталізацією поперед. приголосного, напр.: [э] > [ʼа]: сʼанʼдʼанʼ (сяньдянь) замість сэндэн — «від тебе»; пере­хід приголосного н/нъ > й: атэй (замість атан/атанъ) — «твій батько»; від­сутність характер. для крим. діалекту заднього мʼякопіднебін­ного приголосного къ; спірантизація зі­мкненого къ > х, напр.: йырахтан — «здалеку», арыхлых — «виснаже­н­ня». Галицько-луцький діалект характеризується делабіалізацією губних голосних пере­днього ряду [ö] > [э] й [ÿ] > [і]: элген (замість öлген) — «померлий»; илис (замість ÿлÿш) — «частка», «частина»; пере­ходом шиплячих приголосних у від­повід­ні свистячі: [ш] > [з], напр.: тас (замість таш) — «камінь»; [дж] > [дз], напр.: дзан (замість джан) — «душу»; пере­ходом ти/ди > ки/ги, напр.: киснув (замість тиш) «зуб». Використовували системи письма на основі євр. письма, лат. і кирилич. графіки. Від кін. 19 ст. для друку за­стосовують алфавіти на кирилич. (Україна, РФ) і лат. (Литва, Польща) графіч. основах. Збереглися рукописні пере­клади Біблії, молитовників (най­старіші датують 14 ст.). Друк. вид. — від. 19 ст., перша книга К. м. — пере­клад Пʼятикниж­жя Мойсея — ви­дана в Євпаторії 1841. К. м. як одна з найбільш прадавніх живих тюрк. мов давно привернула увагу вчених. Швед. орієнталіст Г. Перинґер 1690 у Литві за доруче­н­ням короля Карла XI зна­йомився з релігією караїмів і одним із перших у Європі вказав на тюрк. характер їхньої мови. У Росії перші публікації про караїмів зʼявилися на поч. 19 ст. у замітках мандрівників, які побували в Тавриді. У 19–20 ст. К. м. ви­вчали М. Баскаков, Я. Гжегоржевський, В. Григорʼєв, О. Дубинський, А. За­йончковський, Т. Ковальський, Б. Кокенай, Б. Мункачи, К. Мусаєв, О. Прик, В. Радлов, С. Шапшал та ін.

Нині К. м. пере­буває на межі зникне­н­ня. У «Атласі мов світу, що знаходяться під за­грозою зникне­н­ня», складеному ЮНЕСКО за даними остан. років, тракай. діалект належить до зникаючих, галиц. — до мов, що пере­бувають на межі зникне­н­ня, а крим. означений як мертвий.

Завантажити статтю