Критика і самокритика

Визначення і загальна характеристика

КРИ́ТИКА і САМОКРИ́ТИКА К. (від грец.  — здатність розрізняти) — розгляд, аналіз та оцінка явищ для популяризації передового, кращого і виправлення недоліків; засіб перевірки судження на предмет його виправданості стосовно домагання значущості; судження щодо предмета або дії відповідно до певного масштабу, що утворює фундаментальну функцію розуму і, оскільки вона пов’яза­на з мисленням, є суттєвою ознакою судження, що претендує на значущість. К. містить також етико-політ. та юрид. конотації: судити, вирішувати. У Сократа К. пов’язана з маєвтикою як можливістю спрямовування мислення на вирізнення істинного від хибного в діалозі, а також з еленктикою як доведення суперечності поглядів співрозмовників. У новоєвроп. добу (17 ст.) слово «К.» вперше використали у Франції, зокрема у теорії літ-ри. У Німеччині «літ. критика» означала не тільки рецензування худож. творів, а й літ.-теор. дискурс (Й.-К. Готшед).

Вихід. пунктом концепту дискурсив. літ. критики у Ґ.-Е. Лес­сінґа було особистісне тлумачення тексту читачем. Цей концепт, розвинений та уточнений, актуальний і сьогодні. У філософії поняття «К.» широко застосовують у Великій Британії. Е. Шефтсбері та Д. Г’юм вважали джерелом К. природу. Важ­ливого теор.-пізнав. значення К. набувала у філософії нім. трансцендентал. ідеалізму, зокрема в І. Канта, який уперше вжив поняття «К.» 1763. Особливого значення К. набула в І. Канта у т. зв. крит. період, де вона постала не тільки як ставлення чогось під сумнів, а як аналіз і перевірка, тобто як метод наук. пізнання («Kritik der reiner Vernunft» — «Критика чистого розуму», 1781; «Kritik der praktischen Vernunft» — «Критика практичного розуму», 1788; «Kritik der Urteilskraft» — «Критика здатності судження», 1790; усі — Риґа). У нім. трансценденталізмі крит. філософію розглядали також як «метакритику» (Й.-Ґ. Гаман), «вчення про на­уку» (Й. Фіхте). У К. Маркса К. стала не тільки методом наук. пізнання, зокрема як К. теорій політ. економії, бурж. ідеології, а й набула соц.-онтол. виміру як К. капіталіст. сусп. відносин («Ein Beitrag zur Kritik der poli­tischen Öekonomie» — «До критики політичної економії», Берлін, 1859; «Das Kapital. Kritik der politischen Öekonomie» — «Капітал. Критика політичної економії», Гамбурґ, 1867). К. і С. — один з осн. ленін. принципів і методів у діяльності КПРС; вважався рушій. силою сусп. розвитку та подолання застарілих методів упр. суспільством.

У зх. філософії 20 ст. К. постала у трьох проявах: крит. теорія суспільства, крит. раціоналізм і філос. К., інспірована герменевт.-прагмат.-лінгвіст.-семіотич. пово­ротом як К. мови і мовлення. Представники крит. теорії, переосмисливши Марксову, розглядали її не тільки як філософію історії або екон. теорію, а на­­самперед як К. ідеології і практики бурж.-капіталіст. суспільства, доводячи її до метатеорії К. культури зх. індустр. суспільства. Крит. раціоналізм, виходячи з методології наук. дослідж., фаль­сифікації як критерію меж ем­пірич. тверджень, постулював прин­­цип крит. перевірки раціональності і в сфері науки, і в сфері соц. життя. Сучасна філос. К. переосмислює Кантову К. розуму як К. мови і мовлення, що проявляється в аналіт. філософії, комунікатив. теорії, постструктуралізмі тощо. Зокрема М. Фуко розглянув К. як «систему оцінювання як таку»; у комуніка­тив. теорії (К.-О. Апель, Д. Бьолер, Ю. Габермас, В. Кульман та ін.) К. витлумачують не як монолог. здатність розуму, а як дискурсивну здатність комунікації, що методами і процедурами аргументатив. дискурсу виявляє перформативну супе­речність практич. висловлювань, чим і доводить їхню дискурсивну некогерентність.

У цьому плані К. є чинником метатеорії і метапрактики, тобто крит. теорією мовлення повсякден. комунікацій, що виявляє їхні патології (хибні комунікації). Значення К. як перевірки і спростування набуває й соц.-практ. змісту, що позначається дієсловом «критикувати» в сенсі виявлення недоліків та їх засудження. Важливими тут є також поняття «С.» як чинника самосвідомості, крит. ставлення до влас. думок, позиції і дій. У країнах т. зв. реал. соціалізму це також крит. позиція щодо помилок і недоліків як засіб політ. і сусп. розвитку (К. Ду­ден). Причому С. постає тут не тільки як здатність рефлексії автоном. суб’єкта та інтеріоризації трансцендентал. (ідеал.) комунікації, а й як ідеол. функція інтегрованого в сусп. відносини та парт. структури суб’єкта, що проявляється у вигляді самоцензури. Вирізняється конструктивна К., покликана допомогти критикованому зрозуміти недоліки своєї поведінки і в ідеа­­лі показати шлях до покращення, і деструктивна К., яка спираєть­­ся не на об’єктивні кри­терії, а на суб’єктивні, а тому є безпредмет­­ною і спрямованою на особистість того, кого критикують.

Поряд із літ. і філос. К. існують театр., муз., наук., громад. К., К. мистецтва, архітектури, кінокритика тощо.

Завантажити статтю