Критика і самокритика

КРИ́ТИКА і САМОКРИ́ТИКА К. (від грец.  — здатність роз­різняти) — роз­гляд, аналіз та оцінка явищ для популяризації пере­дового, кращого і виправле­н­ня недоліків; засіб пере­вірки судже­н­ня на предмет його виправ­даності стосовно домага­н­ня значущості; судже­н­ня щодо предмета або дії від­повід­но до певного мас­штабу, що утворює фундаментальну функцію ро­зуму і, оскільки вона повʼяза­на з мисле­н­ням, є сут­тєвою ознакою судже­н­ня, що претендує на значущість. К. містить також етико-політ. та юрид. конотації: судити, вирішувати. У Сократа К. повʼязана з маєвтикою як можливістю спрямовува­н­ня мисле­н­ня на вирізне­н­ня істин­ного від хибного в діалозі, а також з еленктикою як доведе­н­ня суперечності по­глядів спів­розмовників. У новоєвроп. добу (17 ст.) слово «К.» вперше викори­стали у Франції, зокрема у теорії літ-ри. У Німеч­чині «літ. критика» означала не тільки рецензува­н­ня худож. творів, а й літ.-теор. дискурс (Й.-К. Готшед).

Вихід. пунктом концепту дискурсив. літ. критики у Ґ.-Е. Лес­сінґа було особистісне тлумаче­н­ня текс­ту читачем. Цей концепт, роз­винений та уточнений, актуальний і сьогодні. У філософії поня­т­тя «К.» широко за­стосовують у Великій Британії. Е. Шефтсбері та Д. Гʼюм вважали джерелом К. природу. Важ­ливого теор.-пі­знав. значе­н­ня К. набувала у філософії нім. транс­цендентал. ідеалізму, зокрема в І. Канта, який уперше вжив поня­т­тя «К.» 1763. Особливого значе­н­ня К. набула в І. Канта у т. зв. крит. період, де вона по­стала не тільки як ставле­н­ня чогось під сумнів, а як аналіз і пере­вірка, тобто як метод наук. пі­зна­н­ня («Kritik der reiner Vernunft» — «Критика чистого ро­зуму», 1781; «Kritik der praktischen Vernunft» — «Критика практичного ро­зуму», 1788; «Kritik der Urteilskraft» — «Критика здатності судже­н­ня», 1790; усі — Риґа). У нім. транс­ценденталізмі крит. філософію роз­глядали також як «метакритику» (Й.-Ґ. Гаман), «вче­н­ня про на­уку» (Й. Фіхте). У К. Маркса К. стала не тільки методом наук. пі­зна­н­ня, зокрема як К. теорій політ. економії, бурж. ідеології, а й набула соц.-онтол. виміру як К. капіталіст. сусп. від­носин («Ein Beitrag zur Kritik der poli­tischen Öekonomie» — «До критики політичної економії», Берлін, 1859; «Das Kapital. Kritik der politischen Öekonomie» — «Капітал. Критика політичної економії», Гамбурґ, 1867). К. і С. — один з осн. ленін. принципів і методів у діяльності КПРС; вважався рушій. силою сусп. роз­витку та подола­н­ня за­старілих методів упр. су­спільством.

У зх. філософії 20 ст. К. по­стала у трьох проявах: крит. теорія су­спільства, крит. раціоналізм і філос. К., ін­спірована герменевт.-прагмат.-лінгвіст.-семіотич. пово­ротом як К. мови і мовле­н­ня. Пред­ставники крит. теорії, пере­осмисливши Марксову, роз­глядали її не тільки як філософію історії або екон. теорію, а на­­самперед як К. ідеології і практики бурж.-капіталіст. су­спільства, доводячи її до метатеорії К. культури зх. індустр. су­спільства. Крит. раціоналізм, виходячи з методології наук. дослідж., фаль­сифікації як критерію меж ем­пірич. тверджень, постулював прин­­цип крит. пере­вірки раціональності і в сфері науки, і в сфері соц. життя. Сучасна філос. К. пере­осмислює Кантову К. ро­зуму як К. мови і мовле­н­ня, що проявляється в аналіт. філософії, комунікатив. теорії, пост­структуралізмі тощо. Зокрема М. Фуко роз­глянув К. як «систему оцінюва­н­ня як таку»; у комуніка­тив. теорії (К.-О. Апель, Д. Бьолер, Ю. Габермас, В. Кульман та ін.) К. витлумачують не як монолог. здатність ро­зуму, а як дискурсивну здатність комунікації, що методами і процедурами аргументатив. дискурсу виявляє перформативну супе­речність практич. висловлювань, чим і доводить їхню дискурсивну некогерентність.

У цьому плані К. є чин­ником метатеорії і метапрактики, тобто крит. теорією мовле­н­ня повсякден. комунікацій, що виявляє їхні патології (хибні комунікації). Значе­н­ня К. як пере­вірки і спростува­н­ня набуває й соц.-практ. змісту, що по­значається дієсловом «критикувати» в сенсі виявле­н­ня недоліків та їх засудже­н­ня. Важливими тут є також поня­т­тя «С.» як чин­ника самосві­домості, крит. ставле­н­ня до влас. думок, позиції і дій. У країнах т. зв. реал. соціалізму це також крит. позиція щодо помилок і недоліків як засіб політ. і сусп. роз­витку (К. Ду­ден). Причому С. по­стає тут не тільки як здатність рефлексії автоном. субʼєкта та інтеріоризації транс­цендентал. (ідеал.) комунікації, а й як ідеол. функція інтегрованого в сусп. від­носини та парт. структури субʼєкта, що проявляється у ви­гляді самоцензури. Вирізняється кон­структивна К., покликана допомогти критикованому зро­зуміти недоліки своєї поведінки і в ідеа­­лі показати шлях до покраще­н­ня, і де­структивна К., яка спираєть­­ся не на обʼєктивні кри­терії, а на субʼєктивні, а тому є без­предмет­­ною і спрямованою на особистість того, кого критикують.

Поряд із літ. і філос. К. існують театр., муз., наук., громад. К., К. мистецтва, архітектури, кінокритика тощо.

Завантажити статтю