КРАВЕ́ЦТВО — один із видів народного мистецтва; поши­т­тя одягу. К. заро­­ди­­лося у рамках натурального господарства, де виготовле­н­ня одягу було обо­­вʼязком окремих членів сімʼї, насам­перед жінок. По­ступово К. стало ремеслом — заня­т­тям фахівців, зосереджувалося у містах та містечках. Із роз­витком цехової організації ремесла міське К. у 16–18 ст. стало пріоритетним заня­т­тям, посіло одне з головних місць за кількістю зайнятих у ньому осіб (після пекарів, шевців та купців). Замовле­н­ня одягу у крав­­ців було привілеєм заможної частини городян. Попит на кравецькі вироби сприяв успішному роз­витку ремесла й спричинив спеціалізацію майстрів верх­нього, легкого, вовняного, хутряного одягу та головних уборів від­повід­но до сезонів, асортименту вбра­н­ня, соціальної градації, статі замовників тощо. Загальне ви­зна­н­ня набули у 18 ст. хутровики та шапкарі українських міст, чиї вироби мали значний попит і становили сут­тєву ста­т­тю дохо­дів від торгівлі на зовнішніх ринках. У 19 ст. кравці зʼявилися і у великих селах, проте домашнє виробництво окремих видів традиційного вбра­н­ня (сорочок, поясного жіночого і чоловічого одягу) не припинили. І най­­складніші замовле­н­ня кравці виконували вручну, використовуючи лише голку, нитку, напер­сток. Швейні машини уведено в дію у 19 ст.

У звʼязку із промисловим виробництвом одягу обсяги К. значно скоротилися; воно роз­вивається завдяки рукотворній праці модельє­рів, зокрема Н. Андрусяк, М. Бар­міної, Т. Бачуро, С. Бизова, М. Во­­роніна, Л. Дмитровської, Д. До­рожкіної, С. Єрмакова, Т. Іващен­ко, О. Караванської.