Дух

Визначення і загальна характеристика

ДУХ — філософська категорія; потенціал творчої активності — пере­хід від стану речей до стану ідей (і навпаки), що по­стійно здійснюється всередині людської діяльності. Д. характеризує само­здійсне­н­ня субʼєкта, його здатність від­творювати себе у предмет. світі (зокрема культурі) й роз­предмечувати цей світ через творчу особистість. Як єд­ність процесів твор. опредметне­н­ня та роз­предметне­н­ня Д. ви­ступає в обʼєктив. і субʼєктив. формах. Субʼєктив. Д. — інтеграл. самови­значе­н­ня людського «я» як ідеал. буття, «внутр. світу», мислячої самосві­домості. Субʼєктив. Д. ви­значають через зро­ста­н­ня у субʼєкті «без­конеч. персони» (Ґ. Геґель) як результату пере­несе­н­ня зовн. універсуму у внутр. світ особистості. Обʼєктив. Д. повʼязаний зі зворот. процесом опредметне­н­ня внутр. станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагне­н­ням субʼєкта до самореалізації як окремого культур. світу. Обʼєктив. Д. по­стає у ви­гляді інтерсубʼєктив. колектив. досвіду усіх різновидів субʼєкт-обʼєкт. взаємодії, притаман­ної істор. процесу формо­утворе­н­ня олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у «внутр. буття» субʼєкта. Отже, субʼєктив. та обʼєктив. Д. ви­ступають в органіч. єд­ності. Взаємоповʼязаність обʼєктивного й субʼєктивного у складі Д. проявляється в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності субʼєкта і символічні витвори буття, що потребують індивідуал. роз­шифрува­н­ня. З цього по­гляду Д. ви­ступає транс­формац. процесом взаємопереходів субʼєктивного та обʼєктивного, універсального й індивідуального, формо­утворе­н­ня і змістонаповне­н­ня. Серед атрибутів Д.: 1) активність як самотворча діяльність на пере­тині бут­тєвості та сві­домості; 2) нескінчен­ність, тобто здатність до транс­ценденції, «виходу з себе» у дедалі вищі цін­нісні сфери, до пере­тину всіх кордонів; здатність, ре­презентована невичерп. можливостями творчості й ро­зуму субʼєкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовід­творе­н­ня, виявів проектив. сфер свого здійсне­н­ня, шляхів утвердже­н­ня своєї бут­тєвості; 4) абсолютність як самоцін­ність та властивість самови­значе­н­ня своїх предикатів як неодмін. джерела усіх форм пере­творе­н­ня існуючого; 5) самосві­домість у ви­гляді саморефлексив. мисле­н­ня і самопокла­да­н­ня смислу.

Як філос. категорія Д. є наскріз. про­блемою історії філософії. У Платона, який уперше роз­горнув цю про­блему в системат. формі, Д. — «світова душа», котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), обʼ­єд­нує через гармонію і красу жит­тєвий статус ро­зуму й тілесність речей, ви­ступає принципом саморуху. В давньогрец. філософії Д. трактували не як над­природну сутність, а у складі буття і ви­значали чи то як «пневму» (жит­тєву силу, «тонку» матерію на зразок повітря), чи як «нус» (інтелектуал. начало). Так, у стоїків Д. водночас тілес. початок і мудрість, здатність жити від­повід­но до Логосу світу. Тільки з Плотина почалася спіритуалізація Д., яка набула чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. із Логосом, Софією, духов. жи­т­тям. У християнстві Д. роз­глядали як третю іпостась Трійці («Святий Дух»), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебува­н­ням цього Д. є церква та душі праведників. Від­повід. чином патристика (Авґустин Блажен­ний) і томізм (Тома Аквінський) пере­тлумачили тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуал. регістр душі. В Україні, як і в ін. європ. країнах, реліг. ро­зумі­н­ня Д. роз­вивали у руслі християн. антропології (Петро Могила, Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало, О. Кониський та ін.). Д. роз­глядали як істину душі та вищу цін­ність. Г. Сковорода повʼязував його з «внутр. людиною», що має богоподібну природу, та особливим, «третім» символіч. світом біблій. архетипів вічності, краси, абсолюту. Мас­штабне вче­н­ня про дух втілене у системі Ґ. Геґеля. Для нього Д. — світ. розум, котрий в своєму діалектич. роз­витку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логіч. сутностей, природи (як свого інобу­т­тя) та історії й усві­домлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне зна­н­ня). У цьому роз­витку Д. ви­значають як «для себе буття», чи свободу. Вче­н­ня про Д. роз­вивав К. Маркс. Ідучи за Ґ. Геґелем, він спів­ставляв Д. та працю як дві діалектично повʼязані протилежності, в яких праця ви­ступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. — як сила негації. Остан­нє означає у геґелів. традиції те, що Д. принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого роз­витку, тобто предметне буття є для Д. стартовою під­ставою, перед­умовою руху. Отже, «первин­ність» буття є тут позитивно діалектич. моментом твор. негації Д. Ро­зумі­н­ня Д. як вільної, твор. сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, роз­винуте у 20 ст. М. Бердяєвим. Він ви­значив Д. як творчість, що є подола­н­ням небу­т­тя та втіле­н­ням свободи. У такій якості Д. ви­ступає як смисл буття субʼєкта, що роз­кривається в особистіс. існуван­ні людини. Д., за М. Бердяєвим — по­єд­на­н­ня божествен. природи з людиною. Аксіол. позицію в ро­зумін­ні Д. як найвищої цін­ності, що роз­кривається в істор. бутті, об­стоювали В. Дільтей та В. Віндельбанд. Проти віталістич. тлумаче­н­ня Д. як інтелектуально паразитич. породже­н­ня жит­тєвого процесу, котре сковує душу (Л. Клаґес, Ґ.-Е. Лес­сінґ, Л. Фробеніус), ви­ступали М. Гартман, М. Шелер, К. Ясперс; для яких Д. маніфестував сходже­н­ня субʼєкта через символ до вищих щаблів адекват. існува­н­ня людини. Особлива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. повʼязана з про­блемою духов. перед­умов нац. життя. Історично тема нац. Д. найбільш виразно сформульована Й.-Ґ. Гердером, який вбачав у ньому носія базис. культур. форм нації та її мовної сві­домості. Надалі про­блему нац. Д. роз­вивали у звʼязку з філософією мови (В. фон Гумбольдт), філософією історії (Й.-Г. Фіхте) та філософією культури (О. Шпенґлер). В Україні про­блему нац. Д. роз­робляли кирило-мефодіївці (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський) під кутом зору нар. сві­домості, православʼя, укр. ідеї в контекс­ті словʼян. культури. У складі питань державотворе­н­ня аналіз нац. Д. здійснено у працях Д. Донцова та В. Липинського. У культурно-істор. аспекті про­блему нац. Д. досліджував Д. Чижевський. У сучас. літературі під поня­т­тям «нац. Д.» мають на увазі інтеграл. виявле­н­ня духов. ресурсів ствердже­н­ня нації як субʼєкта світ. історії. Ці ресурси ви­значаються самосві­домістю народу, його світос­прийня­т­тям, вірува­н­нями, ментальністю культури та соціал. памʼя­т­тю традицій. Отже, про­блема Д. виходить за межі суто академ. інтересу і має значе­н­ня не тільки в істор.-філос., а й світо­глядно-соц. ракурсах.

Літ.: Чижевський Д. Нарис історії філософії на Україні. К., 1992; Бердяев Н. А. Философия свободного духа. Москва, 1994.

С. Б. Кримський

Завантажити статтю