Духовна консисторія

ДУХО́ВНА КОНСИСТО́РІЯ (від лат. consistorium — буквально «співприсутність») 1) У катол. Церкві — нарада кардиналів щодо найважливіших питань церк. життя. Розрізняють зібрання Д. к. закриті (призначення кардиналів і єпископів), відкриті (окрім кардиналів, присутні і єпископи) та надзвичайні (прийом монарших осіб, вибір папських легатів тощо). 2) У деяких протестант. Церквах (євангел.-лютеран., реформат. та ін.) — найвища духовна інституція, що вирішує питання, пов’язані з розвитком і функціону- ванням конфесії. Масово з’явилися в 40-х рр. 16 ст. і перебрали на себе функції єпископів. Д. к. у кожній країні формується відповідно до місц. традицій (як правило, на чолі — світська особа). 3) У деяких православ. та Вірм. Апостол. Церкві — допоміжна інституція при єпарх. архієреях, що виконувала адм. та судові функції. Займалася судовими справами кліру і в деяких випадках справами мирян (шлюб, розлучення, богохульство та ін.). У РПЦ Д. к. з’явилися після 1712 із введенням синодал. упр. під впливом традицій укр. православ’я, де при єпарх. архієреях існували «кафедри» із членів кафедрал. духовенства та консисторії, що займалися судовими справами. Від 1744 за розпорядженням Синоду всі дорадчі інституції, що існували при архієреях, уніфіковані і названі «консисторіями». До їх складу, окрім ченців, допускали біле духовенство, кількість якого, згідно з розпорядженням від 1797, мала складати половину Д. к. Структурно Д. к. ділилися на канцелярію (кер. затверджувався і підпорядковувався безпосередньо Синоду) і засідання («присутствія»), що формувалося правлячим архієреєм, який і затверджував прийняті рішення.

О. Н. Саган