ДОВІ́РА СОЦІА́ЛЬНА — впевненість у надійності соціального обʼєкта, що ґрунтується на уявлен­ні або знан­ні про нього і повʼязана зі здатністю перед­бачати, про­гнозувати чи впливати на дії цього обʼєкта, контролювати його діяльність. Уявле­н­ня про обʼєкт формується на основі досвіду взаємодії з ним, а також у процесі комунікації, коли інформація про обʼєкт транс­люється без­посередньо ін. людьми або опосередковано через ЗМІ, книги, фільми тощо. Таким чином Д. с. базується на синтезі влас. та груп. досвіду уявле­н­ня про обʼєкт і повʼязана з певними очікува­н­нями від­носно нього. Поня­т­тя «довіра» використовують у різних галузях науки. У соц. психології феномен довіри роз­глядають як ментал. стан, соц. установка або тип від­носин і досліджують пере­важно на між­особистіс. рівні. З цієї точки зору вона є фундаментал. умовою взаємодії людини зі світом і основою формува­н­ня позитив. між­особистіс. від­носин. Економісти тлумачать довіру як узагальнений спосіб зменше­н­ня вартості транс­акцій (особливо вартості надій. захисту інформації та встановле­н­ня умов обміну) в ринк. умовах. Концепт «Д. с.» у соціології роз­глядається як одна з перед­умов соц. порядку в су­спільстві; результат соц. дії; одна з умов соц. обміну; структур. компонент соц. капіталу; принцип конструюва­н­ня соц. від­носин. Ви­окремлюють 2 види Д. с.: між­особистісна та довіра до соц. ін­ститутів. Пред­ставники теорії культури довіри повʼязують довіру до ін­ститутів су­спільства із між­особистісною довірою, оскільки здатність довіряти людям взагалі пере­носять на ставле­н­ня до сусп. ін­ститутів. Проте згідно з ін­ституціонал. гіпотезою види Д. с. не завжди корелюють між собою, що під­тверджено емпірично у дослідж. В. Мішлера та Р. Роуз. Емпірич. аналіз довіри за­стосовують у сферах ви­вче­н­ня сімʼї, політ. ін­ститутів, грош. від­носин, судових процесів тощо. Поня­т­тя «довіра» часто використовують у порівнял. соціол. дослідж. у контекс­ті ви­вче­н­ня труд. від­носин і менеджменту.

Наук. осмисле­н­ня про­блеми довіри започатк. у працях Дж. Локка, Д. Юма, І. Канта; знач. внесок у тлумаче­н­ня її як соц. феномену зробили Ф. Тьоніс і Г. Зім­мель. Ф. Тьоніс роз­різняв довіру у спільноті та у су­спільстві: у першому випадку вона є продуктом від­носин особистої дружби або зна­йомства, у другому — йдеться про без­особову довіру, що зʼявляється в су­спільстві у результаті роз­витку екон. взаємозалежності. Г. Зім­мель ро­зумів довіру як гіпотезу щодо майбут. поведінки, якої цілком до­статньо для того, щоб спиратися на неї у практич. діяльності. Довіра за­ймає проміжну позицію між зна­н­ням і не­зна­н­ням, вона є перед­умовою від­носин обміну в сучас. су­спільстві. Д. с. — одне з центр. понять концепції соц. капіталу (Дж. Коулмен, П. Бурдьє, Р. Патнем, П. Штомпка, Ф. Фукуяма та ін.). Її пред­ставники роз­глядають концепт «Д. с.» як перед­умову та під­ґрунтя соц. капіталу чи його продукт. За Ф. Фукуямою, довіра виникає у рамках певного су­спільства як очікува­н­ня того, що його чл. будуть поводити себе нормально й чесно, виявляючи готовність до взаємодопомоги від­повід­но до ви­знаних у су­спільстві норм. На думку Р. Патнема, довіра перед­бачає про­гноз поведінки незалеж. агента і є необхід. умовою для під­тримки спів­праці. Д. с. може виникати з двох взаємоповʼязаних джерел — норм взаємності та мереж громад. активності. Нині діє низка довготривалих між­нар. проектів, спрямованих на системат. дослідж. різних аспектів життя су­спільства (зокрема й Д. с.), серед них — «World Values Survey» («Світове дослідж. цін­ностей»), «Eurobarometer» («Євробарометр»), «European Social Survey» («Європ. соц. дослідж.»). Для вимірюва­н­ня довіри роз­роблено низку методик: Шкала між­особистіс. довіри Дж. Рот­тера, Шкала довіри до людей М. Ро­зенберґа, Шкала довіри Дж. Ремпела і Дж. Голмса та ін.

В Україні емпірич. базою аналізу Д. с. є результати моніторинг. дослідж. Ін­ституту соціології НАНУ (Київ) «Українське су­спільство: динаміка соціальних змін», у якому щорічно від­стежують показники довіри громадян до ін. людей і соц. ін­ститутів. На думку авторки цієї про­грами Н. Паніної, Д. с. — одна із гол. умов консолідації су­спільства, а ефектив. шляхом її під­вище­н­ня є пере­хід від контролю держави над су­спільством і особистістю до контролю громадян. су­спільства від­носно держ. апарату і його методів упр. економікою.