Доктрина

Визначення і загальна характеристика

ДОКТРИ́НА (лат. doctrina — вче­н­ня) — сукупність узагальнених положень, провід­них принципів; певна концепція, що ви­значає спосіб ро­зумі­н­ня і дії у певній галузі знань. Традиційно Д. складається з системи по­глядів у галузі науки, релігії, філософії, політики, права, війська (див. Воєн­на доктрина) та ін., яка формується упродовж тривалого часу. Будь-яку Д. поділяють на офіц., що функціонує на нац. чи наднац. рівнях, і неофіц., що діє у межах певної соц. групи.

Доктрина Брежнєва

«Доктрина Брежнєва» — система офіційних по­глядів на мету, принципи і засоби світової соціалістичної інтеграції в 1960-х — 80-х рр., проголошені СРСР. «Д. Б.» була від­повід­дю нео­сталініст. керівництва СРСР на труднощі, які виникли на шляху світ. комуніст. по­ступу. Так, на­прикінці 1960-х рр. у деяких соціаліст. країнах мала місце не­стабільність, зокрема зʼявилося проти­стоя­н­ня СРСР і Китаю, з «соціаліст. табору» фактично випали Югославія та Албанія, посилювався конфлікт із Румунією, керівництво Куби публічно критикувало дії Кремля. Екон. реформи у СРСР, Чехословач­чині, Польщі та Угорщині су­проводжувалися від­чут. зро­ста­н­ням опозиц. на­строїв. У деяких респ. СРСР (УРСР, Литов., Латв., Естон., Вірм., Груз. РСР) у середовищі інтелігенції почала складатися опозиція до нац. політики КПРС, поширювалася самвидавна літ-ра.

Один із провід. пунктів «Д. Б.» — твердже­н­ня про те, що «мирне спів­існува­н­ня є особл. формою класової боротьби», в якій захист соціалізму не може роз­глядатися як внутр. справа окремої країни, це колективна про­блема, повʼязана із захистом позицій усього світ. комунізму. Отже, за мету «Д. Б.» по­ставлено зав­да­н­ня досягти «обмеженого суверенітету» соціаліст. країн. Основи «Д. Б.» оприлюднено в редакц. ст. «Суверенитет и интернациональные обязан­ности социалистических стран» // «Правда», 1968, 26 сен., де стверджувалося, що кожна комуніст. партія несе від­повід­альність не лише перед своїм народом, а й перед усіма країнами «соціаліст. табору» і перед усім комуніст. рухом. Уперше на практиці «Д. Б.» за­стосовано 1968 у Чехословач­чині під час придуше­н­ня військ. силою спроб пере­творе­н­ня країни на нейтрал. державу з урядом с.-д. спрямува­н­ня без від­мови від соціаліст. системи («соціалізм із людським облич­чям») та того ж року в Польщі під час забезпече­н­ня потуж. ідеол.-пропагандист. прикри­т­тя у заходах проти ви­ступів польс. студентів, які вимагали демократизації су­спільства. Після цього рад. керівництво змогло на певний час стабілізувати ситуацію у Сх. Європі, хоча це коштувало йому чималих екон. витрат — доводилося всіляко забезпечувати держави-сателіти дешевими енергоносіями та ін. сировиною. Від­так зуси­л­ля з реалізації «Д. Б.» були спрямовані пере­важно за межі Європи. Д. поклала поч. низці угод про дружбу та тісну спів­працю, укладених СРСР з державами «соціаліст. орієнтації» — Єгиптом (1971), Іраком та Сомалі (1972), Анґолою (1976), Мозамбіком (1977), Ефіопією та Афгані­станом (1978), Єменом (1979). У цей же час до «соціаліст. табору» з оформле­н­ням свого статусу дво- та багато­сторон. угодами уві­йшли обʼ­єд­наний Вʼєтнам і Лаос. «Д. Б.» реалізувалася у діях СРСР та його союзників під час громадян. воєн в Анґолі та Ефіопії (2-а пол. 1970-х рр.), де тільки збройне втруча­н­ня з боку держав комуніст. табору допомогло утриматися при владі місц. «прихильникам ідей марксизму-ленінізму», в Афгані­стані (від 1978 — після ін­спіров. з Москви прорад. пере­вороту і особливо — від кін. 1979, після вторгне­н­ня рад. військ до країни та її окупації, що пере­росла у затяжну війну з місц. пов­стан. силами), частково — в охопленій 1980–81 антикомуніст. рухом Польщі (коли за­гроза рад. інтервенції спонукала керівництво місц. компартії та ЗС оголосити 1981 воєн. стан і цим на якийсь час пере­шкодити приходу до влади демократ. сил). Ін. формою реалізації «Д. Б.» стала широкомас­штабна під­тримка Вʼєтнаму в його війні з Китаєм 1979, коли велика армія остан­нього (на­звана «прикордон.») за­знала впродовж тритижневих бо­йових дій тяжкої поразки, втративши 62,5 тис. осіб та 550 бо­йових машин. Не­вдало закінчилися спроби за­стосувати «Д. Б.» щодо Чилі, де 1970–73 здійснено спробу побудувати соціалізм за тісного сприя­н­ня Куби. Коли у вересні 1973 проти президента-соціаліста С. Альєнде пов­стали військові, йому була неофіційно за­пропонована рад. і кубин. військ. допомога для придуше­н­ня заколоту, проте С. Альєнде від­мовився від такої допомоги, очевидно, ро­зуміючи, що наслідком стануть широкомас­штабна громадян. війна і «червоний терор». Коли в Португалії у серед. 1970-х рр. «революція троянд» на якийсь час вивела на чільні місця у політ. житті комуніст. організації, боротьба за лідерство між ліворадикал. партіями та групами, а, головне, членство Португалії в НАТО стали на заваді прийня­т­тю обіцяної СРСР екон. та організац.-політ. допомоги.

Усі роки, поки діяла «Д. Б.», УРСР була залучена у її реалізацію. По-перше, з тер. УРСР (як і з тер. Польщі, Угорщини та НДР) здійснювалося введе­н­ня рад. військ до Чехословач­чини 1968, а тодіш. перший секр. ЦК КПУ П. Шелест став одним із ініціаторів цього введе­н­ня та палким прихильником ново­створ. Д. По-друге, з портів УРСР від­правляли війська, військ. техніку, засоби забезпече­н­ня, продукт. і пром. товари у держави, що входили у сферу дії «Д. Б.». По-третє, загалом понад 150 тис. уродженців УРСР воювали (т. зв. воїни-інтернаціоналісти) в Анґолі, Ефіопії, Афгані­стані тощо. По-четверте, екон. потужності УРСР повною мірою задіяно для допомоги Вʼєтнаму, Кубі та числен. державам «соціаліст. орієнтації».

Змушена від­мова рад. керівництва від «Д. Б.» від­булася на заключ. етапі пере­будови в СРСР, коли після виводу рад. військ з Афгані­стану (1988) і поразки комуністів на виборах у Польщі (1989) роз­почалася «ланцюгова реакція» паді­н­ня комуніст. режимів у Європі (1989–90) і від­мови країн «третього світу» від «соціаліст. орієнтації» (1989–91). У 1989 держави Варшав. договору офіційно засудили своє вторгне­н­ня до Чехословач­чини, таким чином, можна вважати цей рік часом офіційного припине­н­ня дії «Д. Б.».

Проте з поч. 21 ст. керівні кола РФ роблять спроби від­родити якщо не власне «Д. Б.», то якусь її подобу, мотивуючи це «особл. від­повід­альністю Росії» на пострад. просторах. На практиці це виражається політ. й інформ. під­тримкою Москви тих сил у пострад. країнах, які декларують пріоритет стосунків з РФ, держ. статус російської мови, проти­стоя­н­ня із країнами Заходу тощо. Крім того, ведеться активна під­тримка з боку РФ пострад. квазідержав (Придністровʼя, Пд. Осетія, Абхазія). Ви­зна­н­ня за­значеної «особл. від­повід­альності» Кремль прагне домогтися від провід. держав світу, перед­усім від США. Неофіційно ця Д. набула ви­гляду висловленої А. Чубайсом ідеї «ліберал. імперії», до якої уві­йшов би не лише про­стір СНД, а всі чи майже всі учасники колиш. Організації Варшав. договору.

Доктрина «великого флоту»

«Доктрина “великого флоту”» — військово-морська концепція, роз­роблена у другій половині 1930-х рр. і спрямована на роз­виток потужного океанського надводного флоту. На момент створе­н­ня СРСР від досить потуж. військ. флоту Рос. імперії (7-е м. у світі за тон­нажем) у спадок більшов. державі нічого знач. не залишилося. Так, на поч. 1-ї світової війни до складу Чорномор. флоту входили 6 ліній. кораблів за­старілого типу (додредноутів), 2 крейсери, 17 есмінців, 12 міноносців, 4 під­водні човни. Під час війни флот поповнився 3-ма ліній. кораблями (один з них загинув 1916), 9-ма есмінцями, 10-ма під­вод. човнами та ін. Заг. кількість плавучих одиниць флоту пере­вищила 300. Станом на 1 січня 1928 рад. мор. сили Чорного моря складалися з 1-го легкого крейсера («Червона Україна»), 4-х есмінців, 5-ти під­вод. човнів, 4-х канонер. човнів, учбового корабля «Комінтерн» і двох десятків допоміж. суден. Такий флот мав обмежені військ. можливості. Проте і флот цар. Росії був не­придат. для завоюва­н­ня стратег. панува­н­ня на обширах Світ. океану, прикладом чого може слугувати його поразка у Цусим. бою з япон. флотом 1905. Утім, В. Ленін вважав, що військ. флот рад. країні взагалі не потрібен, внаслідок чого було про­дано на брухт за кордон або ро­зі­брано недобуд. лінійні крейсери типу «Ізмаїл», лінкор «Демократія», за­старілі броненосці, недобуд. і за­старілі есмінці, нові під­водні човни та ін. До кін. 1920-х рр. у СРСР домінувала концепція «москіт.» флоту, яка мала на меті оборону свого узбереж­жя за допомогою малих бо­йових кораблів. З ухвале­н­ням нової військ. Д. проведена модернізація та добудова кораблів, що залишилися з часів Рос. імперії. Так, на Чорному морі СРСР мав модернізов. лінкор «Паризька комуна», кілька легких крейсерів і понад 10 есмінців. Були від­новлені суднобуд. заводи, зокрема у Миколаєві. І, нарешті, у 2-й пол. 1930-х рр. у рамках створе­н­ня ЗС, здатних воювати з будь-якою ворожою коаліцією під час планованого «визв. походу» в Європу та Азію, Й. Сталін ініціював пере­хід до роз­горнутого будівництва великого океан. флоту СРСР.

Документи, якими зафіксований новий курс, суперечать один одному, оскільки у 2-й пол. 1930-х рр. змінювалися флот. командувачі та штабісти, проте заг. їхній курс, ви­значений самим Й. Сталіним, одно­значний. Перший із таких документів — по­станова Раднаркому СРСР від 26 червня 1936, якою затв. про­грама великого мор. кораблебудівництва на 1937–43. Перед­бачено побудувати 24 лінкори двох типів, 20 легких крейсерів, 17 лідерів, 128 есмінців та 244 під­водні човни (не­вдовзі про­граму скориговано). 26 березня 1937 ухвалена по­станова Ради праці й оборони СРСР, за якою створе­н­ня ліній. флоту ви­значено одним із найважливіших оборон. зав­дань на най­ближчі роки. Того ж 1937 роз­роблений перший варіант про­грами будівництва мор. й океан. флотів, за яким упродовж 10-ти р. заплановано побудувати 15 найбільших у світі лінкорів типу «Радянський Союз», 15 важких і 28 легких крейсерів, 2 авіаносці, 512 середніх кораблів, 355 під­вод. човнів, понад 500 бо­йових катерів. У своїх класах бо­йові кораблі СРСР мали стати найпотужнішими у світі. За другим варіантом про­грами, роз­рах. на 1938–42, йшлося про побудову 11-ти крейсерів, 150-ти середніх кораблів, 201-го під­вод. човна і 360-ти бо­йових катерів. За цим варіантом про­грами будівництво важких кораблів від­кладалося на на­ступні 5 р., проте вже 1938–40 були закладені 3 лінкори типу «Радянський Союз» і 2 важкі крейсери типу «Кронштадт», зокрема один із лінкорів — «Радянська Україна» — на заводі в Миколаєві, де будували і кілька легких крейсерів, а також ін. військ. судна. На думку Й. Сталіна, лінійні кораблі і важкі крейсери, крім роз­вʼяза­н­ня суто військ. зав­дань, мали стати матеріал. символами могутності партії більшовиків, яка могла б цю могутність продемонструвати у будь-якій точці світ. океану. До поч. рад.-нім. війни з кораблів, при­знач. до складу «великого флоту», вступило в стрій лише кілька десятків легких і середніх суден, а також 5 легких крейсерів. Недобуд. великі кораблі були ро­зі­брані чи ді­сталися у Миколаєві як трофеї ворогу. На кін. 2-ї світової війни рад. мор. флот мав 3 лінкори (один із них пере­даний союзниками), 9 легких крейсерів, 4 лідери, 48 есмінців, 176 під­вод. човнів. Однак він не міг конкурувати, напр., з флотом США, що мав 98 авіаносців (у СРСР — жодного) і сумар. тон­наж якого у 12,3 рази пере­вищував тон­наж рад. флоту, але амбіції щодо світ. місії «першої у світі соціаліст. держави» залишалися. Новий етап реалізації Д. почався після 2-ї світової війни. 27 листопада 1945 ухвалена по­станова Раднаркому СРСР «Про десятирічний план військового суднобудува­н­ня на 1946–55 рр.». За цим планом мали бути збудовані 4 важких і 30 легких крейсерів, 188 есмінців, 177 сторожовиків, 367 під­вод. човнів, пів­тори тисячі ін. середніх кораблів, бл. тисячі бо­йових катерів тощо. Прикметно, що у цьому плані немає авіаносців, без яких будь-яка спроба оперувати на океан. просторах ви­глядає без­надійною. Після смерті Й. Сталіна ця про­грама почала згортатися і в період, коли КПРС і рад. уряд очолював М. Хрущов, значна частина як створених у перші повоєн­ні роки, так і щойно побуд. надвод. кораблів була знищена; декілька крейсерів та понад 10 есмінців про­дано тодіш. рад. союзникам — Китаю, Індонезії, Єгипту, Сирії; натомість почали масово будувати під­водні ракетоносні човни (спочатку дизельні, а потім атомні). Отже, М. Хрущов від­мовився від ідеї рад. домінува­н­ня на океан. просторах, вважаючи її непосильною для економіки СРСР, і по­ставив зав­да­н­ня обмежитися прикри­т­тям влас. берегів та діями під­вод. човнів. Третю спробу побудови великого океан. флоту в СРСР здійснено у 2-й пол. 1960-х — 2-й пол. 1980-х рр., коли роз­горнулося створе­н­ня нових класів кораблів: великих протичовнових кораблів, вертольотонос. та авіанос. крейсерів, удар. авіаносців, ракет. крейсерів, крейсерів протиракет. оборони. Ракет. крейсерів збудовано 7, авіанос. — 4. Разом із пере­обладнаними артилер. крейсерами післявоєн. побудови, це дало змогу рад. флотові демонструвати свою по­стійну присутність у Світ. океані. На бо­йовому чергуван­ні в океані пере­бували також ракетні під­водні човни. Проте для досягне­н­ня пере­ваги чи хоча б рівності з провід. флотами світу цього виявилося замало. Рад. пром-сть не змогла забезпечити «великому флотові» паритет бодай із військ. флотом США, не кажучи про обʼ­єд­нані сили НАТО. Ця гонка дуже виснажувала рад. економіку, зокрема й економіку УРСР. Справа не лише у знач. кількості людських та матеріал. ресурсів, задіяних у буд-ві та обслуговуван­ні «великого флоту», а й у тому, що досягне­н­ня НТП у СРСР в основному використовували для військ. потреб. Загалом третя спроба створити «великий флот» завершилася тимчас. частк. успіхом і стратег. провалом. Показова у цьому сенсі доля важких авіаносців, з яких у Миколаєві був добудований тільки один — «Леонід Брежнєв», який нині має назву «Адмірал Кузнецов» і включений до складу рос. Пн. флоту, хоча за 20 р. він так і не доведений до стану реал. боє­готовності. Ще одного такого авіаносця, який СРСР не міг довести до ладу впродовж 10-ти р., — «Варяг» — у недобуд. стані про­дано Україною Китаю; корпус третього порізаний на метал.

Після роз­паду СРСР більшість кораблів зі складу ВМФ (серед них важких і середніх) у Росії пущено на брухт, частину з них — про­дано за кордон для подальшої екс­плуатації, а «Д. “в. ф.”» офіційно від­кинуто. Попри амбіції сучас. рос. лідерів, її четверта спроба втіле­н­ня неможлива — країна, частка якої у світ. ВВП становить лише 2%, не може претендувати на володі­н­ня океан. флотом.

Завантажити статтю